Микола ПЕТРЕНКО. Свічка від України

Творимо!
Я в раю? Мені в раю не жити,
Не маніть на срібрений дукач:
Я б хотів трудитись і творити,
Я б хотів страждати від невдач;

Потім знову мучитись при слові,
Підбирать щемливі кольори.
Як в раю? В раю пісні готові –
Та вони не з власної жури.

Без жаги творіння – ми страждальці,
Що й добро найвище – не добро.
Тож тепер нам – відрубати пальці,
Що тримали гусяче перо?

Погостили три дні – і доволі,
Знову нас буденне зустріча:
Ми – творці, ми у земній юдолі,
Де уже й немає читача…

Самоспалення
Це колись – в Багдаді, Спарті, Фівах,
В потойбічнім царстві міражу –
Я прийду шукать себе в архівах:
— Ти лежиш? – спитаю я. – Лежу!..

Хто лежить? Записники, блокноти,
Диски, файли, кільканадцять книг,
Вже змарнілі мрії та гризоти,
Давній біль, що усміхом застиг.

Всі мої писання – наче мощі,
Стосами сонетів та октав:
Сторінки аж злиплись – бо ніхто ще
В цім безсмерті їх не погортав.

Де ж то ви, премудрі ерудити,
Пишні, наче кубла омели?
Я прийшов – щоб сам себе спалити!
Щоб лиш дим у небо!..
Так пали!..

На покуті, під образами
Що час відважить терезами –
Ніхто, ніхто того не зна…
А хто то там, під образами,
Така погідна і ясна?

Ну хто то, справді? Ні, не мати:
Вона десь верга трудодні…
Я довго-довго йшов до хати,
Немов по лущеній стерні.

Я довго йшов – помимо пасток,
Сильців, завалів, вовчих ям:
Ну хто то – видивом квітчастим,
Немов посестра образам?

Бабуся – ангелом від бога?
Ні, хлопче, сам себе не муч:
От я прийшов – а тут нікого,
І тільки під порогом ключ:

Заходь! У шибах грає сонце,
У кобзи тенькнула струна.
І лиш на покуті – ну хто це?
Дитинний подив, таїна.
І раптом – мов якась підказка,
Аж все засяяло довкруж:
Це ж казка! Це одвічна казка!
Володарка дитячих душ!

Пустка
Двір оцей, полишений тобою,
І тобою – де ми? Нас нема!..
Заростає густо кропивою,
А вона лютіша, ніж зима.

А вона росте, росте і глушить
Навіть наші ще малі сліди;
А вона вростає в наші душі,
Наче тут вже буде назавжди.

Двір оцей, і далі двір, і поруч,
В кропиві воріт іконостас… —
Це такий жахний чортівський покруч
Для усіх покинутих, для нас.

Дикі стебла, мов пекельні жезла,
З-поза хмари каркання ворон…
Нас немає, ми навік пощезли,
Ми в краях, де камінь і бетон.

Маревна сіножать
А то одна із тисячі доріг,
Доріг, які давно засипав сніг.

Хіба що часом вітер прогуде:
Куди ж вона, дорога ця, веде?

Вона веде за давню сіножать,
А там покосом юнаки лежать.

Вони лежать на молодих літах,
І всі – з таємним словом на вустах.

Їх сто сім раз уже засипав сніг –
Та так, що встати з них ніхто не зміг.

Одна дорога з тисячі доріг —
Її я навіть в згадках не зберіг…

Срібен човен
Це чого я смутку повен?
Це чого мені тривога?
Раз прослалася дорога –
То збудуймо срібен човен!

Срібен човен, злотні весла,
Шовком вишиті вітрила:
Мрія обшири розкрила,
В дальню далеч перенесла.

Там земля дивами славна,
Наче церква білостінна:
Там правдива Україна –
Та, яку шукали здавна.

Край веселий, слави годен,
Сяє небо світанкове:
Гей, пливем, пливем, братове!
Злотні весла, срібен човен!..

Сковородинські позички
Така вже неміч – задушив би кляту,
Та ще під сон читав Сковороду…
Учителю, позич свою лопату –
Чень, є ще місце в Божому саду.

Сорочка біла, дошка гемблювата,
Ще свічку в руки – та й на той ослін…
Ото лиш неміч – пада з рук лопата,
А ще копнув не більш як до колін.

Усе б як слід в цій вічній крутоверті:
Весна, калина, поле, сіножать…
Ото лиш неміч – справді, гірша смерті.
Читаю ще – хоч що вже пізнавать…
Свічка від України
Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи – чуєш: зоряні світи…
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось, а хочеться, щоб Ти.

Уже брунькує в даль зухвала зміна,
Уже мої попалено мости.
Ні, не вклякай, не треба, на коліна,
А пригадай страждальця і прости.

Я важко ріс – в стерні мій черствий кусень,
Сніги й бараки, стоптана трава…
По крихті щастя визбирати мусив,
Леліяв пісню – чень, вона жива!

Я слово рідне ніс як контрабанду
Крізь митниці – їх ще й понині тьма.
Я меч сталив і славив даль баладну –
Святим вогнем, що й досі дух пройма.

Я полічив би знахідки та згуби,
А це – сувій, ну хто те прочита…
Я… Ні, мовчу: мої розбиті губи
І потемніла кров моя густа.

Твоя то кров – під лезом стосотсічним,
Та я мовчу, я весь затерп… І все ж:
Чи Ти мені яку поставиш свічку,
Чи добрим словом сина пом‘янеш?..

На Чернечу Гору
Геть же слова про смиренну покору –
Хай їх полуденним громом розтроще!
Брате, ходім на Чернечу Гору,
Брате, ходім на Тарасову прощу.

Ми там бували і часто й не вперше,
Кожного разу на душу віддяка:
Може, проскаче розгніваний вершник,
Може, святитиме ніж гайдамака?

Там бо, це там із дитиною мати,
Списує хлопчик біблійне “Три царі…”,
Там навчимося богів шанувати –
В гордій любові і в лютій покарі.

Там наші душі ніхто не понищить –
Ми там бували часто і вперше.
Друже, ходім! Це все вище і вище:
Важче іти – тільки ж дихати легше!..
2 жовтня

Повз Бермуди
Попри ті чортівські переблуди,
Повз усі пекельні манівці —
Як би нам пройти свої Бермуди —
Може, йти із свічкою в руці?
Якось так — крізь непрохідні хащі,
Повз руїни вавілонських веж —
Де назустріч вовкулацькі пащі,
Відблиски нетямливих пожеж.
Що там ще — Базари, Крути, Кодні?
Чи снігів сибірських сивина?
Пригадаймо тих, яких безодня
І сьогодні щедро поглина…


Ненавиджу себе поміж гіршими,
Малозвісними, незугарними,
У життєвих снах геть бездарними,
у пташиних гніздах безпарними —
Я шукаю себе поміж кращими,
Я шукаю себе поміж більшими —
На сорочий скік щасливішими!..

Втікач
Я утік, я зарився в самітницький скит,
Я лікую скалічені лапи…
А за мною погоня, і стукіт копит,
І скривавлені піною храпи.
Я утік — бо неправди страшливе ярмо,
Бо терпіти не стало спромоги:
Хай довкола облуда — та ми живемо,
І до нас їм немає дороги.
Я утік від фальшивих щедрот, я в собі:
Досить світу — що в краплі уяви.
Перетерплять сильніші — а ми заслабі,
Ми такі, як столочені трави.
Так, ми зводимось в росах, ранкових світах,
До таємної правди охочі:
Я утік — наче в хащах причаєний птах,
Тільки очі з пітьми, тільки очі.
Я сховався від себе, від вас поготів,
Я живу — потаємно і гоже.
і не треба мені фарисейських світів —
Тільки царство дароване Боже!..

Бо хтось же мусить
Ця тиша тиш — і раптом вітру свист,
І з хмари грім, і пестощі жіночі!.. —
Так підміняє Гамлета статист,
Зі шпагою, з якої кров струмоче.
Він віддає півцарства за коня,
Тюремну тьму — за куцу мить свободи…
А з-за куліс вигулькує бридня,
І сходяться в обіймах антиподи.
І знову грім, і знову тиша тиш,
І в горнім небі птах крильми тріпоче!
Ти щось римуєш? Хлопче мій, облиш!
А втім — пиши, пиши, нетямний хлопче!
Бо хтось же мусить мчати під громи,
А чи й під Крути, в снігові обійми —
Щоб трепетати свічкою з пітьми,
Чи й подивитись Йорикові в більма!..

  1. 8. 20 р.

Тихо-тихо…
Ніч така: травинками колише.
Темно так – а я куди дивлюсь?
Ніч така – у ній аж надмір тиші,
Чутно й те, що мовлене комусь.
Чи й іще немовлене – а чути,
Як молитву росної трави.
Що б із того ти хотів збагнути?
Краще – тішся, тішся і живи!..

Грядка конопель
За три тисячі земель,
Під квітінням небозводу –
Нивка, грядка конопель,
Там он, при кінці городу.

Вже далеко за весну,
Царство літа молодого –
Я притишений засну,
Натомившись від нічого.

Втім, тривог і різних справ –
Для малого їх без краю.
Може, я б донині спав
Сном, яких повік не знаю.

Так: під голову шинель…
Так: накрившися полою…
Нивка, грядка конопель –
Ген за тихою Сулою.

Той, що був колись
Це той, що був колись — його я зримо бачу,
Того, в чиїй душі пташа гніздечко в’є:
Поривність намірів і легковірну вдачу —
Та він, отой дивак, мене не пізнає.
Дивується: це хто, згорьований невіра?
Хіба з таким промчиш крізь безмір навмання?
А розпач на душі, неначе хмара сіра,
А нива замірів — на ній росте стерня…
Жахається: він що, пройшов крізь хижі скрути?
Крізь тисячі смертей, крізь пагубні сніги?
Хіба з таким іти на стоофірні Крути?
Хіба з таким черпнеш дніпровської снаги?
Круг мене ластівки — над ним лиш ворон кряче,
В тумані губиться розвеснений розмай…
Не додавай жалю — однак це я, юначе!
Це я, насправді я — та ти не пізнавай!
Шукай своїх доріг, купальським квітом вкритих,
Хай сила пружиться і радість вироста:
Озвалася сурма, і креше кінь копитом —
Лети ж у ті літа, де правда пресвята!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment