5.Тільки б не вмирала Бабина…

Костянтин СУШКО,
м. Запоріжжя

Закінчення.
Початок у ч. 41–44 за 2020 рік

Навдивовижу, Бабина ще має не лише свій географічний репер1, а й духовний орієнтир – неподалік південної, скоріше, мабуть, південно-східної околиці села, на самій маківці гори збереглася Хандикова Могила. Саме збереглася, бо в середині 80-х минулого століття могла щезнути. З величного кургану, зведеного, либонь, іще за доби бронзи, почали брати ґрунт для будівельних робіт на місцевій фермі. І це при тому, що курган увінчує тригонометрична вишка-знак, яка, в принципі, охороняється законом куди пильніше, ніж сам курган, оскільки вишки використовуються (точніше, використовувалися тоді) військовими топографами. Та бабинські господарники цього, схоже, не знали. Як не відали й про те, що сам курган увінчує другу за висотою (95 метрів) точку Херсонщини.2
Я негайно втрутився у будівельний процес і пообіцяв “розтрубити про варварство на весь Радянський Союз”, якщо руйнування кургану не припинять.
Послухали й припинили. І хоча Хандикова Могила зараз стоїть, нахабна виїмка, котру видно вже зі шляху, спотворила її вигляд. Із вершини розкривається краєвид іще ширше, ніж із порогу моєї хати, зокрема, в бінокль на правому березі водосховища можна розгледіти могилу (про це вже я казав) кошового отамана Війська Запорізького Івана Сірка на вершині (увага!) кургану Баба, на північно-західній околиці села Капулівки. Там колись була Чортомлицька Січ.
Від Хандикової Могили простежується ланцюжок невеличких пагорбів: нижчий, за ним іще нижчий, далі ще нижчий, ледь помітний… То залишки ще чотирьох чи навіть п’яти, а може, й більше курганів, що прямували у бік Дніпра. Їм пощастило менше, ніж сусідці з тригонометричним знаком – усіх розорали, розорили вщент задовго до того, як із Хандикової почали брати грунт.
Вид із вершини уцілілої Могили вражає і захоплює. Значна частина Бабини разом із Матнею постає, дійсно, мов на долоні. А навсібіч – степи, себто – поля, помережані лісосмугами. Майже навсібіч, бо прямо, як дивитися на північ і на захід, розлилося “море”, де колись розкошували плавні, легендарна лісова країна, котру давні греки називали Гілеєю (Гіллястою).
Навіть за поріділими вітро­впорами (рубають на дрова, бо взимку нічим топити) не видно Високої Могили, до якої, либонь, і кілометра немає… А неподалік Високої, біля самої лісосмуги, – Білокрисині Могили (два кургани). На південь від Хандикової ще три кургани… А скільки між ними розкидано своєрідних плям, які здатні розрізнити лише археологи! То – сліди від курганних насипів. Насипи розорані, розтерзані, розтягнуті по полях або ж вивезені для господарських потреб, а самі могили, тобто поховання, в яких лежать останки наших предків, лишилися. Вони на місці. Але душі їхні потривожені і не знають спокою. Єдина може бути втіха: тут душі предків лише потривожені, а не пригнічені, не принижені, не розтерзані, не спаплюжені так, як душі тих, чий вічний спочинок придушений житловими будинками, “кальосамі обозрєній”, сучасними “музичними” ритмами, ревом автівок.
Отож на підступах до Бабини усіх, хто йде або їде, першою стрічає саме Хандикова Могила. Смуга обрію, що її підтримує, завжди незворушна, чітка й виразна, за будь-якої пори року, за будь-якої погоди. І небо над Могилою завжди високе, і простору навколо багато, незалежно від того, туман насідає зусібіч, щільно захмарило, чи сліпуче сяє сонце.
Від шляху до кургана, кількасот кроків, та, здається, Хандикова ось. Бо завжди чути тоненький-тонесенький посвист вітерця між сталевими рамами тригонометричного знака, шепіт типчака на схилах і щось схоже на приглушений стогін. І так – завжди. Вітерця може й не бути, але посвист лунає щоразу, як і шепіт, як і стогін. Останнє нехай нікого не знічує, бо в тім жодних скарг, жодних нарікань, просто втомилася наша земля кричати. Лише стогне. Бо так їй легше – я в цьому переконаний.
А в селі… Там і досі особлива атмосфера (а хіба не так у кожному, рідному для кожного з нас, селі?), неповторна аура (а хіба не вона визначає місце, де кожен із нас явився на Світ Білий і зіп’явся на ноги?), аура, яка дивом збереглася, попри всі жахливі руйнації.
Я нічого не перебільшую і не ідеалізую, а просто ділюся своїм відчуттям.
Здавалося б, що тут любити? Спорожнілі й розвалені хати? Порослі амброзією та лободою вулиці, які ніколи не знали асфальту? Розбиті дороги? А може, обідрана споруда колишнього магазину навіює бадьорі настрої? Чи вони від порослого бузком, типчаком і дерезою старовинного кладовища-гробків, де на табличках імена покійних і досі пишуть на “общєпонятном язикє”?
Ні, звичайно ж, не це. Бо є ще мальовнича Балка, схили якої вкриті ковилою, шипшиною, глодом і маслиною… А в долинах – дикі груші найрізноманітніших “видів”. Ніким не саджені, ніким не поливані, високі й розкішні, а плоди на них хоча й не з кулак завбільшки – адже дичка! – зате які пахучі й смачні! А на вигляд!.. Одні геть круглі, на довгому, товстенькому хвостику, другі – продовгуваті, і хвостик коротенький. Одні темно-зелені, хоча вже й спілі, інші жовті, проте ще зелені…
Бо є водосховище, і хоча називають його “морем”, але то – Дніпро! То наш батько Славута, тільки жорстоко покривджений… І хоча підперта бетонною греблею вода не знає колишньої живої течії, через що цвіте, все ж, отам, де вона пробивається до нас свердловиною, проходячи крізь глину, пісок і гальку, та вода виказує свій колишній – Дніпровий – а отже, прадавній і колір, і смак. І дух! Отож і силу свою життєдайну ще береже в собі. Незважаючи ні на що.
А ще є небо – напрочуд високе і завжди нестямно рідне.
А ще – тиша, якої не почуєш більше ніде.
А ще – повітря, котре, як не прагне запаскудити його атомна станція вкупі з тепловою (місто Енергодар – за 70 кілометрів), залишається неповторним і неймовірним, яке не лише вдихаєш на повні груди, його можна пити.
Тут ластівки ще вицвікують справжньою ластів’ячою мовою.
Тут солов’ї витьохкують чисто по-солов’їному…
…зозулі співають по-зозули­ному…
…горобці цвірінькають по-горобиному…
…разом із ними синиці, дятли, шпаки, дрозди, очеретянки, плиски, ворони, сороки, славки, сорокопуди, чекани, горлиці, сови, щеврики, бджолоїдки, сиворакші і всі інші, і вся решта пернатої братії щебече, кує, одудукає, джеркотить, квікає, крякає, висвистує і співає кожне по-своєму і тільки ПО-СВОЄМУ…
Тут вивільги ще не розучилися вітати вранці людей, сором’язливо ховаючись у гущавині акацій та горіхів…
Тут жайворонки співають так, як слід співати у Степу…
Тут безпородні дворняжки не зреклися бабинської вдачі і не втратили своєї щирої відданості людям….
Тут безпритульні коти не полишають спустілі рідні подвір’я…
Тут із року в рік не забувають розквітати, покинуті напризволяще у вимерлих садибах яблуні, груші, абрикоси й вишні, черешні, сливи і навіть персики, хоча знають, що доглядати їх більше нікому, плоди збирати нікому, навіть словом обізватися до них нікому…
А люди? Вони не цураються рідної мови, якими б законами не намагалися загнуздати її, бідолашну, так званні народні обранці, хіба що нашу довготерпеливу гривню дехто вперто обзиває рубльом та на адресу українських перспектив прохоплюється без належного оптимізму.
Та хіба ж вони у цьому вин­ні? Хіба можна вірити у світле майбутнє країни в цілому, коли у конкретному селі, в якому ти живеш, – не просто через те, що тобі нікуди діватися, а живеш тут, бо це твоя батьківщина, твоє гніздо, що ти любиш свій край, – коли в цьому селі:
– немає роботи (й це – НАЙГОЛОВНІШЕ!);
– транспортне сполучення з районним центром (56 км) забезпечує тісна “маршрутка” раз на тиждень;
– прямого транспортного сполучення з Кам’янкою-Дніпровською (45 км), де щонеділі працює великий ярмарок-базар, немає;
– водного транспортного сполучення з Нікополем (29 км) та іншими населеними пунктами, розташованими на Дніпрі (Запоріжжя, Енергодар, Кам’янка-Дніпровська, Велика Воронцовка, Золота Балка, Велика Лепетиха, Горностаївка, Нова Каховка, Каховка, Херсон, і т.д.) немає;
– швидкої медичної допомоги з райцентру (В. Рогачик) можна не дочекатися;
– пожежної команди з райцентру можна не дочекатися;
– питну воду (біля води!) через старий (впроваджений 1965 року), латаний-перелатаний водогін перестали подавати п’ять років тому;
– ціни на продукти харчування помітно вищі, ніж у місті.
І так далі, і таке інше…
Хіба можна жити в такому селі? Не просто марнувати час, а намагатися вести повноцінний спосіб життя хіба можна в таких умовах? А люди живуть. І не лише безнадійні пенсіонери, а й перспективна молодь. Живуть, кохаються, народжують дітей і як тільки можуть ростять їх. І, либонь, попри все, надіються на оте примарне світле майбутнє, хоча вголос про це не кажуть.
Інакше – як же ж?!
І я постійно приїжджаю сюди, нашіптуючи дорогою: “Тільки б не вмирала Бабина…” Раніше навідувався на два-три тижні під час відпустки, а упродовж останніх десяти з гаком років, з дружиною – на все літо; сам же, з урахуванням квітнево-травневих та осінніх відвідин, проводжу в рідному обійсті у середньому чотири-чотири з половиною місяці щороку.
Чого ж я їжджу сюди? Кількома абзацами вище я перерахував усі принади й непринади Бабини, але ні кожна окремо, ані всі разом вони не здатні вичерпно пояснити: “Чому?” Колись Остап Вишня любив казати: “Хто у Крим, а я у Кринки!” (Мальовнича місцинка на Дніпрі між Каховкою і Херсоном). Дещо перефразувавши, цей вислів міг би використати і я, але… Він теж, у цьому випадку, міг би пояснити хіба що пріоритет прив’язаності, і то – лише з чисто географічного боку. А є ж інші, справжні, глибинніші причини, які, сподіваюся, з моєї розповіді вигулькнуть на поверхню, і тоді ви, дорогі читачі, отримаєте вичерпну відповідь на оте “чого-чому?”

Тут починалася для мене
твоя, Вітчизно, виднота.
Яке тут сонечко вогненне,
яка тут неба висота!
Та й тільки? Ні.
Вікнасті хати,
город, що морквою пропах.
Як радісно мені вертатись,
до тебе, вулице, в степах3.

Так відомий український поет із Запоріжжя Микола Лиходід (1940-1993) сказав про свою рідну Михайлівку (вибач, дорогий Хомичу, що зважився замінити у твоїх рядках двійко слів). Водночас сказав він і про мою Бабину. Бо й для мене отут, у придніпровському куточку, відкривається виднота усієї Вітчизни. Тут, на клаптику землі, між колишнім степом, який дикі ринкові відносини перетворили на геть занедбане поле, між ним і каховським розливом, сонечко все ще вогненне; ані на граминку не нижчає неба висота; городи, хоча й нечисленні, але, як пощастить із дощами, теж відчайдушно пахнуть морквою, а також буряками, картоплею… А надто – кропом і цибулею! А от вертатися особисто мені сюди щоразу не просто радісно, а з кожним разом вертатися усе радісніше, радісніше й радісніше!
Та хіба тільки мені? Хіба, лишень, бабинські мотиви бринять у тремтливих Лиходідових рядках?
Прочитайте неспішно, і кожен неодмінно почує в них щось своє… Одному забринить голос рідної Теклівки, другому – свого Світанку, ще комусь – незабутнього Озерного, Рудників, Гнідинців, лунатимуть також голоси Дублян, Тарасівки, Любимівки, Преображенки, Павлиша, Старого Солотвина, Павлівки, Мар’янівки, Сухої, Бутівців, Нападівки, Плоского…
Вслухайтеся… Чуєте? Уловили, як гучно, як інколи тривожно лунає поклик? Слухайте, слухайте… То когось кличуть у гості, когось на допомогу, а когось на поминки…
Почуйте! Відгукніться! Не лише сердечним щемом чи навіть “дрібною сльозою”, а зберіться і поїдьте… Про остаточне повернення, панове біженці, чи пак, утікачі, не кажу. Просто навідайтеся… Хоча б побувайте ТАМ…
Іван Драч 21 червня 2018 року повернувся до рідних Теліжинців назавжди…


1 Точка, яка визначає особливість ландшафту.
2 Першу (101 метр) уособлює курган на південно-західній околиці сусідньої Ушкалки.
3 Лиходід М. Криниця і небо: Поезії. – Дніпропетровськ: Промінь, 1983. – 94с.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment