Диктатури «злегка» не буває

На Дзяди* в Білорусі знову били людей

Уроки для України

Олена БОНДАРЕНКО

Люди йшли до урочища Куропати — місця масових розстрілів під час радянського сталінського терору. Ішли пом’янути своїх рідних і всіх замордованих сталінським і теперішнім режимами. Похід називався: “Дзяди – проти терору”.
У полі на людей помчали “буси” із силовиками. Залунали постріли й вибухи. Людей били, хапали й кидали до “бусів”…
Так само, як понад 30 років тому — 30 жовтня 1988-го.
Тоді теж мирній ході влада протиставила водомети, сльозогінний газ, палиці…
Багато хто говорить, що від того дня почалося відродження білоруської нації.
Відомий історик, письменник, журналіст Уладзімер Арлоў виступав на вікопомному мітингу. Пізніше згадував (тут і далі – переклад українською наш, — О.Б.): “За всіх часів історична пам’ять була потужною і об’єднавчою силою, яка допомагала народові вижити в найнесприятливіших умовах. Цю істину добре розуміє будь-яка влада. Одна влада ставить історичну пам’ять на службу нації. Інша боїться історичної свідомості своїх громадян. Бо цю владу цікавить не об’єднання суспільства, а його роз’єднання…”
За власними проблемами та клопотами зараз ми, може, трохи менше стежимо за подіями в Білорусі. Тепер от — скандал довкола Конституційного Суду. Ганебне рішення КСУ, яким фактично скасовано кримінальну відповідальність за недостовірне декларування, неабияк похитнуло авторитет України як держави, що прагне подолати корупцію.
І от багато хто вже готовий аплодувати Зе-президентові, який хоче розігнати Конституційний Суд. Не замислюючись, що у неконституційний, незаконний спо­сіб неможливо відновити законність. І що “знесення” КСУ має на меті не покарання знахабнілих суддів та призначення доброчесних, а цілковиту і беззаперечну узурпацію влади. Бо, вочевидь, буде сформовано такий “новий” його склад, що схвалить будь-яку президентську забаганку. Включно, наприклад, зі скасуванням державних символів, наданням російській статусу другої державної, “нових союзних відносин” під егідою Москви…
Одвічний ворог України та його пахолки, аби знову зігнати нас до імперської стайні, послуговуються однаковими методами. Щоб не забувати про це, вчитаймось у просякнуті кров’ю, болем і гіркотою сторінки недавньої білоруської історії.
13 квітня 1995 року Верховна Рада Республіки Білорусь з ініціативи, а точніше – під тиском — на той час нещодавно обраного президента О. Лукашенка ухвалила постанову №3728-ХII “Про проведення республіканського референдуму з питань, запропонованих Президентом Республіки Білорусь, і заходах щодо його забезпечення”.
Серед питань, що запропонував Лукашенко винести на референдум 14 травня 1995 р.: надання російській мові однакового статусу з білоруською (тобто – надання російській мові статусу державної, а фактично – цілковите усунення білоруської мови з усіх сфер життя держави й суспільства); встановлення нових Державного прапора і Державного Герба Республіки Білорусь (тобто ліквідація національних біло-червоно-білого стяга й історичного Герба “Пагоня”, й таким чином – нищення історичної пам’яті народу); підтримка “дій Президента Республіки Білорусь, скерованих на економічну інтеграцію з Російською Федерацією” (тобто — поглинання Білорусі Росією); внесення змін до Конституції, якими передбачалася можливість дострокового припинення повноважень Верховної Ради Президентом Республіки Білорусь “у випадках систематичного або грубого порушення Конституції” (тобто, просто кажучи — встановлення диктатури Лукашенка).
Проведення референдуму грубо суперечило Конституції та законам Білорусі.
Фракція Білоруського Народного Фронту оголосила в парламенті голодування проти неконституційного референдуму.
За день перед голосуванням, 12 квітня 1995 року, до сесійної зали увійшов ОМОН. Депутати-опозиціонери були жорстоко побиті й викинуті з будівлі парламенту.
Ось як про це згадував депутат Лявон Барщевський у статті “Кривава ніч”: “Люди (якщо їх можна назвати людьми) в чорному миттєво закрутили мені руки за спину, причому так, що моє підборіддя опинилося нижче колін. Мене потягли на півколом поперечного проходу, котрий ішов уздовж заднього ряду депутатських крісел. Біля крісел ланцюжком стояли військові в камуфляжі й повній амуніції, й кожен із них намагався черевиком поцілити мені в обличчя. Багато кому це вдавалося, з розбитого обличчя текла кров, і я вже попрощався з життям. “Значить, — майнула думка, — всі гальма вимкнені, якщо так можна бити депутата, то потім мають убити, щоб нікому не розповів…”
Масові протести жорстоко придушувалися владою. Питання Лукашенка на “референдумі” 14 травня, зрозуміло, були підтримані.
Із семи питань нового “референдуму” — 24 листопада 1996 року (“з народом треба радитися хоч щодня!”) — чотири “президентські”. Серед них – про перенесення Дня незалежності з 27 липня (день ухвалення Декларації про державний суверенітет) на 3 липня (день звільнення Мінська від нацистських загарбників), і головне — про внесення змін і доповнень до Конституції, якими повноваження Лукашенка ставали практично необмеженими.
Попри висновок Конституційного Суду ( він ще не став “ручним”) та постанову Верховної Ради (ще не з “президентських призначенців”) щодо винятково консультативного характеру питань рефрендуму, Лукашенко своїм указом надав їм обов’язковості.
На вулицях білоруських міст вирували велелюдні мітинги проти узурпації влади новітнім диктатором. З ініціативи керівництва Верховної Ради в Конституційному Суді була порушена справа проти президента Лукашенка за фактом порушення ним Конституції Республіки Білорусь. Група депутатів внесла до порядку денного парламенту питання про імпічмент Лукашенку.
Вночі проти 22 листопада в Мінську зустрілися голова Госдуми РФ Г. Селезньов, прем’єр В. Черномирдін, голова Ради федерації Є. Строєв, голова ВР Білорусі С. Шарецький і президент О. Лукашенко. Щоб виграти час і зміцнити позиції, учасники “наради” погодили, що Лукашенко скасовує указ про обов’язковість результатів референдуму, а Верховна Рада відкликає подання до Конститкуційного Суду і “закриває” питання про імпічмент.
Відхекавшись, Лукашенко знову заявив про обов’язковість результатів референдуму.
Голова Центрвиборчкому Віктор Гончар відмовився визнавати результати референдуму.
(Віктор Гончар зі своїм другом Анатолієм Красовським, бізнесменом, політиком і публіцистом, активним супротивником Лукашенка, 16 серпня 1999 р. були викрадені в Мінську. За 20 років потому “СОБРівець” Ю. Гаравський заявив в інтерв’ю “Дойче Велле”, що за наказом начальства брав участь у викраденні та вбивстві білоруських опозиційних політиків В. Гончара, А. Красовського і Ю. Захаренка.
7 липня 2000 р. був викрадений і, вочевидь, убитий журналіст Дмитро Завадський.
Це лише найвідоміші приклади розправи з опонентами…)
24 березня 1996-го відбулася 30-тисячна хода протесту, організована БНФ (очолив оргкомітет великий білоруський письменник Василь Биков, якого називають совістю народу).
Силовики били людей палицями, гамселили ногами. Було багато поранених і заарештованих…
26 квітня — “Чорнобильський шлях”, 60-тисячний мітинг, на якому лідер БНФ Зянон Пазьняк закликав свій народ не здаватися. На придушення протестів були кинуті доморослі спец­призначенці, армійські підрозділи; вперше на допомогу “меншому братові” прибув російський ОМОН.
Після референдуму була розпущена Верховна Рада. Натомість сформовано Національні збори — двопалатний парламент – із пропрезидентських депутатів. Міжнародна спільнота не визнала виборів.
Хтось із опозиціонерів опинився у тюрмі, хтось – в еміграції.
Настала “Зима Лукашенка”. Понад чверть століття “бацька” усоблює всі гілки влади. Парламент, уряд, суди, силові структури – підлеглі. Всі його рішення – апріорі відповідають критеріям “справедливості”, котрі він сам і встановлює.
Сярґей Навумчик, один із лідерів Білоруського народного фронту “Адрадженьне”, учасник голодування депутатів у квітні 1995-го, у соцмережах зазначає, що “… Режим має окупаційний антибілоруський і проросійський характер. Режим 26 років здійснював етноцид, а тепер перейшов до геноциду. Лукашенко у 1995-96 (роках) учинив державний переворот, а тепер розв’язав громадянську війну…”
Отже, диктатор воює з народом. Відомо зі ЗМІ про його заяву: відступати не збирається, “в полон нікого не братимуть”…
ЄС обговорює санкції проти Лукашенка і його режиму. Якщо світ з усією рішучістю не стане на захист Білорусі, її проковтне Москва.
Допоможи, світе, нині цим жінкам і чоловікам, як можеш. Бережи їх, Боже, у їхній жертовності, як умієш тільки Ти.
І, Господи, пошли нам, українцям та українкам, мудрості й розуміння, що нині відбувається в нашому власному домі.
Так, сумнозвісне рішення Конституційного Суду — небезпечне для подальшого євроінтеграційного шляху: це замах на антикорупційну політику, яку вибудовувала попередня влада.
А ліквідація чи підпорядкування інститутів держави одній особі — це знищення її правових основ, хаос і велика загроза існуванню самої держави.
Маленьким і смішним диктатор може видаватися лише на початках. Завдяки обивательській байдужості й не викоріненому, попри всі терори й Голодомори, “прагненню твердої руки” — він швидко стає хижим і небезпечним – для всього суспільства і кожної людини…


*Дзяди – День пам’яті предків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment