Юрій ФОМЕНКО,
м. Дніпро
Колись в Петриківці один дідусь так привітав свою бабусю з днем народження: “Зозулі накували 80. Удвох прожили 60”. Ну і що скаже Шекспір після такого освідчення в коханні? Як говорить молодь: “Гамлет нервово курить на узбіччі. А сам Шекспір тихо гортає сторінки своїх п’єс.”
Отакі хлопці і дівчата в Петриківці. Отакий передзвін сердець.
(Сім’я Соколенків. На жаль, їх сьогодні вже нема).
Травень 2014-го. Блокпост поміж степів… Чого вони стоять? – вони живуть майбутнім! А ті люди, що далі по степах, — здебільшого живуть минулим. Живуть у Другій світовій. Ні, навіть, у Великій Вітчизняній. Воюють за переконання псевдо-ветеранів. Комусь потрібна їхня свідомість у тому часі… Так легше управляти. Вони всі – у помсті. По іншому життя не уявляють ані феодали їхні, ані вони. Страх. У цих, що тут на блокпосту, є страх, що заберуть майбутнє. Вони самі собі щось метикують, планують, як прожити завтра. А в тих, що далі, за блокпостом, теж є страх. Страх втратити надію, що їм повинні дати щастя з барського плеча. Їхня філософія – залежність. Що краще? Воля чи залежність? …Велика гра на страхові людей. Одні боялись загубити волю, а інші – гарантовану залежність. Лиш степ розсудить… і життя.
…Майже порожня зала бібліотеки університету. Серед читачів, в дальньому кутку, наполегливо працює пан середніх років. Його цікавлять події початку 1900-х років у нашому місті. Навколо нього розкладені підшивки старих газет початку минулого століття, книги. Періодично він підіймається сфотографувати потрібні статті в газетах і знов поринає в читання. Відходить до сусіднього столу працювати за комп’ютером, знов повертається до газет початку 1900-х років. Він готує матеріал для монографії, а можливо, в подальшому, дисертації про події сторічної давнини у нашій місцевості. Нарешті він зупиняє працю, підходить до вікна і розглядає двір університету…
У своєму ноуті я відкрив сторінку сьогодішніх новин. Пробіг очима по заголовках і уявив такого ж історика з майбутнього. Котрий буде писати історію через сто років. І той історик сперечатиметься з іншими істориками. І, можливо, вони дійдуть консенсусу в якихось питаннях. Й історія буде така, яку вони напишуть на основі цих новин, що розгорнуті на екрані мого ноута. Я став уявляти варіант історії сьогодення на основі інформації в нинішніх мас-медіа. І чомусь здалось, що через сто років писатиме нашу історію не історик. Її писатиме на основі цих матеріалів психіатр.
Ми мусимо написати нові щирі, добрі і розумні казки, що вигорнуть з письмових столів, закорінених у чужинство, величезну кількість дисертацій, написаних нам-про-нас-не-нами… І на цих нових казках виростуть нові покоління, які напишуть дисертації про нашу повноцінність, а не меншовартість!
Осінь в яблуках, яблука в осені. І серед тієї осені і яблук сидить на лаві чоловік з книгою на колінах. Чорні одежі, світла книга, сиві пасма. Глибокі очі дивляться крізь осінь. На лаві біля нього кошенятко, під лавою на осінньому килимку лежить собачка. Осінь, золотом по зеленому в червоних яблуках, прикрашена мальвою.
Небо в яблуках, душа в осені. Небо, осінь, яблука в книзі. Книга — літопис долі, що народжує думку. Цей чоловік — сама книга. Вітер своїм подихом перегортає осінній лист в такт гортання сторінок. На осінь в яблуках спирається синє небо, по хмарах якого котиться сонце.
Тиша і осінь. Сонце з-за хмари заглядає в сад. В осені серед яблук сидить Мамай з книгою.
Життя в наших краях тривало завжди. Ну як це так — річка є, а життя нема?! Такого ж бути не може. А в місці впадіння меншої річки в більшу — то ж як без поселенців?! Отож люд крутився на цих теренах завжди. Полювали, рибалили, мед добували, гатили гаті, щось вирощували, приторговували, таксували плотами на порогах і волами у степах, кували залізо і будували, вчились ремеслам — багато ще чим займались. Вчились тому, на що вистачало здібностей.
Пересічень над верхнім порогом — перетин шляхів, часів, думок… Він з’являється на цих берегах в різні часи під різними іменами і з різною вдачею. Існування під кожним з імен, — всього лічені миті і миттєвості в його нескінченній вічній історії. Якщо вийти зі свого часового проміжку, можна зрозуміти і побачити набагато більше.
