На свій похорон запросила лише сімох

20 літ тому пішла в засвіти одна з неповторних викладачок української мови Марія Устимівна Каранська

Микола Тимошик
Нині українську мову і в школах, і в університетах часто викладає абихто і абияк. Знаю немало таких, які поза уроками чи лекціями відразу переходять на спілкування зі своїми вихованцям на “общєпонятний”.
Це не просто жахіття, це загальнонаціональна проблема: викладати українську в незалежній Україні стає непрестижно; немає конкурсів на цю спеціальність; вона відноситься до розряду найменш “заробіточних”. Відтак у цьому архіважливому державотворчому сегменті назбиралася критична маса людей випадкових – не професійних, не порядних і не патріотичних. Мусимо знову й знову мовити про чин Особистостей. І вчитися на їхніх уроках. Особливо, якщо за підстави до цього брати й сумні дати.

Була нещадною до убогості думки та обмеженості лексики мовця
Чи й віднайти в Київському Шевченковому університеті доби радянського застою (а це 7080ті роки ХХ століття) ще одну таку викладачку, яка б так безмірно й відкрито була захоплена своїм предметом? Зауважмо, що йдеться не про фізику, не про історію КПРС чи науковий комунізм, а — про українську мову. А ще більше — відважитися в тій специфічній ідеологічній атмосфері так високо підняти планку вимогливості щодо необхідності вивчення цього предмета усіма без винятку студентами.
Справді, поблажливості ні для кого не було. На неї жодним чином не діяли усілякі дзвінки, прохання, знайомства з можновладними особами (відомо ж бо, що у багатьох “білих” студентів в усі часи були і є на верхах свої покровителі). Головним критерієм оцінки на екзамені була грамотність і старанність студента. Так, вона ставила багато трійок, а то й двійок, але ніхто зі студентів не міг поскаржитися, що такі оцінки були незаслуженими. Недарма ж через складність здачі екзамену цей предмет ми прозвали “Каранською мовою”.
Феноменальність Марії Устимівни полягала в тому, що її найбільше боялися, її предмет найретельніше вчили (і не лише для екзамену, а й для частих диктантів, де найповніше проявлялася мовна безграмотність майбутнього журналіста), але найбільше й… любили. І тепер її прізвище чи не найчастіше згадують (звичайно ж, у позитивному контексті) випускники журфаку 70х та й 80х років, коли збираються разом відзначати чергові п’ятирічки своїх випусків.
Над цим феноменом заслуженої вдячності журналістівпрофесіоналів саме найвимогливішим, і, як правило, найбільш професійно підготовленим своїм навчителям, я не раз розмірковую нині, коли чую, як дехто з молодших наших колег виставляє під час свого екзамену чи не стовідсотково всій групі суцільні п’ятірки. За це можна інколи й оплески зірвати, коли несподівано з’являєшся на якійсь студентській вечірці. Однак на відстані часу випускники університетів зазвичай згадують і дякують за науку чомусь не таким. Може тому, що самостійне життя виставлятиме незабаром молодому спеціалісту зовсім інші оцінки. Може тому, що роботодавця в усі часи ніколи не цікавили дуті п’ятірки; він поціновуватиме передусім знання, навички, набутий з допомогою викладача перший професійний досвід. І, навпаки, на ринку інтелектуальної праці ніколи не буде витребуваний недоук… з відмінними оцінками.
Про убогість думки, обмеженість лексики мовця, мовні покручі, примітивність і однотипність побудови речень у текстах не лише журналістапочатківця, а й багаторічного газетного працівника, про засміченість української мови усілякими іноземними запозиченнями та русизмами Марія Устимівна пристрасно, інколи навіть з надривом, говорила часто і всюди. І на лекціях чи практичних заняттях, і на партійнокомсомольських зборах чи конференціях, у студентському чи викладацькому середовищі. Їй це боліло — і вона не боялася про цей біль нагадувати іншим. У цьому полягала її принципова позиція, її житейське кредо.

Не виставляла напоказ свою біду
Твердість характеру, сміливість і принциповість вона гартувала на фронті. Була медсестрою. По війні закінчила Житомирський педінститут, де й залишилася працювати викладачем української, а потім її запросили до Київського університету. Пригадую, як уже на старших курсах хтось із студентів приніс вирізку з житомирської обласної газети, де було вміщено нарис про її фронтову молодість. Із потемнілої фотографії проглядалося усміхнене миле лице молоденької медсестри. То для нас було справжнім відкриттям. Адже про таку сторінку життя своєї викладачки ми нічого доти не знали.
Сама Марія Устимівна про свої воєнні дороги ніколи не говорила на лекціях. Як ніколи не виставляла напоказ і своє сімейне горе, яке прийшло до її хати разом із несподіваною хворобою сина. Єдиного свого сина Віталія вона народила по війні – 1946 року. Будучи студентомстаршокурсником історичного факультету, він несподівано отримав повістку до військкомату. Незрозуміло, за яких обставин, але його, повністю роздягненого, тримали на холодному цементі на тому призовному пункті до ранку. Досі здоровий юнак незабаром занедужав страшною хворобою, яка до останніх днів життя приковувала його до ліжка.
Аби хоч ненадовго витіснити з чотирьох стін синової кімнати безнадію і розпач, що супроводжувала його вже довгі роки, доцент Каранська запропонувала одному зі студентівжурналістів, Саші Балабку, якому не вистачило місця в гуртожитку, поселитися в її квартирі. Прийняла, як рідного, бо він незабаром дуже потоваришував з її Віталієм, засвітив своєю присутністю у двокімнатному помешканні на бульварі Лесі Українки яскравий промінчик розради.
Незабаром судилося пережити нашій викладачці ще один несправедливий фатум долі — смерть сина. Після похорону Віталія вона, вже пенсіонерка, звернулася до Інституту журналістики з проханням забрати в дарунок всю її домашню бібліотеку. Висловила у зв’язку з цим лише одне прохання: посприяти видати посмертну поетичну збірку її талановитого сина. Однак це прохання у суєтності щоденних буднів в інституті якось забули…
Тривалий час після закінчення університету наші дороги з Марією Устимівною ніколи не перетиналися. Несподівана зустріч на початку 90х років в Українському домі виявилася для обох знаковою.
Вже й не пригадую, яка подія зібрала разом у тому домі й українську інтелігенцію, і високих можновладців, що зазвичай полум’яно, але нещиро виступали в ті незабутні часи бурхливого українського відродження з численних трибун, довкола яких масово збиралися пробуджені від багаторічного летаргічного сну українці. Коли ведучий оголосив через мікрофон про закінчення вечора, з передніх рядів слухацької зали раптом підвелася жінка. Незмінна квітчаста велика світла хустка на плечах, ретельно укладена по колу довга заплетена коса, віддавна вгадуваний голос – все це вказувало на Каранську. Її чітко поставлена дикція змусила публіку, що вже піднялася з місць, на мить зупинитися. Коротко встигла сказати і про українську мову, яку слід уже захищати не деклараціями, а конкретними справами, і про брак українських підручників, і про свій багато років написаний рукопис “Синтаксису української мови”, який вона ніяк не може видати. Обнадійливо голосно зверталася до президії з проханням посприяти цьому. Однак, почувши у відповідь від високопосадового ведучого, що прохання таке “не за адресою”, Марія Устимівна враз знітилася й одиноко попрямувала до виходу.
Підійшов до неї вже на виході з Українського дому, запитавши, чи пізнає свого колишнього учня. Пізнала. Домовилися про зустріч наступного дня у видавництві “Либідь” при Київському університеті, де працював на той час головним редактором.

Тушки поросят – за друк підручника
Зреалізувати задум Марії Устимівни з видання її багатостраждального рукопису підручника на той час справді було непросто. Ображена за самостійницькі прагнення українців Росія оголосила вже й папір стратегічною сировиною і враз припинила його відвантаження до Києва, поставивши архіважливу для молодої Української держави інформаційну справу на грань виживання. Галопуюча інфляція, запроваджені урядом України непевні купонокарбованці, які знецінювалися мало не щодня, робили ще вчора прибуткове книговидання галуззю вкрай ризиковою і наперед уже збитковою. Життя народжувало нові схеми видавничої діяльності, зпоміж яких на перший план виходили спонсорські або замовні видання. Отож, разом взялися шукати спонсора.
Десь через тижнів два після зустрічі Марія Устимівна “огорошує” мене своїм ранковим телефонним дзвінком:
— Знайшла спонсора!
— Хто? – з недовірою запитую.
— Колгосп під Броварами, де я маю дачу, готовий зарізати для працівників видавництва двітри великі свині як бартер за друк моєї книги.
Пауза в розмові була неминучою. Я вже уявно прикинув, як будемо ділити в кабінетах видавництва несподівану свіжину відгодованих поросят, привезену готовими тушками з Броварів, і як фінансово буде супроводжувати видання “Синтаксису” наша бухгалтерія.
Вже пізніше Марія Устимівна розповідала, як їй вдалося, далеко не за першим разом (уявити тільки — скільки ж часу треба було терпляче висидіти в приймальній контори колгоспу), переконати голову тамтешнього господарства, що само ледь зводило кінці з кінцями, хоча б у такій формі спробувати допомогти видати книгу про українську мову.
Перший і, на жаль, останній підручник М. У. Каранської “Синтаксис української мови” з маркою “Либеді” та грифом Міністерства освіти України для студентів факультетів журналістики таки побачив світ. Щоправда, не в той рік і не за такий незвичний бартер. Сильно допоміг покійний Анатолій Григорович Погрібний – на той час перший заступник міністра освіти. Сам багаторічний викладач нашого факультету, він завжди прихильно ставився до пропозицій університетського видавництва будь що включити до куцого міністерського плану з гарантованим держзамовленням кілька додаткових, але дуже потрібних для вищої школи назв українознавчих підручників.

Тризна в Зазим’ї під омофором
Огієнкової історії нашої мови
…Одного ранку двадцтирічної давности року мене розбудив телефонний дзвінок. Незнайомий жіночий голос на тому кінці слухавки вимовив: “Це сусідка Марії Устимівни Каранської. Сьогодні вночі вона померла. На столі біля телефону я віднайшла написаний її рукою список тих, кому слід повідомити про смерть та номери телефонів. Тут сім прізвищ. Ваше – четверте у цьому списку. Похорон завтра”.
Тепер уже достеменно ніхто не скаже, як і коли одинока та важко хвора, забута колегами й родичами наша викладачка складала той список, за якими критеріями згадувала й відбирала в своїй пам’яті перед смертю тих людей зі свого надто вузького оточення, чию присутність на своєму похороні вважала бажаною.
Поховали Марію Устимівну Каранську на сільському цвинтарі села Зазим’я Броварського району. Саме тут, вийшовши на пенсію, вона купила скромну селянську хату, проводячи на природі від ранньої весни до пізньої осені довгі дні своєї одинокості. В свою квартиру на бульварі Лесі України, де чулося їй особливо тяжко після смерті сина, вона приїздила лише на зиму.
На поминальну тризну, яку ми відбували в її сільській хаті, майже ніхто з колишніх колег так і не приїхав. Я показав небагатьом присутнім за тим печальним обідом найцінніший подарунок Марії Устимівни, який вона урочисто вручила мені у видавництві в день виходу сигнального примірника її “Синтаксису”, – видану 1918 року в Києві книгу крамольного для радянської влади вихованця і професора Київського університету Св. Володимира Івана Огієнка “Курсъ украискаго языка: Из лекций по исторіи украинскаго язика”. Вручаючи мені цю рідкісну книгу у себе вдома, Марія Устимівна тоді розчулено вимовила: “Я довго берегла її в своїх схованках. Але тепер, прочитавши Вашу “Голгофу Івана Огієнка”, вирішила подарувати Вам, своєму учневі, з вірою, що ця книга переходить від мене в достойні руки”…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment