Зорі в калюжах буденщини: як їх помічають і «прочитують» студенти-журналісти КНУКІМу

У числі “Слова Просвіти” від цьогорічного 12-18 березня на трьох шпальтах я подав на суд читачів першу добірку творів своїх студентів-першокурсників, яких навчаю азам журналістики в Київському національному університеті культури і мистецтв.
Добірка та мала назву “Моя хата скраю? Неправда!” й містила короткі історії про новітню російсько-українську війну, яку побачили своїми очима і пережили своїми серцями ті, юність яких у той чи той спосіб уже обпекла та війна.
Під час підготовки до друку студентських дописів найбільше мене вразила реакція перших читачок — двох старших коректорок газети. Вони плакали, коли вичитували разом зі мною шпальти. Ще сказали, що відкрили для себе іншу молодь — патріотичну, мотивовану, талановиту. А гадали, що такої вже нема.
То була вправа “Ключове слово, що вплинуло на вибір професії”. Є в мене також одна дивна творча вправа про пошук зірок у калюжах, яку охоче виконують вихованці. І яка сповна дає можливість віднайти та розкрити в юних душах те, що лиш вибруньковується, формується. Треба лише це вчасно помітити, підтримати. А найголовніше — посприяти розквітнути.
Переконаний, що в багатьох, хто візьме до рук це число “Слова Просвіти”, від читання невигаданих історій також з’являться в очах сльози. Бо зачіпають “за живе”, викликають емоції, спонукають думати. Вони про те, що сьогодні хвилює молодь: чому ми й досі живемо в несправедливості, чому українцеві незатишно в себе вдома, чому на очах гине наше село, чому наша рідна українська мова все ще є в рідному домі попелюшкою, чому на вершках влади знову опинилися невігласи, а не професіонали і патріоти?
Тішуся за ці зрілі думки студентів, їхню сміливість і рішучість через якийсь час, уже з дипломами журналістів, стати в ряди борців за справді українську Україну.
Переймаюся лиш тим, аби цей ентузіазм у них не вичерпався на старших курсах, аби вогник надії й рішучости, який лиш став розгоратися, не погас передчасно від стабільної сірости й одоманітности тих буднів, серед яких їм доводиться жити. А ще — від примітивно-убогих і далеких від справжньої журналістики навчальних планів і дисциплін, які в руках очільників наук із соціальних комунікацій, куди на біду потрапила ця вкрай важлива сьогодні для суспільства спеціальність. Тут мали б навчати україноцентричної, з європейським контекстом, журналістики, але здебільше готують теоретиків-знавців ефемерних комунікаційних технологій, що обслуговують владу, формують слухняних виконавців, свідомо витравлюючи національне, осібне, творче.

Микола ТИМОШИК

Незрячі часом ведуть за собою зрячих

Тетяна АНТОНЕНКО,
Київ

Склалося так, що я не бачу. Від народження. Але, наперекір усьому, вирішила здійснити свою давню мрію — стати журналісткою.
Мені або співчували, або вважали за вкрай необхідне віднадити від цього, посіяти сумнів. Пропонували вибрати професію спокійнішу. Скажімо, масажиста. Працюй собі, мовляв, механічно і вправно на одному місці, заробляй гроші на свій кусень хліба.
Такі поради не ображали мене, а мотивували, змушували рухатися вперед. І я з кожним днем, місяцем, роком робила все можливе, аби моя мрія не залишилася просто мрією.
Спочатку ніхто, окрім моїх рідних, навіть не здогадувався, що маю вже власні тексти-замальовки. Направду боялася показати комусь своє писання — страшно було уявити, що тебе не зрозуміють, сміятимуться, дорікатимуть, повчатимуть. Та одного разу все ж затямила: що якщо не відважуся зараз — не зроблю цього ніколи.
Так і з’явився перший пост у соціальній мережі, а за ним другий, третій. Так з’явилися мої перші читачі…
Після вступної лекції з “Основ журналістики” я була вражена і розчулена незвично поданою творчою вправою про зорі в калюжах. Я зайшла тоді у вагон метро, остаточно вибрала своє слово – НЕЗЛАМНІСТЬ. І стала складати текст у голові.
Я й тепер повністю не усвідомлюю, як написала ту розповідь-сповідь… Здається, що слова самі складалися в речення… Напевне, мені було необхідно — поділитись з кимось своєю історією. І подякувати тому, хто мене на це надихнув.
У 14 років я остаточно вирішила зламати ненависний для мене стереотип про те, що незрячі можуть бути лише вправними музикантами чи масажистами. Пізніше довідалася про житейський чин героя минулої війни, випуск­ника моєї школи та юридичного факультету Київського університету Якова Батюка. Він теж був незрячим. В окупованому німцями Ніжині організував зі своїми однодумцями підпілля. Незрячий повів за собою зрячих…
Кожна людина має право на те, аби її мрія здійснилася. Гадаю, це стається лише тоді, коли мрійник сильніший за свою мрію!

Брат поступився для мене своїм життям

Максим ЯКОВЕНКО,
с. Шевченкове Вітовського району Миколаївської області

Я вірю в долю. Вірю в те, що є сила, яка панує над нами. Моє життя тому підтвердження: брат поступився для мене своїм життям.
Моя історія починається 1 вересня 1973 року. В цей день мої батьки пішли в перший клас. Тоді вони сіли за одну парту — й з цього моменту більше не уявляли свого життя порізно. В той день ця парта відіграла роль магніту, який тримає свою силу й до сьогодні.
Місце в серці кожного було вже давно зарезервовано, і час зміг тільки впевнити їх у власному коханні, перевірити його на міцність. Дві планети синтезували клімат одна одної. Після школи вони одружились. Незабаром в них народилась чудова донечка Яна, яка стала плодом цієї юної любові.
1993 рік. Народився хлопчик. Його назвали Діма. Ця дитина була надзвичайно доброї вдачі. Активний, веселий, слухняний, життєрадісний, енергійний, з чудовим апетитом та блиском в очах!
Один день змінив усе. Грім серед ясного неба. Як обухом по тімені: хвороба невиліковна. Діма помер у віці три роки.
Пройшло багато часу. Рани повільно гоїлися. Батьки не втратили віру. Вони все ж таки захотіли реалізувати своє давнішнє бажання мати двох діток. Мама завагітніла втретє. На світ з’явився я. Той самий Макс, про якого вони так довго мріяли, поява якого була запрограмована.
Зараз я навчаюся, маю змогу писати цей текст, ділитися своєю історією. Я можу сміятися та плакати. Я можу дивуватися тому, який прекрасний цей світ. Ловити на собі яскраве вранішнє проміння. Відчувати на своєму обличчі прохолодний зимовий вітерець. Гуляти під дощем без парасольки. Милуватися райдугою. Голосно співати, коли один вдома. Любити. Рефлексувати. На березі моря читати улюблену книжку під супровід вечірнього сонця, яке збирається передавати зміну місяцю. Подорожувати. Відкривати для себе нові горизонти, кожного дня дізнаватися про щось нове. Пити смачну каву. Моніторити, що трапилося в світі сьогодні. Гуляти з друзями. Дивитися щоночі на зірки та розуміти, що десь там, в безкінечності, є і мій вогник, який так яскраво світить, і в який я буду вірити до останнього подиху. За це все я маю бути вдячним своєму братові, який, по суті, поступився мені місцем у цьому житті.
Я прийшов у журналістику задля того, щоб бути голосом своєї нації, бути гідним сином Шевченка та Сковороди. Я хочу сповна використати той шанс, який мені випав. Викарбувати гранованими літерами своє прізвище в історії. Мені є на честь кого творити. Кожній людині визначена конкретна місія. І я вірю в свою.
Мій шлях до вибору професії був непростим. Два роки навчався на факультеті “Прикладна математика”. Але вчасно зрозумів, що це не моє. Не треба боятися щось змінювати.
Всі мої здобутки будуть присвячені йому. Він буде пишатися мною. У мене є борг перед всесвітом. І я його обов’язково віддам.
P.S. На вічну пам’ять моєму рідному братові, який назавжди в моєму серці, завдяки якому я тут.

Мій мовний романс

Анастасія ДОБРОВА,
м. Черкаси

Перші слова я промовила доволі пізно – у віці трьох років.
Батьки хвилювалися: чому це затягнулося не на місяці, а на роки. Згодом їм пояснять, що причина на поверхні: дитячий мозок довго розставляв полицями слова таких схожих двох мов — російської та української.
Мати “принципіально” ніколи не переходила у розмові з татом на російську, а тато – на українську. І ось, коли мовну дамбу прорвало, потік слів з моїх малих вуст було не можливо зупинити. Я говорила всюди, перекрикувала усіх і хотіла, щоб мене чув увесь світ.
Це був перший дзвоник долі.
Друзів у мене не було. Хіба Сашко, який розумів весь той швидкий, незрозумілий для світу водоспад слів. Та ще мама. Тому самотність йшла пліч-о-пліч постійно.
Дідусеве старе піаніно “Україна” виводило мене на стежку музики і співу. Так я опинилася в підвалі Палацу Творчості, у тому страшному кабінеті, де стояло декілька побитих життям стільців. Все це кричало: “Палкий привіт від Радянського Союзу!”. Але мені було байдуже, адже тоді я сиділа на уроці вокалу і бачила себе на великій сцені поруч з Наталією Могилевською та Тіною Кароль.
Послухавши, викладачка поставила вердикт, що поховав мрію: “В тебе немає музичного слуху”. Я все ж продовжувала ходити туди, де мене перестали помічати.
Після ще однієї музичної школи остаточно відмовилася від ідеї бути відомою виконавицею чуттєвих хітів. Бо запам’ятала мамине: “Я не хочу бачити тебе якоюсь дешевою співачкою у міських забігайлівках, де тобі в спідницю масні клієнти пхатимуть дрібні гроші”.
То був другий дзвоник долі.
Третій пов’язаний з учителькою української літератури.
Конкурс знавців української мови імені Яцика. Олена Михайлівна привела мене до сонму учасників. Радила написати твір на патріотичну тему, але моя закохана душа палала іншим.
Думки непомітно виливалися в речення, а ті — в абзаци. Я написала про величне почуття, що має силу над усім живим, як і сестра її, ненависть, — про кохання. Я порівняла це почуття з граційною трояндою, яку зірвати легко, а втримати важко, адже її гострі шипи впиваються в руки та поширюють свою отруту, від якої потрапляєш у коматозний стан. Буває прокинешся, а навколо тебе — трояндовий сад кохання, а буває — пустеля померлих квітів. Життя — це нескінченний темний лабіринт, у якому час від часу бувають сонячні дні. Щось у цьому дусі було написано в творі.
Першою читачкою цього твору була мама. Її реакція мало не вбила мене наповал: “Як ти можеш про таке писати у ранньому віці? Ти збираєшся це здавати викладачу? Хочеш, аби з тебе всі сміялися? Це жах”.
Тоді я зареклася, що мама ніколи не повинна читати те, що я напишу.
Твір той я не переробила і здала вчительці. Звісно, він не був надісланий у Київ на конкурс. Але на уроці, аналізуючи роботу, яка, за її словами, шокувала не лише її, а й членів шкільної комісії, вчителька сказала таке: “Настюша, я не очікувала від тебе такого чуттєвого твору про кохання!”
Ураз усі двадцять п’ять пар очей спрямувалися на мене. Я заклякла. Це був останній дзвіночок долі.
Зрозуміла тієї миті, що моє призначення — це не музика, не танці, не малювання, а саме сила слова, думки та душі. Я повинна писати про те, що відчуваю, бачу та чую. Мрію стати письменницею. Це моє призначення. Це моя нелегка доля.
P.S.Батько мій дуже прагнув віддати мене на воєнну справу. І досі мріє, аби я стала розвідником. Крізь безліч невпинних сварок я пішла за своєю долею, всупереч йому. А мама відтоді почала підтримувати мій вибір. Тепер вона — мій вимогливий критик. Тепер я — щаслива.

У нас немає національної ідеї

Дмитро МАРТИНЕНКО,
с. Енергетиків Харківської області

Я народився в селищі енергетиків на Харківщині. Сюди новітні тенденції незалежної України доходять досить повільно, і саме “майбутнього” в нього нема. Населений пункт тримається лише на ТЕЦ, яка доживає свої останні роки. На центральній площі стоїть монументальна споруда — Палац Культури з актовою залою на 700 місць. Тепер порожня, не доглянута.
Оглядаючись на минуле нашої країни періоду незалежності, що можна побачити?
Зруйновану економіку, розвалену політичну владу, Конституцію, на яку “наплювали”, та найстрашніше — розколоте, розсварене суспільство. Головна мотивація населення в глибинці — дати шанс своїм дітям втекти звідти.
В якомусь сенсі я теж втік — став фіналістом програми FLEX, за якою мав шанс жити один рік в США як звичайний американець та доторкнутися до славнозвісної “американської мрії”. Отримав просто велетенську дозу досвіду з цієї поїздки та безліч питань, на які доти не мав відповіді.
Після того, як повернувся звідти, головним з них було: “А чим ми гірші?” Чому ми маємо жити та помирати в безвихідді в країні, за незалежність якої наші діди та прадіди так активно боролися?
Звісно, життя в Штатах не таке ідеальне, як його описують в Голлівуді, але ж вони, звичайні американці, чомусь вірять в майбутнє — а ми ні.
Дуже скоро, методом аналізу та спілкуванням з батьками, родичами та оточуючими, я зрозумів у чому проблема. Всі в один голос звикли заявляти: “А який сенс? За що ми боремось?”.
У нас немає власної національної ідеї, а тільки ідеї, нав’язані нашими сусідами. Ми не повірили в щось, що могло б об’єднати нас в одне ціле. Українці завжди боролися за незалежність, а коли ми її здобули, просто не знали, що робити далі.
Саме після поїздки в США я почав замислюватися над роботою в сфері журналістики, адже я вірю в майбутнє України та справді хочу тут залишитися, але всі ці продажні ЗМІ та політичні партії своїми хаотичними діями, часто конфліктними, знищували всі можливості зародження нової національної ідеї.
Я просто втомився бачити безвихідь в очах людей, я хочу змусити людей повірити в майбутнє нашої країни. В Україні це майбутнє формувалося, та й формується досі, тільки шляхом маніпуляцій в політиці або журналістиці.
Майбутнє — ось що змусило мене обрати професію журналіста. Моє майбутнє, майбутнє моїх дітей, а головне — майбутнє моєї країни.

Не можу відпустити своїх героїв

Вікторія ІВАНОВА,
с. Дмитрівка Бучанського району Київської області

Тривожна ознака часу: підлітки мало читають книжок. Хіба що твори, які потрібні для ЗНО. А ще мої ровесники прагнуть утекти з цих сірих одноманітних буднів. Із цієї безпросвітності, цинізму й неправди, що нас оточує. Принаймні у віртуальний світ, який тобі комфортніший, у якому гармонія.
Ось чому, окрім книг “за програмою”, закортіло читати ще більше і ще не звичніше. Читати в Інтернеті, звісно, незручно. Тому завантажувала досі невідомі мені книги в додатки. Після довгих пошуків я знайшла ідеальний сервіс.
Так я обрала жанр фентезі. Мені він здався ніби вільним, абсолютно не прив’язаним до нашого світу. В ньому не існувало тих правил, за якими живемо ми. Можливо, саме це вплинуло на мій вибір. Але після першої книжки я не пошкодувала. Вийти з реальності і зазирнути у світ вигаданий, але більш правдивий, стало для мене справжньою віддушиною. І саме через це з’явилися вони — мої герої.
Після багатьох прочитаних книжок і моїх фантазій я просто повинна була почати писати свою. Перші розділи далися легко. Окрилена, я стукала по клавіатурі і додавала нові речення. Мені можуть сказати, що автори так не працюють. Неможливо нічого писати, не маючи ніяких схем, накиданих текстів та інших “фішок” письменників.
Книга моя ще в процесі, а викладати її в мережу вже хочеться зараз. Створювати свій Інстаграм-профіль чи власний сайт не хотілося, тому скористалася вже існуючими ресурсами.
Зараз існує безліч платформ для авторів. Вони завантажують свої творіння на сайти та розповсюджують серед користувачів цієї платформи. Можу запевнити, що це стало моєю першою успішною справою. З’явилися перші перегляди, лайки, відгуки.
Щоразу, як читала коментар, яких було небагато, посміхалася і щиро раділа. Невже, я змогла створити те, що сподобалося людям? Виявляється, що змогла. І зараз, коли я пишу про це, по тілу знову бігають мурашки. В грудях тепліє, ніби там засіло маленьке сонечко. Воно зігріває і відновлює відчуття, що я пережила.
Єдина моя проблема — не можу розпрощатися зі своїми героями. Вони стали моєю родиною. Я створювала їх, берегла, любила, піклувалася – вони мої діти, яких я не можу відпустити. Знову вигадую їм нові перешкоди, дарую відчуття свободи, кохання, болю. Знаю, давно час відпустити їх, але не можу.
Прийде час, коли тримати їх я більше не повинна буду. Прийде, але не зараз.

Село, що потерпає від бідності

Валерія ТУЗ,
с. Ясинуватка Кропивницької (Кіровоградської) області

Я знову на велосипеді їздила околицями рідного села. Такими знайомими і незнайомими водночас. Хотілося знайти таку дорогу, яка була б лише твоєю.
Звернула з асфальтованої на стежку. Літня спека, я у білій сукні, їду, задихаючись у передчутті щастя. Дійсно, так добре буває тільки вдома. Там, де твої дерева, твої квіти, твоє небо, таке високе і ніжне, і тільки твоє сонце сліпить очі.
Ця стежка вела через міст до річки. Тихої, теплої, з чистою прозорою водою. Де навколо ні душі. Так, це лише моя річка, лише моя стежка, що до неї веде.
Заходити у воду — неначе поцілунки у вересневу ніч. Ти танеш від прохолоди, тіло повільно покидає спека і залишаються тільки хвилі. Тепер можна відпочити після довгої прогулянки, скинути з себе все — білу сукню, чорні думки про біль і нещастя. Можна стати кришталевою водою і розчинитися, як розчиняється цукор у чашці зеленого чаю. Бути у невідомості, та водночас почуватися вдома.
Я сідаю на березі, беручи до рук зошит. Там усе списано, розкреслено, але так багато сказано. Там уся моя душа переливається чорнилами ручки. І хочеться писати.
Чи є на землі місце краще за тебе, моя домівка? Я закохана в тебе зі свого першого кроку, і з першого слова, з першого погляду, коли показали мені твої пшеничні поля, твої вишневі садки, твоїх людей, що завжди в роботі, але завжди привітні.
Чому ти зараз, моє рідне село, потерпаєш? Чому всі говорять, що жити тобі залишилось недовго? Де ті люди, що заклали фундамент першої хати, де ті, хто збудував першу вулицю? Де твій гомін, де пісні, де загублене щастя?
Схвильовано знову їду. Головна дорога виводить мене до руїни. Посеред села стоїть спалений замок. Колись його купол височів над просторами, і кожен бачив його неймовірну красу, а зараз залишилися лише та руїна і я. І ми разом. У дощ і спеку сиділа під її дахом і писала про вічну історію, яку не спалиш жодним вогнем, не зруйнуєш із часом.
Вечоріє. Мене чекає на вечерю бабуся. З в’язанкою нових запитань вона ніжно обійме мене: “Де ти знову була? В тому замку? Там же ніхто не ходить”.
І так тепло, так затишно сходить перша зірка. І я думаю про сьогоднішній день, знову плануючи завтрашній. Доки не закінчиться літо. Доки не закінчиться усе моє життя – з пункту А в пункт Б виїжджатиме велосипедист, і нічого не буде відомо. Відомо тільки те, що з ним зошит — і велосипедист щасливий.


Я написала про Ясинуватку. Своє рідне село, яке зараз потерпає від бідності, але однаково чарує мене своєю красою. В центрі справді стоїть спалений замок. Місцеві не знають його глибинної історії. Пам’ятають лише, як колись був церквою, а потім — інтернатом. Але я була в архівах, читала сотні нікому невідомих сторінок, запитувала у найстарших. Це був палац барона Вінберга, який криє в собі тисячі таємниць, які мені належить відкрити усім.
Зараз я далеко від рідної Ясинуватки. Навчаюсь в Києві грамоті, секретам письма. Але навчаюся, щоб повернутися. І… написати книгу про історію рідного краю.

Тяжко відчувати
українцем — у себе вдома

Анна ФЕДОРЕНКО,
м. Шостка, Сумська область

Так сумно повертатись у рідне місто Шостка.
Скажу відверто: ніколи не любила тамтешню атмосферу. Типове зрусифіковане місто. У нас майже не почуєш української мови. А якщо почнеш говорити — на тебе будуть дивись так, ніби ти розмовляєш японською або китайською.
Якщо в місті щось і змінюється, так це найчастіше у гірший бік – щось руйнується, щось знепадає. Але місцева преса прославляє депутатів та мера. Назовні виходить, ніби все гаразд: живуть собі люди та й горя не знають. Ніби у суцільній темряві шукаю відповіді на питання: “Хто я?”, “У чому сенс?”, “Чому?”
Українці довго і затято боролися за свою свободу.
Але сьогодні свобода — це лінія горизонту, зокрема і для національної журналістики. Чим ближче до неї ми йдемо, тим далі вона від нас.
У наш час журналістів вбивають, правду замовчують, розслідування фальсифікують, поширюють фейки, маніпулюють, джинсують. І замість того, щоб бути ланцюговим “псом демократії” та “четвертою владою”, наша журналістика продається олігархам. Маючи необмежену свободу слова, самоцензурою приглушує поклик душі.
Дійсно, боляче бачити нашу країну такою.
Часто думаю: невже за таке життя боролись наші пращури?
Наше покоління розбещене, ми не вміємо цінувати людську простоту, щирість, доброту. У нас немає національної ідентичності. Наші люди часто не відчувають себе українцями. А це, на мою думку, те, про що потрібно говорити й писати!
Журналістика має говорити! Журналістика має кричати! Наша зброя — це слово. Свобода — є! Творчість — жива! Україна — єдина для українців! Для мене журналістика — це революція свідомості, тому я хочу вплинути й на свідомості широких мас.
Моя мрія — це квітуча Україна, щасливий рідний край, українськомовні міста, українські традиції. Наше, осібне, дороге серцю, від діда-прадіда.
Справедливість,
за яку слід боротися

Катерина ГЕРКІЯЛ,
м. Київ

Я завжди була борцем за справедливість. Навіть коли часто доводилося чути одну й ту ж фразу, що цей світ жорстокий і що в ньому немає справедливості, я йду на перекір.
Що страшніше всього? Щораз переживаючи несправедливість, багато хто починає усамітнюватися, прагне шукати проблему в собі, а то й ненавидіти себе, відштовхувати від себе інших. Або просто мовчати.
Мене лякає така поведінка, адже це може бути небезпечно. Небезпека насамперед для самої людини, вона втрачає себе.
Я звичайна дівчина, батьки якої — з маленького села, що на Кіровоградщині. Після мого народження ми переїхали до Києва. На ті часи (початок двотисячних) було важко всім. А особливо батькам із малими дітьми. У яких не було ще свого житла.
Батьки дуже трудились, щоб дітям було легше. Від них перейняла думку, що врешті добро перемагає зло.
Труднощі життя зазвичай формують сильний характер. Мені часто кажуть, що через нього мені буде важко жити. “Таких не люблять!” — до болю відома фраза. Але ж я справжня з кожним. Прямолінійна, можу робити помилки, але й судити мене ніхто не може. Я чесна. Я кажу те, що відчуваю, те що бачу та знаю. Але я ніколи не зможу образити когось, зробити зло навмисно — це не про мене.
Боляче, що на моєму молодому віку вже траплялись ті, які намагалися навмисно коїти мені зло.
Я про булінг. Знаєте, що це таке? Якщо коротко, це агресивна свідома поведінка однієї людини стосовно іншої. Також супроводжується регулярним фізичним або психологічним тиском, і це є гострою проблемою в сучасному світі.
Від таких людей хочеться лише триматись далі. Їх ще називають енергетичними вампірами. Висмоктують вони вашу енергію, принижуючи вашу гідність, та й не тільки вашу… Знаю точно, що я для цієї людини абсолютно нічого поганого не зробила. Але в очах її читалася завжди ненависть до мене. Ненависть через те, що я не корилась їй.
Знаєте, що ранить до глибини душі? Коли чіпляють твоє особисте. Коли ти не можеш навіть відповісти. Тобі кричать у відповідь “закройсвойрот”.
І навіть у такі моменти ніхто не заступився. Мене завжди вражає ця байдужість. Коли навіть учитель стає осторонь. Адже ж і йому можуть потім так само “закрити рота”.
…Коли я згадую школу, й досі відчуваю нервове тремтіння. Та я ні разу не дозволила собі опустити руки. Це був величезний досвід для мене.
Я посміхаюся й досі всім, навіть своїм однокласникам, з якими в мене є й що добре згадати. У мене тепер нові друзі, початок шляху до набуття навичок омріяної спеціальності. Я не ідеальна, але мене приймають такою, яка я є. І я вдячна за це кожному.
Можливо, ця моя історія буде повчальною для когось ще.

Очі суспільства,
яке не спить

Ангеліна ПАВЛУСЕНКО,
с. Димер Вишгородського району Київської області

Понад чотири сотні років тому, англійський філософ Френсіс Бекон зауважив, що щасливими стають ті люди, чия природа й заняття перебувають в згоді. Займатися справою, яка не подобається, — це означає приректи себе бути нещасливим, як мінімум, на вісім годин кожного робочого дня свого життя.
Я згодна з цим висловом на сто відсотків, адже потрібно обрати лише професію по душі, і не прийдеться працювати жодного дня в своєму житті. Від правильного вибору професії виграє і суспільство, що одержує цілеспрямованого громадянина, й особистість, яка відчуває задоволення від роботи і має широкі можливості для самореалізації.
З дитинства марила журналістикою. Ця професія, як на мене, універсальна. Вона змушує досліджувати усе невідоме, без обмежень розкривати цікаве і ділитися з іншими. Моїй допитливості не було меж, я хотіла завжди бути скрізь і знати усе. Всього можна досягти лише тоді, коли до таланту й бажання додається ще й праця, як кажуть у народі, до сьомого поту.
Досить часто журналісти опиняються першими в центрі трагічних подій, де вирують стихійні лиха, відбуваються теракти та йдуть війни. І дуже важливо встигнути першим передати новини читачам, слухачам та глядачам, бо найвища нагорода тоді, коли його матеріали читають, слухають, дивляться, очікуючи наступних.
Журналісти повинні не продаватися олігархам, працювати для народу, змінювати його свідомість, вселяти надію на краще. Нам, українським журналістам майбутнього, належить нести місію просвітителів.
“От хто у нас є, то це журналісти. Очі, суспільства, яке спить”, — влучно сказала Ліна Костенко. Сьогодні, як ніколи, важливо “не спати”, а працювати задля гідного майбутнього свого народу.

Як ми боронимо свою мову

Аліна ПСЮК ,
м. Золочів Львівської області

Слово є знаряддям мислення: у ньому відображається інтелікт людини, її характер, повага до себе та інших. Висловлюватися будь-як — це і мислити як-небудь: неточно, неправильно, несповна.
Незрозумілим і дивним є те, що у нашій країні — дефіцит національної мови. Це проблема, з якою необхідно боротися. Хто не хоче вивчати рідну мову, той не любить сповна не лише її, але й своїх співбратів і Батьківщину. Людина, яка відмовляється знати свою мову, культуру, історію, руйнує те, що повинно стати фундаментом становлення її особистості.
Незважаючи на численні заборони, вороги української нації не змогли нас знищити. Народ наш сміявся та плакав рідною мовою. Попри Емський указ і Валуєвський циркуляр, наші небайдужі попередники продовжували стверджувати і захищати українське в Україні. Я переконана, що в той лихий період їх мотивувала боротьба за рідну мову. Це дотепер мотивує й мене.
На мою думку, це покликання кожного українця, який вважає себе патріотом – творити на благо держави. Переконливо сказала про це славетна українська Леся Українка: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж навіть свою територію”. Справді-бо: втрата мови — то втрата самобутності, суверенітету й державних цінностей.
Доля рідної мови вплинула на мій житейський вибір. Для її захисту і ствердження докладатиму більше зусиль, аби стати кваліфікованим спеціалістом. З лінгвоцитом слід боротися навсправжки.
Ми повинні, як і наші пращури, передавати українське слово з покоління в покоління. Вибір стоїть за кожним: у який університет подавати документи, куди йти працювати, до якої церкви ходити та якою мовою говорити. Все в наших руках
Слід пам’ятати про це!

Чому помер Ваня?

Анастасія ДОВГОПОЛА,
м. Київ

Ваня був тією людиною, до якої можна було прийти опівночі і знати, що тебе нагодують тортом та пригостять чаєм. Не треба було нічого йому пояснювати про проблеми, він не просив відкривати таємниці, розповідати про те, що всередині. Цей хлопець просто був поруч — і цього було достатньо. З такими людьми не потрібно грати когось, потрібно бути собою — і це оцінять… Він захоплювався філософією та осягненням сенсу життя, міг годинами вести про це дискусію. Він стояв за справедливість і печалився, що кругом – суцільна брехня.
Ми жили недалеко, і якогось жовтневого вечора наші стежки перетнулися.
У мене були заплакані очі, а він — зі смутком у очах. Він знав, що не слід питати, чому плакала, а я знала, що він не відповість, чому засмучений. Тому ми просто говорили про неосяжність нашого життя та які далекі від нас зорі. Я запитала про те, чому він не хоче святкування дня народження. Він відповів, що одна дівчина не може прийти у цей день і тому це немає сенсу.
Через тиждень я йшла до школи, коли мені заграла мелодія мобільного виклику. Телефонував класний керівник…
Я прокидаюсь вночі зі сльозами. Я більше не можу слухати ту мелодію і вже ніколи не стану любити жовтень.
Як тихо він жив, так тихо його і не стало. Ваня вийшов подихати свіжим повітрям і не повернувся.
А далі…
Далі нерозуміння та несприйняття. І зараз не вірю, що йому не виповнилось вісімнадцяти. Мені здається, що він просто переїхав, перестав зі мною спілкуватись, але ніяк не те, що його немає серед живих. Пам’ятаю його голос, про що він мріяв та як сильно любив життя. На його могилі я пообіцяла йому, що його смерть не буде даремною, я втілю і його мрії.
Я ще не оговталась, і цей текст — мій перший крок до того, щоб відпустити минуле.
Хочу стати журналістом, щоб своїми текстами добитися до сердець людей у головному: щастя близько, але потрібно його побачити. Кожний сам обирає свій сенс життя.

Перемогу присвятив другові

Олександр ВОЗНЯК,
с. Клевань Рівненського району Рівненської області

З дитинствая пов’язував своє життя зі спортом. Одного дня, зустрів хлопця, що став другом мого життя, що вселив віру в мої сили і впевненість. Через нього я й записався до секції дзюдо.
Від початку в мене нічого не вийшло: на першому ж тренуванні зламав руку. Реабілітація, лікування. Повернення до виснажливих тренувань. Знову невдача: на змаганнях посів лиш сьоме місце. Але мій друг підбадьорював: у мене, мовляв, усе вийде. Лиш сила волі і віра…
Новий етап молодого життя – вихід на змагання у Києві, у складі збірної України. Але й тут, здається, фортуна повернулася проти нас.
Першим став на ринг Макс. Але вже на третій хвилині він отримав страшну травму — відкритий перелом ноги. Швидка приїхала миттєво, щоб забрати друга в лікарню – потрібна була операція.
Попри заборону вибігати на татамі (я мав виступати за кілька хвилин), все ж прорвався до Макса. Став його заспокоювати, хоч у самого були сльози на очах. Була навіть думка знятися зі змагань, але дав слово другові, що все буде добре. Десь взялися нечутні раніше сили.
Той бій був виснажливим — п’ять сутичок. У результаті я посів перше місце.
Коли журналісти брали в мене інтерв’ю, я найперше сказав, що присвятив цю перемогу другу Максу, який завжди був моєю мотивацією, першою людиною, яка підтримала і повірила у мене, хоч би що.
Мій тренер знімав це на камеру, і після того, як змагання закінчились, ми поїхали у лікарню, щоб відвідати Макса. Однак нас не пустили, бо він відходив після операції від наркозу.
Коли Макс повернувся з київського шпиталю, ми зустрічали його всією командою. Він передусім підійшов до мене і, не сказавши ні слова, міцно обняв…
Зі спортом у мене так і не вийшло, але я зрозумів: хочу стати журналістом. Спортивним.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment