У пошуку скарбів словесних

Ілько КОЛОДІЙ,
м. Львів
Слово про засновника станіславівської “Просвіти”, автора “Малорусько-німецького словаря” Євгена Желехівського

І
Поїзд Львів-Перемишль минув Медику. Незабаром кінцева “стація”, й випускник Львівського університету, призначений на посаду помічника вчителя у Перемишльській гімназії, Євген Желехівський зійде на двірці міста своєї ранньої юності.
Ширше відслонив фіранку у вікні вагона. Перед очима пропливали переліски, гола стерня на невеличких латках нивок. Родюча земля, а простолюд – у злиднях. Та хіба лише він! Он Євген з родини священників, а без скрути не обійшлося. Терпів її в часи гімназіальні, терпів під час студій на філософському факультеті…
В уяві поставав Перемишль. Багато, либонь, змінилося в нім за останні одинадцять літ. Мінялося й при ньому. Не було ще двірця у місті 1858 року, коли зі Львова 14-річним хлопцем перебирався сюди до другого класу гімназії. Він з’явиться через два з лишком роки, коли Євген навчатиметься у четвертому класі гімназії. Разом з товаришами, незважаючи на листопадову мжичку, вибереться в неділю на його урочисте відкриття. А тоді, у серпні 1858-го, їхав не потягом, а бричкою. Обох, і маму-вдову, і його, напівсироту, гнали до Перемишля нестатки, біда…
Батька Євген втратив ще у дворічному віці. Лише місяць натішився отець Ієронім новою парафією у Соколівці. На попередню, в якій перед тим служив коло семи літ, ніби й не скаржився, але прагнув ближче до центру громадського життя. Тим часом до Львова з Хишевич на добрих конях треба було добиратися до чотирьох-п’яти годин. А взимку, коли завірюха замете дороги… То ж коли у Соколівці з’явилася вакансія, тут же написав прохального листа на адресу консисторії в Перемишлі. Позитивна відповідь не забарилася і, спакувавши пожитки, подався на нове місце призначення. Та нещасний випадок несподівано обірвав йому життя. Спекотного серпня, у самі жнива, пішов на став купатися і втопився.
По трагічній загибелі мама з трьома дітьми перебралася до Львова. Хоч помешкання винайняла скромне, нестатки брали за горло. Найбільше їй шкода було його, Євгена, що скінчивши нормальну школу, пішов до першого класу гімназії. Врешті-решт, переступивши через гординю, наважилася написати сповідального листа дядькові Юстинові.
Брат покійного батька Юстин Желехівський був людиною заможною, а за натурою – милосердною. Взяти його, осиротілого племінника, під свою опіку погодився без вагання. Звісно, не лише під матеріальну, а й під відповідну духовну. Правда, про останню матері не заїкався. Була полькою, і величезна родина Желехівських ставилася до вибору батька з погано прихованою неприязню ще під час заручин.
Желехівські – древній український священничий рід. І в Галичині, й на Буковині та Гуцульщині — скрізь знали священиків Желехівських. І раптом батько, як грім серед ясного неба, кинув виклик усій поважній родині – став до шлюбу з Фальківською. Хай і красною вельми, але замахнувся на літами плекане древо чистокровної генеалогії! Пробачити цього родина не могла… Та по трагічній смерті перейнятися долею Євгена, єдиного сина отця Ієроніма, було справою родової честі. Під опікою дядька з нього виросте не якийсь там полячок, а справжній галицький інтелігент!
…При тій згадці гімназійний “суплент” злегка всміхнувся в ледь оперену ріденьку борідку. Дядько був для нього величезним авторитетом. Працював у консисторії. Діяч церковний і громадський. Писав п’єси, працював над історичними біографіями, мав уроки в семінарії…
Планувалося, що у Перемишлі Євген гімназію закінчуватиме. Та провчився лише чотири роки – з другого по п’ятий клас. Якось перед літніми вакаціями до Перемишля надійшов лист від матері. Сповіщала, що виходить заміж. Її майбутній чоловік – отець Тадей Жегалович, священник з Кудобинець, що на Тернопільщині. Добра, порядна людина. Він, зокрема, запропонував “стягнути” Євгена – хай би продовжував навчання у Бережанах. В умовах, коли мама влаштувала своє життя, хлібосольством пана Юстина зловживати не личить…
Очевидно, що з Перемишлем Євген прощався неохоче. За чотири роки встиг полюбити це невеличке, але сповнене кипучого громадського життя містечко. Не відав, як уживеться з вітчимом. Крім усього, у дядька Юстина була чудова бібліотека. Проте й мати мала рацію: безпричинно на чужій шиї сидіти не варт.
На щастя Євгена, будні Бережанської гімназії теж кипіли громадським життям, і він з головою поринув у його вир. Записався в гурток друзів-українців.
Гурток цікавий, про нього Євгенові розповів один з перших приятелів Сидір Єзерський. У своїй діяльності сповідував просвітництво. Євген разом з іншими учнями активно збирав по навколишніх селах народні пісні, казки, колядки, повір’я… Пробував писати на народній основі художні твори. В 1865 році у львівській “Ниві” з’являється його перша в житті публікація – оповідання “От вам і розумна жіночка”.
Радість розпирала груди. А як переживав напередодні! Навіть прізвище своє соромився подати. Для початку – краще псевдонім. Вивів, не роздумуючи, – “І. Соколик”. Від села, де батько загинув, від Соколівки узяв собі те ім’я. Воно личило йому й з іншого боку – молодий ще, занадто юний для справжнього сокола. Та дарма, крила міцніють у польоті.
Став гортати “Ниву” далі. На одній із сторінок, пам’ятає, прочитав знайоме: Марко Вовчок. А під ним – “Інститутка”. Ось яке знаменне сусідство! Але його треба підкріплювати працею. Євген уже замислив собі роботу – “Словник рідної мови”. Й перші матеріали для нього збирати почав… Занотовував у записники “незміряні скарби живущого народного творчества”, у яких “править дух тайного ладу і дивної розсудливости”.
…Мерехтіли за вікном серпневі краєвиди, де-не-де вже меркла на кущах та деревах зелена барва. За кілька днів – його перші уроки з “рущини”, себто української мови й літератури… Та уява верталася в таке цілком близьке минуле – сентиментальний випускний бал у Бережанах. Веселий гомін до ранку… Проте, світанок кликав їх, учорашніх гімназистів, у подальшу мандрівку. З атестатом, що його тримав у руках, не соромно було потикатися до Львова, до вищих наук. Вітчим не заперечував. Незважаючи на те, що в отця Жегаловича було четверо своїх дітей, сиріт не обділяв. Не шкодував коштів на науку Євгенові в Бережанах, не став противитися й проти університету. Того ж таки 1866 року його зарахують студентом філософського факультету.
Жив скромно, розуміючи, що вітчим стягується з останнього. Цієї доброти Євген йому ніколи не забуде. Та незабаром виявилося, що за навчання платити нічим.
Пригадує, мало не плакав. Перед очима стояли лекції з “рущини” Огоновського… Якраз у 1867 році пан Омелян змінив на першій українській кафедрі русофіла Головацького, який спокусився на імперську макуху та виїхав до Росії.
Чимало ріднило їх, викладача й студента. Не надто велика різниця в літах, якийсь десяток… Желехівський і “його” викладач вчилися в тій самій Бережанській гімназії, належали до однієї партії – народовців… А найбільше тішило те, що Огоновський торував для української філології новий гостинець. Окрім церковно-слов’янської мовної традиції, опікувався сучасною народною мовою…
“Не буває безвиході, Гєню!” – заспокоював вітчим. Треба написати на ім’я професорської колегії заяву про убогість, а він, єгомосць, поїде у Зборів до пана декана за довідкою, хай печаткою підтвердить факт їхньої скрути…
Заява та довідка своє зробили. Його залишили на факультеті. А сякий-такий гріш на прожиття заробить публікаціями в “Правді”. З 1867 року, коли журнал видрукував його “Подорожні помічення Опілянина”, став постійним автором “народовського” друкованого органу. Тоді ж вступив до партії народовців. На відміну від “москвофільської”, так би мовити, родинної партії Желехівських, ця імпонувала Євгенові насамперед тим, що вбачала головне своє завдання у просвітництві. До душі було й те, що “Правда” та інші “народовські” виданння друкували твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка… І таким чином утверджували ідею національно-культурного єднання з Наддніпрянською Україною. Єдина Русь-Україна – мрія свідомої інтелігенції Галичини, до якої зараховували й студентство…

ІІ
…Не встиг вийти з вагона, як потрапив у міцні обійми усміхненого дядька. Вдоволений зустрів племінника Юстин Желехівський. Адже була і його заслуга у злеті Євгена. Бричка швидко доставила їх до такого знайомого помешкання. За сім літ, відколи покинув Перемишль, воно майже не змінилося. Осяяний сонцем ґанок, квітник… А в ньому ті ж кремові гортензії, за якими з ранньої весни дбайливо доглядала тета…
Тепло прийняв молодого “суплента” колектив гімназії. Викладав латину, українську мову, історію. Швидко налагодив контакт з учнями, під час вакацій вони охоче виконували його завдання – збирали дорогоцінний матеріал для “словаря”.
У 1871 році Желехівський їде до Кракова. В Ягелонському університеті складає два іспити на звання учителя — з “язика латинського і грецького”. У листі до Михайла Драгоманова від 15 березня 1872 року ділиться деякими подробицями. Зокрема тим, що “удалося за моїм першим домаганєм виробити через сенат академічний краківський і міністерство поставленє екзаменатора до руського (українського) язика… Так ото я перший робив заданє по-руськи…”
Підсумовуючи свій успіх, доходить, врешті-решт, гіркого висновку про стан україніки взагалі, чим і ділиться з Михайлом Драгомановим: “Так отже в Кракові, хоть і нема катедри осібної руського язика, найшло собі рідне наше слово привітний простір. Великий жаль стискає моє серце, що навіть у Києві, у Харкові нема ні по університетах, ні по гімназіях осібної науки малоруського язика”.
Хоч Україна було жорстоко надвоє розпанахана кордоном між двома монархіями – австро-угорською та російською, для Желехівського у його серці такого кордону не існувало. “Я русин з Галичини, — зізнається він Драгоманову у тому ж листі, — рівною любов’ю обіймаю цілу Русь-Україну, найдорожчу мою Вітчизну і ділитися моїм щастям з усіма бажаю”.
Турбувало його й те, що частенько українські письменники, окрім художніх творів, у решті випадків, зокрема публіцистиці, користувалися з безпідставною легкістю російською мовою. У підсумку, твердив Желехівський, не має рідна наша мова ні належних наукових розвідок, ні публіцистики, не кажучи про такий її компонент, як офіційно-діловий стиль. А українські книжки переповнені російськими передмовами…
Драгоманов знаходив цьому оправдання. Желехівський, при всій повазі до авторитетного адресата, не міг погодитися з його аргументацією. Українська мова, письменство – не для домашнього вузького вжитку. Наша мова мусить досягти європейського рівня. Шевченків “Кавказ” — яскраве тому підтвердження.
Та як розбудити в суспільстві велич рідного слова? Багатого мелодикою, семантикою, наповнити його науковими термінами… Потрібні книжки, багато книжок! Потрібна літературна мова. Вона стрижень усього національного, душа… Перш за все, треба стати на прю з правописним хаосом, який поглинув Галичину. Одні пишуть закостенілим язичієм, другі мертвотною “максимовичівкою”, треті взагалі казна чим… “Рущина” — українська мова, література потребує до себе пильнішої уваги.
“Рущину” викладав у перемишльській гімназії. Але в розкладі їй відведено усього дві години на тиждень. Відвідують її переважно русини. Гоноровитій шляхті хлопський “єнзик” без потреби. Желехівський організовує позакласний гурток з “рущини”, невтомно знайомить учнів з усною та пісенною народною творчістю. Гуртківці стають активними учасниками, організаторами розмаїтих національних свят, громадських заходів. Під час відзначення одинадцятих роковин смерті Шевченка разом з ними “тримає відчит о найбільшім нашім поеті і громадянині”.
Шевченка вшановуватиме кожного року, і це коштуватиме йому чималої крові. У 1877 році катехит учительського семінару у Станіславі Микола Огоновський — це ж треба так спаплюжити прізвище його вчителя, — у клерикальному “Рускому Сіоні” нападе на нього за те, що заохочує учнів відвідувати свято на честь Шевченка. Аналізуючи поему “Марія”, затятий русофіл твердитиме, що Шевченко — атеїст, і що поширюючи його твори між шкільною молоддю Желехівський пропагує …безбожність. Наклеп, адресований шкільній управі і духовенству, виглядав у тодішніх обставинах надзвичайно цинічно. І щодо Кобзаря, і щодо пана професора з давньої, поважної родини, безпосередньо дотичної до священства. Очевидно, що Желехівський став до полеміки в “Рускому Сіоні” та “відпарував русофільські затії проти українофілів”…
У другій половині 1872 року Желехівський перебирається до Станіслава. Тут йому запропоновано посаду вчителя старших класів гімназії. Викладає “язик руський” і “філологію класичну”. На цей період припадає його активна громадська і просвітницька діяльність. “Справою русько-українською він жив і дихав, справі тій присвятив всі свої сили і утле здоровлє”, — напише про Євгена Желехівського письменник і педагог Григорій Цеглинський.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment