Перестало битися серце Михайла Шалати…

На превеликий жаль, 2 листопада, на вісімдесят четвертому році життя відійшов у вічність Михайло Йосипович Шалата. Знаний літературознавець, громадський діяч, письменник, критик, педагог, краєзнавець, кандидат філологічних наук, шашкевичезнавець, професор Дрогобицького університету, засновник Дрогобицької “Просвіти”, Почесний громадянин Дрогобича, член Національної спілки письменників України та член правління Міжнародного фонду Івана Франка.
Його життєвий шлях не був легким, а сутність Михайла Йосиповича могла б охарактеризувати одна із Франкових поезій образу “цілого чоловіка”:
…В самоті і глуші,
Мозолі наростуть
На руках і душі.
Лиш хто любить, терпить,
В кім кров живо кипить,
В кім надія ще лік,
Кого бій ще манить,
Людське горе смутить.
А добро веселить, –
Той цілий чоловік.
Увесь колектив Міжнародного фонду Івана Франка сумує з приводу смерті Людини, яка все життя присвятила боротьбі за українську культуру та висловлює щирі співчуття рідним, близьким, колегам і друзям…
Вічна пам’ять…

Міжнародний
Фонд Івана Франка

Любов ПРОЦЬ

…Якщо малювати портрет міста моєї студентської юності, то він буде не повним, не чітким і геть не виразним без колоритної постаті Михайла Йосиповича Шалати. “Яка гостина без салати, який Дрогобич без Шалати!” – мандрувала інститутськими аудиторіями і міськими вуличками жартівлива приповідка. “…Він прославив місто (хоч і так знамените!) своєю науковою, літературною і громадською працею”, – “Професор Михайло Шалата – громадянин Дрогобича”, який “обрав його собі для праці й творчості, для невсипущої громадської роботи, для клопотів і страждань, для сумнівів у власних силах і для віри в Україну у десятках і тисячах сердець. Для Дрогобича він давно став більше, аніж мешканцем чи популярною, шанованою людиною”, – стверджував Роман Лубківський у вступній статті до вибраного Михайла Йосиповича. Так і є:
… Мій Дрогобич. Мій біль.
Безталання моє солоне…
Твоя сіль на столах Подніпров’я славиться,
Над Дунаєм і Віслою, в далекій Феррарі, –
Ти ж бо, місто родинне,
в неволі забуло сміятись…
(“Юрій Дрогобич у Дрогобичі 1490 року”)
Усе своє свідоме життя “новітній звіздар вічного Дрогобича” [Р. Лубківський] поклав на те, щоб не тільки “родинне місто” – вся Україна – знову згадали про “сміх”, себто дихали вільним і свіжим вітром Незалежності:
…до вікна припавши, кущ калини
Мене втішає: “Зачекай ще трошки:
Ростуть, ростуть у матері-Вкраїни
Нових часів нові котигорошки!
Учений, педагог, письменник, публіцист, критик, просвітянин, краєзнавець, громадський діяч… “Всюди повно!” – кажуть у народі про таких діяльних, запальних, активних, всюдисущих…
І — нема вже… Підступна хвороба вирвала із життя мого дорогого Учителя, Людину безмежної доброти, високого патріотизму і шляхетного духу…
Незабутньому Михайлові Йосиповичу адресувала колись “Квітневу посвяту”, у якій спробувала “подивитися” на поета-трудівника його ж очима:
Наступають на п’яти літа
Із очима царя Соломона.
І сльозу, що як море, солона,
Підсолоджує втіха проста –
Дзвоник сміху, стежинка нова,
Вальс дощу на пелюстці тюльпана,
Строф тендітних краса філігранна…
І ще всякі-превсякі дива!
До колін уже ноги сходив,
І кусала біда чорнорота…
Я напам’ять завчив, що робота –
Найсолодша із тисячі див.
Брате квітню, до плуга впрягай
Вперте серце – най оре глибоко!
… А що срібна сльоза миє око –
На дрібницю таку не зважай!
… Сьогодні ж “срібна сльоза миє око” не тільки моє — сотень і сотень вдячних учнів. Спочивайте з Богом, дорогий Учителю, бо напрацювалися тут, на землі, за десятьох…
Дякую за щедре Світло Вашої многотрудної золотої душі… Царство Небесне…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment