Шлях, дуже особистий

Олена Бондаренко,
спеціально для “Слова Просвіти” після проходження Головного Бескидського маршруту, 500 км
Мені 49, у мене дорослі самостійні діти, вихований пес і омріяні плани, які пішли шкереберть. Я гойдаюсь між настроями: від роздратування — до безсилля. Вкотре перетрушую свою систему цінностей. І мені випадає те саме: самоповага, самодостатність, сміливість. Останні п’ять років живу в еміграції, щирі розмови самої з собою і певне балансування мені звичні. Але зараз я справді розгублена. Не знаю, як підсилити свої базові цінності й куди поставити ногу, щоб зробити наступний крок.
І я рушаю в похід.

Цей рік видався важким з причин, усім очевидних. Пандемія, нерозуміння ситуації, неможливість планування, надмір суперечностей, закриті кордони. З моніторів і трансляторів людину заливали (і заливають) новини, що лише підсилюють екзистенційне сум’яття.
Я вирішую вважати похід проміжною мрією. “Якщо не можеш реалізувати мрії бажані, реалізуй, які підвернуться”, – кажу собі. І збираю рюкзак.
Я віддавна люблю гори, вони мене заряджають і надихають. Обожнюю Татри і скелі. Червону розмітку Головного Бескидського маршруту обираю досить випадково. І лише після кількох сотень пройдених кілометрів зрозумію – у житті немає нічого випадкового.

Алекс, Руда і собачі шерпи
Спочатку це мало виглядати як весела прогулянка. На старті в Устроні нас було чотири дівчини, чотири рюкзаки і чотири різномасті песики. Немов компанія із “Володаря Перстнів”.
Дві дівчини згубилися першого ж дня – випали з маршруту, пішли на чеський бік. Намагались ще нас наздоганяти, та все ж піддалися легкості буття і потребі цивілізації. Знайшли буса й повернулися додому.
Я і мій пес мисливської породи, восьмирічний бігль Алекс, пройшли з Устроня до Завої сто кілометрів за п’ять днів у товаристві польки Йовіти і її гавкучої Рудої. Ми не були знайомі раніше та допасувалися у кроках, йшлося нам добре. Однак це була залежність. Залежність від потреб іншого. Насамперед – від наших рудих компаньйонів. Я несла кілька додаткових кілограмів корму, пару літрів води для Алекса, його плед і рушник, запасний ошийник, слідкувала за його диханням, погоджувалась на його привали. Почувалася собачим шерпом. Водночас відчувала наростаючі потреби власні. Шлях вимагав йти у власному темпі, слухати своє тіло і свої думки. Тим більше, що маршрут виявився несподівано важким, вимогливим і розбурхав у мені амбіції. Я вирішила, що обов’язково повернуся на шлях у іншому форматі. Тим більше, що далі по дорозі лежали чотири національні парки, в які, за польськими законами, з собаками не можна.
Так із приємної розваги бескидський маршрут став Шляхом і викликом.

Самотня, вільна й дика
Головний Бескидський маршрут добре розмічений і описаний у путівниках. Мені, інтуїтивно не хотілося споживати чужих вражень. Я залишила у Кракові Алекса, забрала намет і спальник і просто повернулась під червону стрілку у Завої у тому ж місці, де довелось зійти.
Тепер усе було геть інакше. Я опинилася у сонячному зеленому лісі геть сама. Було збудливо і дивно. Далеко від усіх і ближче до себе. Відчувала у ногах сверблячку добити решту 400 км і острах невідомого.
Перший тиждень я люто шарпалась із власним рюкзаком і воювала зі шкарпетками. Я ходила під навантаженням у гори не раз. У вищі гори. І багатоденні ходження мені не новина. Та зараз щось пішло не так. Лямки рюкзака боляче натирали мені ключиці, старі добрі черевики калічили ноги. Тож першим уроком мені стало – слухати своє тіло.
Під лямки я підклала звичайні кухонні губки; а коли вони стерлися – знайшла на дорозі старий лах, відрізала від нього рукави і додала об’єму. Губки, обмотані рукавами чиєїсь кофти, стали для мене важливішими за вранішню каву. Коли я послизнулась на болоті, лямки рюкзака теж ковзнули на плечах і одна губка десь згубилась – я подерлася назад під слизьку гору. Її шукати. І не було у той час важливішої у світі речі, як та губка.
У звичному житті я не приділяла стільки уваги своєму тілу, як на Шляху. Якщо тобі здається, що щось тебе муляє, тобі не здається – зупинись, послухай себе, зрозумій, де муляє і знайди спосіб це виправити. Наче просто? Не завжди. Особливо, у щоденності, коли зусібіч атакують інші подразники. На самоті людина чує саму себе. Це було корисне усвідомлення.
…Проблема зі взуттям і рюкзаком вирішилась несподівано: за якийсь час я так випітніла, що напоєні моєю вологою речі вляглися під вигини мого тіла. Я і моє найнеобхідніше стали цілісним.

Викинути баласт
Я йду. Не планую ні кілометрів, ні часу. Нічого не закладаю. Не планую заздалегідь нічлігів. Обіцяю собі тішитись стежкою під ногами і небом над головою. Трохи боюсь боліт, холодних уже ночей і спання під хмарками. Сліди на болоті кажуть, що не тільки я у цих лісогорах вільна і дика. Буває, добами не бачу інших людей. Критично не вистачає води. Доводиться передивлятися найнеобхідніше.
Мій рюкзак має об’єм 40+10 літрів. У ньому легкий намет, теплий спальник, похідний пальник із літровою посудиною, наче мінімум речей, дрібна косметика, зарядки, ліхтарик, аптечка, їжа на один день і вода. Що з цього є зайвим?
Охоче позбавляюсь косметики. Мило й шампунь не такі вже й потрібні, коли постає вибір, що робити із рештками води: напитися, умитися, зварити кашу на вечерю, залишити на вранішню каву, залишити воду водою на подальшу дорогу. Речі теж перестаю прати, обравши одяг з мериноса, який добре відводить вологу й не тримає неприємного запаху. Решту вбрання міцно стискаю у герметичному мішку – об’єм рюкзака візуально зменшується, й мені наче легшає. Передивляюсь запаси їжі. Половиню їх. Рішуче готую на сніданок кашу з недоторканого запасу: краще мати енергію зараз, ніж безсилою носити потенційну їжу. До речі, це теж урок.
Ліс стає другом. Для перепочинку я обираю ягідні місця: чорниця і ожина дуже виручають. Нагріті сонцем ягоди служать наїдком, питвом і вітамінами. Ліс щедрий.
“З вами усе добре?” – якось чую стурбований голос. “Зі мною все чудово”, – трушу головою. Я нарешті знайшла струмок і сьорбаю прохолодну воду, заплющивши очі від задоволення. “З вами точно усе добре?” – перепитує чоловік. Він теж йде Шлях, і, як виявилось, за фахом є лікарем. Його насторожили мої сині губи. Запідозрив проблеми з серцем, бо день був надмірно спекотний. А я лише ожину їла й тішилась достатку води!
Десь тоді я піймала себе на думці, що вже позбулася навіть фонового продумування різних життєвих справ, стала почуватися частиною природи. Сприйняла себе – отаку натуральну, недосконалу. Слухала себе: ким я тут, у лісі, почуваюсь. І розуміла, що не людиною, не звіром, не духом – Лісом. Іншого разу стояла серед полонини – навсібіч безкінечність. Відчувала, як миготить у мені відчуття поміж яніщопосереднічого навперемін із ЯВсесвіт! Можливо, тоді я була Полониною.
Отоді ж, десь біля придорожньої каплички, зробила селфі, яке мені сподобалось, чого досі не траплялось. На фото я доросла на свій вік, вилицювата, засмагла клаптями, зі зморшками, важким поглядом, у спітнілій сорочці – справжня я. Без баласту.

Не згубити Шлях!
“І як ти тільки не боїшся йти сама!” – казали мені не раз. Питали, чи маю засоби самозахисту. А який самозахист від Природи, Звіра? Я навіть проти комарів спрею не брала й завбачливо куплену мазь від зміїних укусів залишила вдома.
Утім, боялась.
Боялась, передусім, власної невправності, але цю думку гонила від себе нещадно. Підміняла вірою, що людина може більше, ніж про себе думає. Боялась м’язової відмови від навантажень. Боялась, коли опухали ключиці. Боялась, коли підвернула ногу. Та вранці вставала й з подивом відзначала, що — попри відголоски болю і втому у тілі — цікавість йти далі й піднесення перемагають.
Боялась невідомого. Міська людина надто мало знає про природу. І опинившись наодинці з нею, губиться й панікує. Був день, коли я побоялась йти сама 30 км Шляху. Це був відрізок у безлюдних Бещадах, без альтернативи його проходження. Мені пощастило на супутника. Але і з ним ми заклякли, коли просто на стежці побачили свіжу купу. Звичайну купу відходів невідомо кого, але зрозуміло, що великої тварини, яка щойно тут пройшла. Мабуть ми виглядали кумедно, коли купу фотографували і гуглили. “Це купа зубра” – відповів всезнаючий Гугл. “Давай перевіримо ще раз, а якщо ведмедя? Які зубри у Бещадах і на такій висоті?”, – підштовхували одне одного. “Це купа зубра” – вперто казав Гугл. І ми видихнули з полегшенням й пішли далі. Малі люди, які без інтернету навіть у купах не розбираються.
Боялася кризи і мала кризи. Одного дня у Бескиді Низькому разів зо п’ять переходила гірську річку, згубивши Шлях, дерлася вузькими стежками поміж мокрих трав по груди ще й хмара гонила. Пройду хоч трішки — до Ріпок, до Ганьчової, краще – до Реґетова – вмовляла себе. Як на нестабільну погоду, добре й так – потішилася. Йшла важко. Геть сама. Безлюддя тиснуло. А знаєте, як страшно, коли ліс мовчить? І тут же над тобою низько й тихо пролітає яструб, та раптом щось різко ревне – аж кров у жилах заморозить.
Гору Козяче Ребро довіку не забуду! Крутий підйом, слизький спуск, страшний темний ліс. Ще й місцеві мене напередодні цією горою налякали. Мовляв, тут зараз олені рикують. І що зустріти зарядженого тестостероном самця оленя – гірше ніж ведмедя. “Як бачиш, що він кладе роги до землі, біжи, дитинко, – атакуватиме”. Біжи? Та я ледве пленталася!
“Це не твої олені, це не твій страх, Олено”, – умовляла себе, але злякано крутила головою на всі боки. Серце гупало, мов духовий оркестр, й спочатку я ще намагалась співати уголос марші. Але було щось у тій горі, було. Не олені. Щось моторошне. Невидиме, але відчутне. Мені хотілося просто зникнути. Розчинитись у повітрі. Не бути там. Слизьким схилом була ладна на дупі їхати, аби швидше до відкритого простору і світла. Але замість світла наздогнала хмара…
Я ледве спромоглася дістатись до першого ж даху, дійшла до ліжка і впала, мов підкошена: спала від третьої години дня до наступного світанку. Уранці знайшла свою червону розмітку і дуже швидко пішла за нею, не оглядаючись. Згодом на Шляху зустріла ще кількох людей, які розповідали мені про подібні відчуття від цієї гори. І от що з нею не так? Навіть зараз, просто згадуючи її, щоб описати, відчуваю, як мене лихоманить.
Боялася негоди. Грози у горах чи лісі. Моє мандрування випало на кінець серпнявересень. Було ще тепло, удень навіть гаряче. Але літечко догорало. Дні ставали невблаганно коротші, ночі – вогкі. Намет щедро набирав вологу й довго сохнув, чим ще більше скорочував мені день. Але Шлях був до мене прихильний. Навіть якщо прогнози іноді лякали дощами, мені щастило з ними розминутися.
Найбільше я боялася загубити Шлях! Не скрізь на маршруті позначки були очевидні. Не раз дорога вимагала зосередженості, уваги до себе, розуміння дороговказів. Я вдивлялась у знаки і запам’ятовувала черговий урок. Три тижні червона розмітка була моєю єдиною стабільністю. Червоні символи вели мене немов за руку, й це була рука друга. Людина ніколи не самотня, навіть коли сама.

Ми завжди Удома і на Шляху
Комусь це може видатись нудним: ти встаєш, йдешйдеш, відчуваєш гупання серця, ритм кроків, багато поту, наростаючу втому – аби до прихистку. Їжа, вода, дах над головою і власне Шлях стають усім.
Утім, у цій повторюваності начебто примітивного прорізається щось надзвичайно важливе. Поперше, ти сама, справжня. Виклики гартують характер. Краса – пом’якшує душу. Й ти можеш добрати собі баланс. Почуваєшся цілісною.
Цікавим місцем, де перетинаються природа і цивілізація, є гірські притулки. Часто це колишні гуральські дерев’яні хати, які десятиліттями стояли на Шляху, і з часом були пристосовані під більшу кількість нічлігів.
На порозі треба роззуватися. Є щось символічне у цьому скиданні важких черевиків – почуваєшся удома. Їжа, вода і дах над головою — це і є Дім.
У одному з притулків я неплановано затрималась. “Відлюдник” Анджей, господар притулку у місцевості Бартне, є легендою бескидського шляху, не меншою, ніж тутешні непрохідні болота. Кажуть про нього, що непривітний, недобрий до людей. Дійшли ці чутки й до мене, тож приглядалась до “відлюдника” з інтересом. “Бо я маю проблеми із спілкуванням”, – щиро зізнався він мені. І ми розговорилися. “Лишися хоч на добу, стань на моє місце і побачиш, як воно”, — запропонував несподівано, а я несподівано погодилась.
Притулок у Бартному – дерев’яний 40літній будинок. Дуже живий. Старі дошки потріскують, риплять, підлога вгинається, двері без замків. Зручностей – мінімум. Розеток – мінімум. Інтернету нема. Телефонного зв’язку нема. Щоб нагріти воду, Анджей спочатку йде у ліс по дрова, потім палить у печі. За кожної погоди. Усе в будинку на ньому: закупи, готування, прибирання, розміщення мандрівників з дороги. Так Анджей живе вже двадцять років. Для нього притулок – рідний Дім.
“Я готуватиму, а ти розмовляй з людьми – дуже мені цим поможеш”, — попросив мене.
До віконця кухні підходили дуже різні люди. Одні раділи теплій страві й дякували, інші крутили носом, що нема можливості заплатити картою, нарікали, вимагали п’ять видів кокаколи, марципанів і чекали ресторанного обслуговування.
Між наливанням чаю і подаванням лемківських вареників під Вівальді з радіо, слухала оповідки Анджея про Шляхетного Боровика, що росте неподалік; про те, що рими найкраще складаються у ритмі рубання дров; про спосіб життя, що не дає старіти; про імпресіонізм і бароко у житті, про те, як важливо мати спокійний сон…
“Люди хочуть, щоб світ був примітивний, як у супермаркеті: усе по поличках і з цінниками. А я не люблю, коли світ трактують споживацько. Я хочу бачити в людині друга, а не клієнта”, – наче виправдовувався Анджей, але я добре його розуміла.
Його притулок – Дім у єднанні з природою, а люди наносять сюди, не роззуваючись, сміття цивілізації.
На прощання Анджей попросив мене сісти як на старій фотографії. Він має якусь таку, з історією. І людей, яких сприймає як гостей, саме у такий спосіб фотографує. Десь далі на Шляху я прочитала анджеєву писанку про мене з тим фото. Дякував за допомогу. Мені було так ніяково, що спочатку до ладу й не дочитала. Аж удома, закінчивши Шлях, наважилась дочитати й дуже розчулилась.
…Останні кілометри до символічної Великої Червоної Крапки, яка означала завершення Головного Бескидського маршруту у Волосатому, я йшла дуже повільно. Не відчувала ваги рюкзака. Смакувала кожен крок. Хотіла затримати в собі усі проживання зі Шляху.
Дійшла до Червоної крапки. Минула Червону крапку. Робила нові кроки. І – о, диво – Шлях не закінчився! Маю й досі це відчуття.
Де стануть твої ноги, там твій Шлях.

Історія зі Шляху
У притулку на Слов’янці, у затишній дерев’яній гуральській хаті, пароль до інтернету був Куба. Так мені це свербіло — чому? Де Бескиди, а де Острів свободи! Не могла не спитати…
…А, Куба… – закотив очі старший пан, давній тут бувалець . – Був тут кінь з таким іменем — Якуб, Куба пестливо. Надзвичайно розумний гуцул. Умів собі соломки підстелити на підвіконня у стайні, щоб м’якенько покласти голову й дивитись на світ. А ще він возив рюкзаки дітям. Знаєте, діти сюди часто на зимові табори приїжджають, рюкзаки важкі – то їх на Кубу вантажать, а діти під гору своїм ходом йдуть. Кубі важко було, стрімкий тут підйом. То він вкладав усі свої сили – і йшов, йшов, йшов; ребра йому двигтіли, груди роздувались як міхи, аж свист виривався. А з боку здавалось, що Куба сміється. Усі дуже любили Кубу за цей дивний сміх. А впертий і розумний Куба не зупиниться, доки на самий верх не виїде. Бо так природно легше. А вийде, зітхне глибоко – й аж тоді відпочиває…
Зворушила мене ця історія, що й казати.
— Я – Куба, я – Куба, – повторювала собі, надриваючись під наступну гірку, й під наступну. – Дихай, смійся, йди. Як Куба. А відпочинок – на кінець підйому. І так мене це мотивувало й бавило, що я не раз й справді сміялась, чим була собі на Кубу схожа ще більше.
На шляху все інакше, навіть соціалізація: заговориш з людиною — й маєш незабутню історію. І вміння сміятися, коли ребра від напруги розриває.