Сергій Мельничук: «Ніхто за нас, українців, не буде відстоювати українські національні інтереси»

“ВС визнав, що президент України зобов’язаний спілкуватися державною мовою під час виконання службових обов’язків.
Особа звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним спілкування президента України 23 травня 2019 року на форумі інтернет-діячів iForum-2019 недержавною мовою та зобов’язати його утриматися від спілкування недержавною мовою на всій території України при здійсненні повноважень.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду відмовив у задоволенні заявлених позивачем вимог у повному обсязі.
Розглянувши апеляційну скаргу позивача, Велика Палата ВС вказала на те, що під час виконання службових обов’язків президент України зобов’язаний спілкуватися державною мовою. Водночас за дії, вчинені в межах політичної діяльності, а не під час виконання передбачених Конституцією повноважень, президент несе політичну, а не юридичну відповідальність.
Враховуючи викладене, Велика Палата ВС закрила провадження у справі, оскільки заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.”
Із тексту постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 жовтня 2020 року у справі №9901/393/19 (провадження №11-26заі20).

Ця інформація з’явилася в мережі і зацікавила багатьох, зокрема і наше видання. Адже той, кого означено термінами “Особа”, “Позивач” — наш багаторічний автор і соратник Сергій Мельничук, якого ми сьогодні запросили до розмови.

— Ви друкувалися на сторінках “Слова Просвіти”, живучи в Луганську і обстоюючи своє право навчатися рідною мовою. То були дуже яскраві сигнали суспільству і владі, яка їх ігнорувала.
— Мої статті та інтерв’ю неодноразово друкували на сторінках газети “Слово Просвіти”. Я вдячний усім паперовим і електронним виданням за оприлюднення моїх ідей та висвітлення процесу запеклої боротьби в Луганську за належне функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, але навіть невеликі гонорари, які тоді виплачувала газета “Слово Просвіти”, допомагали мені не лише матеріально, а й надавали моральну підтримку, в черговий раз підтверджуючи, що моя боротьба — це не лише мої особисті забаганки, які нікому не цікаві й не потрібні.
Ксерокопії опублікованого у квітні 2010 року в газеті “Слово Просвіти” інтерв’ю зі мною “Сурми грають — кличуть до бою” інколи досі мені показують на різних громадських зборах, запитуючи, чи це моє інтерв’ю.
Відстоювання свого конституційного права на отримання освіти державною мовою я вважаю основною сферою захисту української мови від порушень її конституційного статусу державної мови. Оскільки людина, отримавши освіту недержавною мовою, в подальшому працюючи за фахом, автоматично здійснює дискримінацію громадян за мовною ознакою, обмежуючи конституційне право громадян на всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
Одним із найважливіших виграних мною судових процесів я вважаю рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 15 жовтня 2012 року, в якому суд, розглянувши мій позов до Східно­українського національного університету імені Володимира Даля (далі СНУ ім. В. Даля), де я навчався, визнав відмову професора конституційного права СНУ ім. В. Даля А. І. Фоміна викладати лекції українською мовою протиправною — та зобов’язав адміністрацію університету забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в СНУ ім. В. Даля для позивача.
Втім, як з’ясувалося, професор конституційного права А. І. Фомін у серпні 2012 року був делегований тодішнім президентом України В. Ф. Януковичем до робочої групи з питань розроблення системних пропозицій стосовно українського законодавства щодо порядку застосування мов в Україні та проєкту Державної програми всебічного розвитку і функціонування української мови.
— Згодом Ви навіть видали книжку, де є розповідь про цю багаторічну історію.
— Одна із основних моїх ідей відстоювання конституційного статусу української мови в Україні як державної полягає у документальному підтвердженні злочинних дій органів державної влади України, діяльність яких спрямована на знищення основних ознак національної ідентичності титульної нації України, до яких належить і українська мова, та створення привілеїв для російської національної меншини. Я переконаний, що саме така антиукраїнська цілеспрямована діяльність органів державної влади України призвела до анексії Криму та окупації окремих районів Донецької і Луганської областей.
Аби не бути голослівним: у 2017 році я видав друге доповнене видання збірки документів своєї правозахисної діяльності “Моя боротьба за мову”, яка документально висвітлює процес поширення шовіністичної ідеології “Русского мира” в Україні, зокрема в Луганську, як плацдарм для воєнної інтервенції російсько-терористичних військ в Україну під приводом захисту російськомовного населення країни.
Ця книжка створювалася зі сподіваннями, що вона незабаром стане матеріалом професійного дослідження працівниками СБУ. Фотокопії судових рішень та формальних відписок високопосадовців, які за своїм змістом нагадують явку з повиною за порушення конституційного ладу у сфері застосування державної мови та розпалення міжнаціональної ворожнечі за мовною ознакою, що призвело в 2014 році до втрати частини території та зміни державного кордону України, розміщені в книзі “Моя боротьба за мову”, — є документальним доказом причетності конкретних посадових осіб до створення сприятливих умов для воєнної інтервенції Московії в Україну.
— То були дуже яскраві сигнали суспільству і владі, громадянам України. Що змінилося з тих часів?
— Коли у 2002 році я подав перший позов про захист свого конституційного права і статусу української мови як державної до суду проти Луганського міськвиконкому, то на зборах Луганської обласної “Просвіти” ім. Т. Шевченка деякі особи висловлювали свої сумніви: “Чи варто стріляти з гармати по горобцях?”. Але одразу знайшлися просвітяни з кардинально протилежною точкою зору, яка й перемогла.
Пригадую, як у травні 2003 року на чергове судове засідання по згаданій справі прийшов Дмитро Стус (син Василя Стуса), який саме перебував у Луганську. Наступного дня після судового засідання Анатолій Назаренко, якій організовував зустрічі Д. Стуса в Луганську та в області, сказав мені, що Дмитро зазначив: “Хороша справа. Але цей хлопець наче під танк пішов”. У той час моє звернення до суду проти органів публічної влади, частиною якої був і суд, багатьом здавалося божевіллям, але сьогодні — це норма життя.
— Що Вас вело?
— У січні 2004 року я прочитав книжку Левка Лук’яненка “Нюрнберг-2”. Я звернув увагу на заяви Левка Григоровича до Генеральної прокуратури про порушення кримінальної справи за фактами примусової голодної смерті громадян України в 1932-1933 роках. У своєму листі до Л. Лук’яненка я запропонував звернутися до міжнародних судових установ за захистом порушених прав. На що Левко Григорович відповів: не варто звертатися до міжнародного суду, оскільки ми, українці, самі себе тим принижуємо, демонструючи, що не здатні впоратися зі своїми проблемами.
Геніальність Левка Лук’яненка в тому, що він здатний був об’єктивно оцінювати зауваження, незалежно від того, хто їх робить. Коли я надіслав Левку Григоровичу документи своєї правозахисної діяльності разом зі зверненням громадських організацій Луганщини проукраїнського спрямування до президента України про порушення Луганським міськвиконкомом ст. 10 Конституції України, то у відповідь отримав ксерокопію депутатського звернення Л. Лук’яненка до президента України Леоніда Кучми з вимогою звільнити із займаних посад посадових осіб, які вперто не хочуть виконувати ст. 10 Конституції України. Хоча нікого із посадовців не звільнили, але спілкування після згаданого депутатського звернення в Луганському міськвиконкомі з громадянами, які звертаються до них українською мовою, стало набагато коректнішим.
Сьогодні ж важливість належного функціонування державної мови на всій території України у більшості громадян України не викликає сумніву.
Моє листування з Левком Лук’яненком опубліковано у згаданій книжці “Моя боротьба за мову”.
— Пам’ятаю, що злісний депутат Луганської облради від Партії регіонів Арсен Клінчаєв в студії Луганського обласного телебачення накинувся на Вас з кулаками, а проти Вас порушили кримінальну справу за нанесення Клінчаєву тілесних ушкоджень. Яка доля цієї кримінальної справи?
— Цей інцидент стався 21 грудня 2006 року в студії Луганської обласної телестудії ІРТА одразу після закінчення телепередачі “180 хвилин”, у якій обговорювалося рішення суду за моїм позовом, яким суд зобов’язав СНУ ім. В. Даля здійснювати надання мені освіти українською мовою. Одразу після телепередачі “180 хвилин” в студії до мене підійшов Клінчаєв, почав щось мені говорити, але у цей момент один із працівників телестудії сказав, що дзвонить телеглядач і передав мені слухавку. Тільки-но я закінчив розмову, Клінчаєв несподівано ударив мене кулаком в обличчя. Я викликав одразу поліцію і швидку медичну допомогу. Саме своєчасне фіксування подій звузило можливості фальсифікації кримінальної справи, яку порушили, як не дивно, проти мене за фактом умисного нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості Арсену Клінчаєву.
Слід також нагадати: ще 13 жовтня 2004 року, через декілька тижнів після мого звернення до Європейського суду з прав людини, проти мене було вчинено провокацію, на підставі якої, всупереч ст. 62 Конституції України, беручи за основу суперечливі свідчення єдиного свідка і потерпілого, які в процесі досудового й судового слідства постійно кардинально змінювали свої покази, проти мене було порушено кримінальну справу зі звинуваченнями в умисному нанесенні тілесних ушкоджень середньої тяжкості та хуліганстві.
Обидві кримінальні справи, порушені проти мене, суд своєю постановою двічі кожну і тричі після об’єднання справ в одне кримінальне провадження, повертав на додаткове досудове розслідування, яке проводилось із грубим порушенням процесуальних норм українського законодавства.
Клінчаєв, в присутності мого адвоката Івана Макара, і так звані представники прокуратури, неодноразово пропонували мені закрити усі порушені проти мене кримінальні справи в обмін на моє визнання своєї вини у тій справі та вибачитися перед Клінчаєвим “за приниження його національної гідності”. На що я відповів, що не збираюсь вибачатися за те, чого я не робив.
Незважаючи на публічні обіцянки журналістам президента України В. А. Ющенка узяти під свій особистий контроль розслідування кримінальних справ, порушених проти мене, та такі ж обіцянки журналістам Віктора Януковича на прес-конференції, коли він був прем’єр-міністром, — розібратися з цими справами (в одній із яких досудовим слідством потерпілим визнано його однопартійця депутата Луганської міської ради Арсена Клінчаєва), до сьогоднішнього дня ці справи судом не розглянуто.
Мені з постійною періодичністю доводилося із 2005 року ходити на судові засідання по кримінальних справах, порушених проти мене, які постійно переносили із-за відсутності прокурора або свідків та потерпілих по справах та з інших “важливих для суду” причин, що відривало мене від облаштування свого особистого життя та розвитку і реалізації особистих здіб­ностей. Ніякі групи підтримки, які зараз організовуються в Україні для підтримки активних громадських діячів під час кримінальних переслідувань з політичних мотивів, мене в суді не підтримали. Скоріш навпаки, створювався постійний психологічний тиск з боку правоохоронних органів та груп підтримки Клінчаєва.
Доля Арсена Клінчаєва мені не відома. Пам’ятаю лише, що він брав активну участь в антиукраїнських заворушеннях в Луганську, зривав український прапор з Луганської ОДА і піднімав російський триколор.
— Вас підтримував Левко Лук’яненко, нині Ви співпрацюєте із Віктором Шишкіним, Володимиром Василенком, юристами із Світового конгресу українців…
— З Левком Григоровичем Лук’яненком у мене була дуже довга і плідна співпраця з 2002 року до останніх днів його життя. У березні 2007 року Левко Григорович запросив мене очолити Луганську крайову організацію Української республіканської партії, яку я й досі очолюю.
У 2007 році Левко Лук’яненко звернувся до Юрія Гнаткевича, якій увійшов до складу Верховної Ради від фракції БЮТ, з проханням узяти мене до себе помічником-консультантом.
Фотокопії депутатських запитів і звернень народного депутата Ю. В. Гнаткевича з питань моєї правозахисної діяльності до президента України, генерального прокурора та інших посадових осіб, містяться в книжці “Моя боротьба за мову”.
Виступи Юрія Гнаткевича з трибуни Верховної Ради на підставі наданих мною документів про факти цинічного порушення в Луганську конституційного ладу України у сфері застосування української мови як державної та розпалювання міжнаціональної ворожнечі за мовною ознакою, що створювало на той час реальну загрозу територіальній цілісності України, сприймалися у той час як праворадикальні й не мали належної реакції генерального прокурора та голови СБУ.
Реакція на мою правозахисну діяльність в Луганську сприймалася місцевими правителями Луганщини, і не тільки Луганщини, досить агресивно. Якби не підтримка Світового конгресу українців, який періодично надсилав звернення до вищих посадових осіб України з вимогою забезпечити дотримання законності в розслідуванні кримінальних справ, порушених проти мене, — то мої проблеми не закінчилися б лише порушенням кримінальних справ. Скоріш за все, як і обіцяли мені місцеві московські шовіністи, мене б закатали під асфальт, як і багатьох інших неугодних місцевим правителям.
Сьогодні в Україні життя без правил. Тому, щоб мати позитивне рішення суду, необхідно супроводжувати судовий процес інформаційним висвітленням в ЗМІ. Бо без розголосу марна справа доказувати в Україні комусь свої права.
Для інформаційного висвітлення судового процесу за моїм позовом проти президента України Володимира Зеленського я запросив правозахисників, авторитетних юристів — суддю Конституційного Суду України у відставці Віктора Шишкіна та Надзвичайного і Повноважного посла в Україні, представника України в ООН 2006-2010 років Володимира Василенка, попросивши висловити свою думку на брифінгу 24 січня 2020 року в Українському кризовому медіа-центрі щодо того, наскільки рішення першої інстанції суду за моїм позовом проти президента України В. Зеленського відповідає Конституції України. Я вважаю, що саме коментарі цих авторитетних юристів та пікетування Верховного Суду Координаційною радою із захисту української мови і культури, до якої я входжу, зафіксовані на відео і розміщенні в ютубі, зробили певний суспільний резонанс, що змусило суддів Великої Палати Верховного Суду шукати можливі варіанти ухвалення постанови, яка б виглядала правовим, а не політичним рішенням суду, та не створила б ефекту хлюпання бензином в полум’я суспільного резонансу.
— Ви виграли суд, про це зараз пишуть, говорять. Розкажіть про це детально.
— Можу говорити лише на підставі офіційного повідомлення прес-служби Верховного Суду.
З нього я роблю висновки, що мої позовні вимоги (1. визнати спілкування президента України В. Зеленського недержавною мовою протиправним; 2. зобов’язати президента України утриматися від використання недержавної мови при здійсненні своїх повноважень) фактично задоволені судом. Тим не менш “Велика Палата ВС закрила провадження у справі, оскільки заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства”, — це породжує у мене питання.
Мене дивує в цому повідомленні наступне: “Водночас за дії, вчинені в межах політичної діяльності, а не під час виконання передбачених Конституцією повноважень, президент несе політичну, а не юридичну відповідальність”.
Те, що будь-який громадянин, обраний на пост президента України, має дотримуватися конституційного принципу рівності громадян перед законом та здійснювати свої професійні повноваження лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, встановлено частиною другою статті 19 Конституції України. Якщо президент України або якась інша особа чи група осіб виходить за межі власних повноважень, встановлених Конституцією і законами України та привласнює собі повноваження, не передбачені Конституцією і законами, то така діяльність кваліфікується як узурпація державної влади.
У рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року № 6-рп (абзац перший, пункт 2 мотивувальної частини) зазначається, що гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплене Конституцією України положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).
У позовній заяві я звернув увагу суду на те, що президент В. Зеленський, привласнюючи собі дискреційні повноваження визначати, якою мовою йому здійснювати повноваження президента України, що не передбачено Конституцією України, — здійснив узурпацію державної влади. На що суд першої інстанції відреагував наступним чином: “Судом не приймаються аргументи позивача про те, що вказаний виступ президента України є проявом узурпації державної влади. Конституційний Суд України в Рішенні 6-рп/2005 від 05 жовтня 2005 року дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами, громадянами чи їхніми об’єднаннями тощо. Під час судового розгляду Судом не було встановлено ознак захоплення влади президентом України”.
Згадане повідомлення Верховного Суду породжує у мене й інші юридичні ди­сонанси, які я хотів би обговорити після ознайомлення із постановою Великої Палати Верховного Суду по цій справі.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду одразу не хотів відкривати судового провадження за моїм позовом та повернув його мені, мотивуючи тим, що позивач не обґрунтував порушення своїх прав — не зазначив, якими саме повноваженнями президент України порушив права позивача. Мені довелося звертатися до Великої Палати Верховного Суду з апеляцією на цю ухвалу про повернення позову. Велика Палата скасувала ухвалу суду першої інстанції і зобов’язала суд відкрити провадження за моїм позовом.
У рішенні Касаційного адміністративного суду я виявив декілька шедеврів юридичної думки, основні з яких процитую:
“Звернення до суду є способом захисту порушених суб’єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах. Участь президента України Зеленського В.О. у форумі інтернет-діячів iForum-2019 23 травня 2029 року не створили публічно правових відносин між ним і позивачем”.
Публічно-правові відносини між мною — громадянином України і відповідачем — президентом України, утворилися з моменту складення відповідачем (20 травня 2019 року) присяги народові України на урочистому засіданні Верховної Ради України для вступу на пост Президента України.
Права та обов’язки суспільних правовідносин між мною – громадянином України і відповідачем – президентом України, встановлені Конституцією та законами України. Публічно-правовий спір між мною і відповідачем полягає у порушені відповідачем способу здійснення своєї публічної професійної діяльності, який установлено Конституцією та законами України, у вигляді презентації недержавною мовою доповіді “Гарант інновацій: створюємо майбутнє разом” на форумі інтернет-діячів іForum-2019 23 травня 2019 року.
На мою заяву у позові: “У результаті порушення конституційного ладу застосування української мови як державної, усупереч статті 24 Конституції України, відповідачем створено привілеї за мовною ознакою для однієї із національних меншин України, яких, відповідно до Всеукраїнського перепису населення України від 2001 року, на території України проживає більше ніж 130 національностей. Що призводить до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та міжнаціональних конфліктів за мовною ознакою і створює реальну загрозу територіальній цілісності України та її недоторканості. Подібні зловживання своїм службовим становищем окремими представниками органів державної влади та їх об’єднання у стійкі ієрархічні структури, діяльність яких спрямована на створення привілеїв для російської національної меншини України, стали однією із основних причин анексії Криму та окупації окремих районів Донецької і Луганської областей”, суд відповів наступним чином: “Проте доводи позивача стосовно породження відповідачем правопорушень у вигляді дискримінації, розпаленні міжнаціональної ворожнечі та створення привілеїв за мовною ознакою є безпідставними, оскільки нічим не підтверджені, а можливі наслідки спірних правовідносин, про які зазначає позивач, перебільшені”.
— Як Ви вважаєте, Ваш приклад можуть наслідувати інші?
— Я завжди казав, що найкращий засіб агітації – це власний приклад. От я і намагаюсь власним прикладом спонукати українців до оборони основних ознак власної національної ідентичності від спроб їхнього знищення.
Щодо практичних порад, то головне усвідомити, що ніхто за нас – українців, не буде відстоювати українські національні інте­реси. Ми маємо самі відстояти в боротьбі своє право на життя під сонцем. Якщо ближчим часом українці не усвідомлять цього, то незабаром Україна перетвориться на своєрідний американський штат Оклахома, назва якого походить від назви племені, яке мешкало на території цього штату, але панує там культура й мова зовсім не корінного населення.

Спілкувалася Любов ГОЛОТА.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment