До 50-річчя відходу класика гуцульської різьби Семена Корпанюка
Роман Горак,
Львів
20 листопада 1970 року з обійстя Семена Корпанюка, що на присілку Широкому в Яворові на ІваноФранківщині, притуленого північною стороною до Сокільського хребта, трембітали трембіти: давали людям вість, що не стало ґазди, кликали прийти попрощатися з ним “на грушку”, як називався обряд прощання з покійним і як того вимагав звичай. Білими жалібними хустками пов’язувала невістка Параска, дружина сина Василя, ті трембіти, що в тих краях тільки сумні вісті розносили по світі.
Сходились люди віддати шану покійному з усіх кутків розкинутого по горбах Яворова від Стоянова, де колись зимував Олекса Довбуш, аж до Випчинки, що на схід під Сокільським верхом.
Цілували хрест різьблений, що лежав на покійнику, кидали дрібну монету перевізникові, аби доставив душу в небесні простори і допровадив до райської брами, ключі від якої тримав святий Петро.
У журбі сиділи.
Мали про що говорити і мали що згадувати. Пригадували старші ґазди, ровесники Семенові, яких, ади, з кожним роком ставало все менше і менше, як молодим хлопцем зі своїм товаришем у неділю і свята, коли нема такої коло господарства пильної роботи і сам Господь велів людині від праці відпочити, йшов у ліс далеко від людських осель слухати співу пташок, хоча тої пташні було всюди повно. Дзвеніли —вивівкували на всі голоси від того часу, як тільки святе сонечко ставало і обходило землю, аж до часу, коли на землю спускались сутінки і давали знак людині йти в стебло відпочити від трудів праведних. Розповідали люде, як повертався з війська додому, то перш, ніж вступити на батьківський поріг по стількох роках розлуки, пішов у ліс, аби наслухатись пташок. Очистити душу, казали, прагнув.
Від того часу, як повернувся з війська, куди його забрали служити найяснішому цісарю, більше світами не ходив. Не знав кращого місця, від того, яке було тут.
А потім брав у руки скрипку… Аби яку роботу людина мала, а почувши Семенову скрипку, мусила кидати її і слухати. Сльози важко було стримати. Звідки навчився тих мелодій, що підіймали душу від сірих буднів і несли в небесні простори, ніхто не знав. Навіть він сам.
Не людськими дорогами ходив. Його думки і помисли були настільки чистими, що ніякий бруд не міг зачепитись до нього.
Він у своєму довгому, стриженому кружком за давнім слов’янськім звичаєм волоссю, лагідними рисами обличчями і такими ж лагідними сивими очима був подібний до старозавітних пророків або святих. Задивитись на нього можна було.
Ґаздою був, любив святу землицю, яка віддячувалась йому скупими врожаями та буйними травами, які треба було косити двічі на рік, і всю свою силу і молодість вклав у неї. Вдячним їй був за те все, що давала йому. Дбав за неї і поклонявся їй, як велів звичай та як поклонялись їй ще задовго до нього. Як тільки на грішну землю спускався на білому коні Святий Юр, який все небесне воїнство під своєю рукою тримає, то клав у його честь на обійсті велику ватру, що по тутешньому звалась кигиталом, і очищував вогнем всю маржину і челядь, що за зиму нагрішила ділами і думками своїми.
Був внуком славного Юри Шкрібляка, дочку якого Катерину, на всі гори вишивальницю славну, його дєдя Іван Корпанюк взяв з Плоского – присілку, що тягнеться в один бік з Широким. Дєдя був на все село славним боднаром, за виробами якого приходили аж з Коломийського Музею Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського, і нічого поганого не бачив у тому, що зимою, коли немає такої пильної роботи на господарстві, його сини – старший Юрко та молодший Семен – у свята та неділю бігали до своїх вуйків – синів Юри Шкрібляка, котрих було аж три: Василь, Микола та Федір, та придивлялись, як ті різьблять. Поволі й почали собі. Кожен з синів Юри Шкрібляка залишив по собі велике потомство, хлопці якого стали славними різьбярами і село Яворів по справедливості називають столицею гуцульської різьби. Твори діда Семенового Юрія Шкрібляка та синів прикрашали колекції імператора АвстроУгорщини Франца Йосифа, який купив їх власноручно на виставці в Коломиї, організованій 1880 року, коли їздив відвідати Галичину, що була одною з одинадцяти провінцій його імперії. Вони ж милували око Митрополиту Андрею Шептицькому, який придбав їх для себе… Михайло Грушевський власною особою підіймався до них у гори, аби замовити собі для хати, збудованої у Криворівні, різьблений комплект меблів, який, на жаль, згорів у Першу світову війну, коли через село проходив фронт.
Знаючи прихильне ставлення найяснішого цісаря АвстроУгорської імперії до гуцульського мистецтва, Буковинський парламент ласкаво просив піддане йому “Міністерство освіти та віросповідань” дозволу відкрити у Вижниці мистецьку школу. Прохання було задоволено, і 15 жовтня 1905 року розпочалось навчання у “Крайовій школі різьбярства, токарства та металевої орнаментики”, яка тепер виросла у “Вижницький коледж прикладного мистецтва”, якому 1990 року було присвоєно ім’я визначного українського майстрарізьбяра Василя, сина Юрія Шкрібляка. Він був одним з перших її викладачів.
Семен служив у самому Відні, і на їхню зицирку на плаці при Корінфських воротах приходив дивитись сам цісар. Старались тоді цугсфірери, поти останні зганяли з жовнірів, аби показатись перед імператором. Відтоді зненавидів Семен знущання людини над людиною…
Ніде опісля не бував світами, а навіть коли був у Косові, де, як казав так тісно, бо хата на хаті, то поспішав повернутись додому, що аж на самому кінці Широкого. Хотів простору і волі.
Не пішов воювати за цісаря у Першу світову війну, бо при різьблені сильно поранив вказівний палець правої руки і був признаний призивною комісією непригідним йти воювати.
Повірити просто неможливо, що тою ж рукою віртуозно грав на скрипці та ще й різьбив.
І все ж, якими б славними не були його предки, але саме синам Івана Корпанюка, Юркові та Семенові, судилось стати найвидатнішими спадкоємцями різця свого діда Юрія Шкрібляка, що визнаний зачинателем гуцульської сухої різьби. Влітку сини господарювали, як належиться господарювати синам порядних ґаздів, а зимою брались за різьбу, для якої самі придумували і виготовляли різні приладдя у вигляді свердел та різців. Кузню збудували, навчились ковальського ремесла. Свердла такі повидумували, що дивуватись можна кмітливості та розуму хлопців. З часом виявилось, що з різьби можна було й жити. Тоді й протоптали люди стежку до них верхами, і бігла та стежка, яка з часом перетворилась у добре витоптану дорогу аж до обійстя отця Іполита Окуневського, що довгий час був у селі парохом і його обійстя було в сусідстві. Його дружина Текля навчила людей робити ліжники як художній витвір, які мали великий попит серед покупців і з чого Яворів ще й тепер називають столицею ліжників. А син отця Ярослав став письменником і адміралом цісарськокоролівської армії. Яка тільки держава не мала вихід до моря, то нагороджувала його своїми титулами та орденами. І було за що. Найперше, що організував лікарську допомогу морякам, незалежно від їхньої належності. Організував міжнародний морський шпиталь, виробив статут лікарської допомоги для моряків. Другий син отця Іполита Окуневського, Теофіл, став послом австрійського рейхстрату та відомим суспільно політичним діячем. А гостили у Окуневських Іван Франко, Михайло Павлик, Леся Українка, Володимир Гнатюк, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник – та хіба всіх запам’ятаєш. Давно діялось. Нема в селі вже тої церкви, в якій 15 квітня 1823 року хрестили новонародженого Юрія Шкрібляка та красою якої милувався Яків Головацький, коли був тут на початку серпня 1839 року. Затісна вона була для села, а тому у 1863 році церкву розібрали й на її місці звели нову. Якраз при дорозі з Косова на Жаб’є. У січні 1900 року в тій церкві з візитацією був станіславівський єпископ Андрей Шептицький. Не було вже в живих Юрія Шкрібляка. Він помер на Великдень 22 квітня 1885 року, плакали горами за ним трембіти, а на Світлий понеділок 1923 року церква згоріла, а в ній і все дароване церкві Юрієм Шкрібляком та його синами пішло з димом. Бо був давній звичай дарувати святині все найкраще, що створювали людські руки. 1926 року відбулося освячення нового, вже третього по рахунку храму. Освятив його станіславівський єпископ Григорій Хомишин. Будував храм відомий гуцульський майстер з Яворова Дмитро Бучук, який збудував не так багато і не так мало церков – 30 храмів. Ця церква була його останньою,
В отця Іполита Окуневського крім двох синів, було ще три дочки, які спочили у Бозі і поховані на сільському цвинтарі. Серед них і Ольга, якій батько ще за життя купив поле і збудував хату на присілку Широкому в сусідстві з Іваном Корпанюком. Вона прожила найдовше, розпродавши все що мала цінного, і вже при радянській владі скінчила життя в убогості. А колись купалась у славі найкращої піаністки Галичини, вчилась у Відні та у Києві в Лисенка, була акомпаніаторкою Соломії Крушельницької, коли та приїздила в Галичину.
До її хати, де тепер Ользі Окуневській стоїть меморіальна дошка, вела дорога попри садибу Корпанюків. З тої криниці, що при тій дорозі внизу на царинці, вгамовували спрагу всі, хто був гостями Окуневських.
А потім настали такі часи, що не стало в Семена ні коня, ні овечок. Був визволений від всього. Колгосп в горах тримається на тваринництві. А худобі треба сіна. На одного припадає скосити декілька десятків гектарів трави… Семена врятувало те, що в Косові організували артіль “Гуцульщина”, його запросили працювати у ній. Мав виготовляти зразки для різьблення іншим членам артілі та й сам не забував за встановлену норму. Де дівались ті зразки, які давав, одному Господу відомо, як і невідомо в яких колекціях вони. Від постійного виконання та перевиконання планів до різних з’їздів і пленумів, як того від нього вимагали, і від постійної сидячої роботи втратив ногу.
Світ обмежився для нього хатою і призьбою, з якої дивився на гори. Не нарікав на долю. Дякував Богові за все. Тепер замість нього був син Василь.
Коли до його домівки під Сокільський почали навідуватись кореспонденти та всякий цікавий люд і випитувати, як йому вдається творити таке диво, перед яким німіли, він не знав що відповісти. А ще важче йому було розповісти свою біографію, яку потрібно було дати до різних довідників та енциклопедій. Як не як, був заслуженим майстром народної творчості України. За його твори музеї мало не бились. Виставки мав різного рівня, портрети його були на обкладинках різних журналів, кіно про нього приїздили аж з Києва знімати.
Все своє життя провів на рідному присілку, де народився 14 вересня 1894 року на саме свято Симеона Стовпника (тому й так був хрещений), а його брат Юрій, старший, так само відомий майстер і заслужений майстер народної творчості, народився 12 вересня 1892 року, що осів на ґрунті, званому у селі Коцівкою. Одружився з дівчиною зі свого села Параскою Чорномудяк. Хату нову збудували, сина Василя та дочку Марію виховали. Син залишився на батьківськім господарстві, а дочка вийшла заміж у Косів.
Боже, скільки то було радості, як в 1949 році народився його перший внук, Василем названий! То брав його на руки і ніс в ліс слухати співу пташок. Знаходив полянку, садив на неї малого, а сам для нього визбирував сунички. Радості було для двох….
Вік свій доживали при синові Василю, який продовжив його різьбярську справу і став заслуженим майстром народної творчості України.
Коли Семенові виповнилося сімдесят років, то з’їхались до Яворова зусюд люди, аби вшанувати його. Їхали з кожного мистецького осередку, вітали. Приємно було. Говорили, що він є гідним продовжувачем справи Юрія Шкрібляка і зазначали, саме його творчість є вершинною і досі неперевершеною у своєму артистизмі та вишуканості та є виявом мистецького ідеалу гуцульської душі.
На третій день по смерті був похорон. Несли тими дорогами, що ходив.
Трембіти трембітали. Сумну вість несли горами.
Внук Василь вже на той час закінчував Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва, що сьогодні Національною академією мистецтв став.
…Стоїть у центрі Яворова пам’ятник Юрію Шкрібляку, а за ним галерея найвидатніших продовжувачів його справи: Василь Шкрібляк (18561928), Микола Шкрібляк (18581920),Федір Шкрібляк (18591942) — сини Юрія Шкрібляка; Юрій Корпанюк (18921977) – брат Семена, Василь Корпанюк (19222004). І Семен Корпанюк, якому 20 листопада 1970 року трембітали трембіти. Нещодавно внук Семена Василь, заслужений художник України, доцент Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, з синами Юрком та Семеном переклали старе вориння на обійсті, покладене батьком, на нове. На стіні хати — меморіальна дошка, що тут жив і творив великий митець Семен Корпанюк.
