Валентина Мастерова

ЖУЛЯ
Рот баби Улитки вже давно не посміхається, тільки шкіриться, ніби вона хоче когось зїсти. А таки хоче. Бо Вітько тільки й чує: “…Хліб наш насущний, дай же нам…” Але хліба ніхто бабі не дає. І не лише хліба, хіба отого, що немає назви, звареного з лободи, якогось лушпиння й іще чогось, що тріщить на зубах, дере ясна і гірчить. А мама каже, щоб ми їли, бо помремо. Ми їмо, але від того ще дужче хочеться їсти й плакати. Ось і мама заплакала, бо піднесла бабі Улитці води, а вона вже не відкриває рота й не шкіриться, тільки дивиться. Певно, хоче щось сказати, та вже не спроможеться. Мама падає бабі на груди й починає голосити. Здалося чи що, наче біля повітки гавкнув Жуля. Ні, не здалося. “Мамо, Жуля вернувся!”, — я ще дужаю вийти з хати. Жуля сидить, наче й не тікав нікуди, радіє мені аж повискує. Жулю мама відпустила з ланцюга ще два тижні тому, а він, бач повернувся. І видно, що не голодний. З хати видибує Мотя — моя менша сестра. Моті лише чотири, а мені аж сім. Мотя теж радіє. Та не ступає далі від ганку, заточується й падає. І плаче. Але не голосно. Голосно плакати Мотя не може. То мама ще плаче, але ось замовкає і теж виходить на ґанок. Дивиться на Жулю, що винувато піджимає хвоста й щулиться. Потім починає жалібно скавчати. Іще дужче скавчить, коли мама підходить, швидко хапає в оберемок, притискає до себе і несе до повітки. Я кричу, але не встигаю. Ледь чутне “тюк” і Жуля затих. “Не дивись!” кричить мама, але я бачу, як ще смикаються лапи у мого Жулі. А його, повні жаху очі, дивляться на мене. А далі чорна яма. В тій ямі мені добре і не хочеться їсти… В хаті дивно пахне печенею, як тоді, коли ще тато був. Коли ще тато не штовхнув того дядька у чорній шкірянці, який забрав зпід баби Улитки клуночок із пшоном. Невеличкий зовсім. Баба вхопила його, як чужі люди заходили до хати, підіпхала під себе і лише трусилася перелякано, мов щось лихе зробила. Дядько у шкірянці відштовхнув бабу і забрав клунок, а татко тоді штовхнув того чужого дядька. А дядько вистрілив із нагана в стелю. Тата дядьки у формі побили, потім витягли на подвіря, зв’язали мотузкою і кинули на підводу, де лежали мішки із нашим зерном, а зверху – бабин клуночок із пшоном.
Баби в хаті вже немає. Тільки ще пахне, ніби в церкві, коли запалюють свічки. І їжа пахне, аж у животі коле. Я знаю… Я не маленький. І я не буду їсти — я не зможу. І вже не зможу підвестися, ледь виповзаю з хати. Ще трохи й доповзу до вулиці, а там… Ні, не доповзу. Он чиясь тінь, ніби хтось біжить. “Жуля! Ти живий?! А я думав… Жуля, Жулєчко мій… Як же я тебе люблю! Жуля… Жулєчко, йди до мене. Не бійся — я тебе не з’їм. Я більше вже не хочу їсти. Як тепло і світло. Як мені з тобою хороше. Жуля… А чого це мама так страшно кричить: “Ой, синочку мій, ой, ріднесенький! Ой, що ж я наробила!”

ЇХНЯ ХАТА
Я й досі пам’ятаю кожну, де жила, де зростала, де пізнавала, що таке добро і де розбивалися на друзки мрії. І сумую за кожною, бо вони для мене, як і люди, зі своїм обличчям і характером, зі своєю долею. Чи… недолею.
Ось ця хата, із самого краю села, під красивим червоним дахом, але вже без дверей. І вікна зяють пусткою, наче виколоті очі. Сьогодні ті вікна чомусь докірливо колупнули мені в душу: “І ти не зайдеш?”
— Чому ж, зайду. Ого! Таки справді добра… — Але боюся далі ступати, бо підлогу вже хтось зірвав. І піч розвалена, і груба, і… Все ж насмілююсь, проходжу. — Кажеш: холодно і вогко? Ааа… Миші? Та як їм тут?.. І в шпаринках вогко й холодно. А де ж твої?.. Ото на тій великій фотографії? Молоді зовсім. Певно, чоловік, дружина і їхнє дитя? Хлопчик? Дивуєшся — чому я їх не знаю? Бо я не так давно тут живу, ще й на віддалі від усіх. Що ти кажеш!? Невже!? Ні, я тоді не була в селі, лише чула, що поховали молодого хлопчину, який в Іловайську загинув. Один у батьків? Мовчи — далі я знаю. То це ти — їхня хата?
Дивлюся в єдине вціліле вікно, що виходить у сад. Сад великий, іще не старий, та вже зарослий вишняком, бузиною й акацією. Але навесні зацвіте.
— Що!? На тій розлогій яблуні? А чому ж ніхто?.. Ти кричала, благала — не чув? Чи, може, й чув, та вже не хотів чути. Бачила його муку і все розуміла?
Торкаю рукою відсирілу стіну під обвислою шпалерою:
— Прости нас, людей. Ми такі. Не завжди можемо знести біль. І тобі дуже болить? Авжеж, болить. Почекай, може знайдуться інші — захочуть тут жити. Вже приходили? І що? Ааа… Не схотіли, бо в цій хаті забагато горя, бо ж і мати… Не кажи нічого. Не суди. Отут, на твоєму порозі? П’яна. Я знаю — я чула, що вона з горя… Але ж у тебе ще є сад. І фундамент у тебе міцний. Ти ще не скоро…
— Помру?
— Ні, я хотіла сказати – як же далеко прилетів той снаряд…
— Не кажи нічого. Приходь коли. Поговоримо. Ти вмієш чути.
– А ти – говорити. О, дивися – хтось іде. Може…
– А що це ви тут робите в чужій хаті!? Ні стида, ні совісті у людей. Наволоки. Понаїжджали, порозтягували все…
ТАНГО
Незаймана тиша разом із темрявою наповнює кімнату. Ще трохи — й ніч розчахне переді мною двері, в які входити, часом, неймовірно важко. А я входжу, бо ті двері у мою пам’ять, у мої втрати й марні сподівання. Хіба лише? За тими дверима і я, і вони, і ми… І моє танго, єдине за все життя. О, танго! Ти тоді сміявся: “Божевільна, яке танго. Ми і танго… Смішно. Та у нас ніколи не вийде”.
Але вийшло. Найкрасивіше у світі. Я одягла свою зелену з сірим сукню. Он вона й досі в шафі, як свято. А ти виправив мене в іншу кімнату, а коли гукнув: “Заходь!”, стояв у костюмі, якого ще жодного разу не вдягав. І сорочка сліпуче біла.
У тебе ціла касета із записами віртуозаакордеоніста. Ти якийсь час вибираєш. І ось “Кумпарсіта”. Разом із першим акордом блимнуло світло, немов підморгнуло обом. Ти глянув на мене надто серйозно, відійшов і став понуро. А я… Я йду до тебе. Пристрасна мелодія захоплює і ніби вивільняє від усіх умовностей. І мої почуття теж, наче вивільнені крила. Вони підносять, дарують свободу душі й тілу. Ти простягнув руку, а другою легенько обняв. Так трепетно й ніжно, як ніхто й ніколи… Я посміхаюся – це ж танго, а не вальс, хоча мої очі зрадливі – я ніколи не танцювала танго, а ти любив джаз.
Крок, другий… Ти ще вчишся володіти цим дивовижним ритмом, а в моїй голові вже ніби після доброго вина. Твої руки такі чутливі й сильні. І такі надійні. А очі… Суворі чоловічі очі, що знають справжню ціну життю і смерті. Ти й досі повійськовому стрункий, тільки волосся давно сиве. Та ще вуста майже завжди міцно стиснуті. От і зараз стиснуті, немов ти боїшся дати волю своїм почуттям. На мить здається, що ти не зі мною, не тут. І танцюєш інше танго серед кривавого межигір’я чужої війни.
Стиснуті вуста ворухнулися, ти різко повертаєш мене, ще і ще… Ніби хочеш вивільнитися від себе – від нас! Але я не відпускаю. Я не можу відпустити. Хіба я можу без тебе? Мої рухи, руки – усе тіло благає твого кохання, голова лягає на мужні груди, де й досі рана. Ти завмираєш, ми обоє завмираємо у божевіллі наших почуттів – ми надто дорослі, щоб відчувати сором у коханні.
Твоя рука торкається мого волосся десь на поясі. Ти ніби хочеш їх погладити, ніби роздумуєш, сумніваєшся. Не віриш, відсторонюєш. І я сама. Але ти не відпустив, не дав мені вирватися із намагніченого почуттями кола. Ти відчуваєш кожен мій рух. Але борешся зі мною і з собою… І не хочеш розірвати це коло.
Між нами ні відстані, ні засторог. Твої руки обнімають вкрадливо й ніжно. Погляд стає лагідним, ніби у хижака, що вже вполював свою здобич. Твоє обличчя зовсім близько, подих гарячий, а губи шорсткі – спраглі.
О, танго!
Я над усе боюся нічних телефонних дзвінків. Вони невмолимо жорстокі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment