Богдан ДЯЧИШИН,
член НСПУ, доктор філософії, доцент
Микола Петренко народився 6 листопада 1925 року в сотенному місті Лохвиця на Полтавщині. Помер 10 жовтня 2020 року у Львові. Автор понад 100 книг поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів.
Микола Євгенович — багаторічний автор тижневика “Слово Просвіти”. Висловлюємо глибокі співчуття родині і читачам Поета.
Сьогодні ми друкуємо останнє прижиттєве фото М. Є. Петренка, а в наступному числі — велику добірку його вибраних та ще не друкованих віршів.
Читається – як дихається. І при тому
засвічується душа – ось що потрясає.
Петро Сорока
Микола Петренко до останнього дня писав мистецьку поезію серця, яка торкається найпотаємніших струн людської душі, спонукає до думання. Чи ж тільки поезію? Читаю-перечитую новели поета “Пробігти під веселкою”. Біжить поет, поспішає – “Так воно повелося – тобі потрібно Доростати до себе самого” (с. 39). Своїм життям до себе дорости. Працею і правдою людина доростає до пізнання свого “Я”. Людина мусить бути чесною перед собою, тоді вона буде чесною перед Богом та іншими людьми – саме такий шлях доростання до себе…
Живемо в хаосі одиничок і нулів, забуваючи про свою ідентичність, а денаціоналізоване населення гадає, що держава – це механізм для споживацьких потреб, забуваючи про те, що народ мусить будувати Україну своїми руками. Сучасна молодь схильна до читання, спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози з надмірно деталізованими описами подій та обставин, яка вимагає надзусиль душі і серця. Але ж кожна подія спонукає людину до пошуку сенсу життя, пізнання сутності усміху і сліз речей.
Можливо, що саме за такими текстами малої прози майбутнє, бо екрани електронних пристроїв захоплюють користувачів в обійми малюночками, через що вони втрачають здатність мислити. Саме про таку прозу Миколи Петренка писав наш незабутній й талановитий письменник Петро Сорока: “Ці новели не загубляться і в антології світової міні-новели, яка неодмінно колись вийде, бо першокласних імен тут не забракне, позаяк письменники багатьох країн все більше тяжіють до лапідарного мозаїчного письма”.
Кожна мисляча людина шукає сенсу життя, намагається пізнати непізнане: “Я шукав усміхненого Бога. Я не знайшов усміхненого Бога… Усі святощі світу, напоуміть мене – у що мені вірити?..” (с. 40). Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: “Люби Господа Бога свого всім серце своїм, і всією душею своєю” (Євангеліє від Матвія 22:37). Але як любити (Габрієль Ґарсія Маркес стверджував, що трагізм історії людства – від нестачі любові) того, кого неможливо побачити? Тут і всі проблеми. На іконах люди зображають те, що хотіли б побачити. Пригадаймо історію про невірного Хому, який заявив, що не повірить у воскресіння Ісуса Христа, поки не побачить… (Євангеліє від Івана 20:25–29). Читаймо “Послання ап. Павла до римлян 1:20”: “Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме”. Ось вам і відповідь: Бога не бачимо, але бачимо його творіння!!! Що ще? Ми є і створені Богом…
Ще одна проблема – брак знань: “…докази існування Бога є не природничо-науковими доказами, а чимось значно більшим” (Манфред Лютц, “Блеф! Фальсифікація світу”). Це і є спонукою до пошуку, причиною великої кількості релігійних учень та догматів?
Богдан Чепурко у своїй книжці “Сотворення світу” описав такі одкровення, які пізнав у сні: “Бог смішив мене з такою легкою і невимушеною дотепністю, із такою чистою радістю і любов’ю, що я зрозумів: життя прекрасне, ніякого пекла нема, а спілкування із Творцем не тільки можливе, а й повсякчасне – у сні, наяву, в пісні й молитві, через усе сотворене, через любов до природи й одне до одного”. Життя прекрасне, – і щаслива людина, яка пізнає цю істину сповна… Все живе і немовби мертве – мислить. У тиші Творець промовляє до нас…
Не кожному під силу розумом осмислити всі новели – серце не в змозі знести тягаря душевних переживань, миттєвостей, що їх довелося пережити панові Миколі. Яке ж єство виплодило цю систему речей: Голодомор, рабське життя, війна, німецькі і совєтські табори, зло, яке не знає меж… Сльозою пам’яті читаю новелу “Прикмети Вавилонської вежі”: “Я не можу забути того, як запротестували всі дерева, коли їх прийшли рубати. Виконавча служба податкової інспекції, чи як вона тоді називалася…” (с. 42). Тут слід зауважити, що в СРСР із 1939 року оподатковувалося кожне плодове дерево. Цей податок був скасований тільки в 1954 році за розпорядженням Маленкова Г. М.
Пан Микола усвідомив і стверджує, що людина мусить зайняти свою скромну нішу в процесі світобудови, а це щоденна важка праця над собою, яка полягає в несенні “особистого хреста” на “свою Голгофу”…
Автор новел пережив, перетерпів, але не збайдужів: працював до останнього дня, вболівав за наших воїнів доброї волі (“Поминки старого крука”), роздумував про провідників, єдність народу (“Місце в журавлиному ключі”): “А птахи лишень піднімаються в небо – і вже кожен знає, де йому стати… Про лідера немає чого говорити, він сильний і досвідчений… кожен викладається до крайньої своєї межі” (с. 48–49). Здається, нас нічого не вчить історія. “Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя.” (Тарас Шевченко), але ми не читаємо книжок із заохоченням до мудрості: “Мудрість закону лебединої зграї полягає в тому, що лебеді відчувають крило сусіда й не заважають один одному в польоті” (Василь Земляк, “Лебедина зграя”). А люди мусять допомагати одне одному в житті, розуміти просту істину, що Україну мусимо будувати своїми руками.
Боже, навіщо Ти сотворив ЗЛО? Твій чарівний світ, Боже, і зло, велике диво кохання і ті муки, які зносить людина впродовж свого життя: “Ми також творимо – бо наснажені Твоєю милістю” (с. 49). Автор новел стверджує: все, що творять письменники – “це ж із Твого дозволу, Господи!” (с. 49). Бог наділив кожного свободою вибору. Правдивий митець мусить вторити Творцеві, аби все, зроблене ним, не суперечило логіці буття – все, що добре мені, має бути добром і для мого ближнього. Тому автор відповідальний за те, що творить. Микола Петренко через сльозу просить (має на це моральне право!), бо створене ним заслуговує Божого схвалення, адже написане правдомовцем, людиною любові: “Господи, викрій годину – візьми до рук написане нами (мною. – Б. Д.) – воно про щастя! Читай, Господи!..” (с 49). Години достатньо, щоб Бог прочитав усе, написане паном Миколою: “Нехай же одне це не буде заховане від вас, улюблені, що в Господа один день – немов тисяча років, а тисяча років – немов один день!” (Друге послання ап. Петра 3:8). На цій обнадійливий ноті й завершую свої розмисли…
Микола Євгенович зумів своїм життям до себе дорости й усвідомити, що цей процес нескінченний – вагота писаного слова плодоносить насінням правди, а пам’ять і слово – це фундамент розуму для прийдешніх поколінь.
…Боже, і змучився я…
Як – життя вдалося? Не вдалося?
Ще б хоч трішки… Трішки так… Чогось…
Трішки весняного стоголосся?
Щему половіючих колось?
Трішки ще – мандрівки до Синаю?
З безвісті щемливого листа?
Трішки ще – чогось. Чого – не знаю…
Може – доторкнутись до хреста!..
Микола Петренко
— 21 вересня у львівському Палаці мистецтв відбулася презентація татової книжки “Адамові брати”, — каже син Любомир. — Він не зміг бути на заході, бо з інфарктом лежав у лікарні. Та з ним установили телефонний зв’язок, і батько привітав присутніх через гучномовці. Планували повторити презентацію з його присутністю. Татові стало краще, його виписали з лікарні. Зненацька 7 жовтня йому погіршало. Знову забрала “швидка”. За три дні пролунав дзвінок, якого я так боявся: лікар повідомив, що вночі батько помер. Залишилася його поезія. Зокрема й досі нікому незнана: вірші записані в зошиті на лікарняному ліжку. Ми з дружиною розшифровуємо їх. Сподіваюся, вдасться зробити поетичну збірку.
Микола Петренко був родом із Лохвиці на Полтавщині. 1942 року його вивезли на примусові роботи в Німеччину. Потрапив у “Штокбах” — філію концентраційного табору “Бухенвальд”. Там працював на металургійному комбінаті два з половиною роки. Після звільнення полонених американськими солдатами пройшов фільтраційні табори в СРСР. Робив на шахтах Донбасу та далекосхідному рибопромислі.
Закінчив Львівський поліграфічний інститут. Працював на телебаченні в редакції літературно-художніх передач. Написав понад 100 книжок різних жанрів. Із дружиною виховав двох дітей.
Павло ЩИРИЦЯ
