Галина Пагутяк. Авторська сторінка

Мертві бджоли і українська мова
У давнину вірили, що бджоли – посланці Бога. Пасічник мав право не складати присягу в суді, бо його заняття було найкращою рекомендацією: він тримав увесь світ зі своїми бджолами, отже, був святою і мудрою людиною. Без бджіл, джмелів, ос, метеликів вимре все живе. Про бджіл завжди казали, що вони помирають. Як про людей.
Через те, що жадібні ділки агрохолдингів задля прибутків понавозили пестицидів, бджоли масово помирають, але ніхто не оголошує жалоби. Ставлення пострадянських українців до довкілля настільки жорстоке й цинічне, що не вкладається в голові. Починаючи від спалення трави, вирубування лісів і закінчуючи садистським ставленням до тварин. Ніде немає такого у світі. І це все обертається хворобами, насильством над людьми, масовим отупінням населення і врешті знищенням власної держави. Не бачите зв’язку?
Тоді поговоримо про мову, українську. До бджіл байдуже, хоч вони є частиною екосистеми, завдяки якій існують люди. А про мову кожен може щось сказати. Наприклад, що її на хліб не намажеш. Або що воюють і російськомовні (так кажуть у телевізорі). Мова не може існувати у ворожому, токсичному середовищі. Як і бджола. Захистити її від зарази, що проникає через ефір і повітря, неможливо. Зараз вона існує лише для того, щоб здати ЗНО, у книгах, і в групах її активних носіїв. Там вона відносно здорова. В інших сферах буття вона відсутня або деформована.
В основі умертвіння бджіл та української мови лежить егоїзм. Мутований, збочений, хворобливий. Аби мені було добре. Але добре нікому не буде, коли людина лежить колодою, замість того, щоб рости деревом: кроною до сонця, корінням до землі. Іншого просто не буває. Інше – мертве. Натомість світ перевернутий: мертві посланці Бога, мертві пророки, мертва мова, якою бояться говорити вголос. А по землі повзають ненаситні хробаки, сліпі й безпорадні, які вважають себе вершиною еволюції й готові зжерти кожного, хто думає не так як вони. Вони завжди невдоволені й нещасливі, бо здогадуються, що існує інше життя – гармонійне і від того радісне. Сповнене сенсу і зігріте любов’ю.

Данайці
з їхніми дарами
Після Троянського коня посипались дари данайців. А дзвіночок прокалатав давненько. На патріотичній хвилі , на початку війни, Львову запропонували побалакати московською. Потім мала відбутись здибанка пісателєй Донбасу і Лугандону з українськими письменниками. Не дуже вийшло. Не сприйняло суспільство категорично. Що ж, підемо іншим шляхом – тіпа європейським. Зачистка програми з української літератури від знакових творів і заміна їх безталанним укрсучлітом. Невдоволених посікли як капусту, бо ж постмодерн попереду всієї планети. Фоліо і КСД тихенько клепали переклади шедеврів укрсучліту московською,аби читало насєлєніє, яке боїться української мови як чорт ладану, а тому вивчити не може. Автори були не проти, хоч їх і не дуже питали. Так і жили.
Тут раптом Ілля Стронговський вдарив по святому Львову з улюбленим у середовищі інтелектуалів Видавництвом Старого Лева, яке, виявилось, співпрацює з країною-окупантом. Інтелігенція розділилась і показала, хто є хто. Були ридання, плачі видавців і авторів-колаборантів, ні, брешу, спочатку ті огризались дуже грізно. А вже потім почали нарікати на зацьковування. Цікаво, хто перестав купувати в них книги і як довго це тривало? Видно, не довго.
Троянський кінь зайшов в Україну, тим більше, що влада самі знаєте, яка, і яке, прости Господи, міністерство, одне й друге. Тим більше, що Європа може багато, але боронити нашу національну культуру не в її компетенції. А тут диявол послав на землю підмогу – коронавірус з усіма його економічними наслідками, які особливо боляче вдарили по національній культурі, нелюбій і незахищеній. Бідна “патріотична мережа книгарень “Є”, жалібно завиваючи, оголосила про свою колаборацію з окупантом. Її колишні клієнти заплющували очі на шалену закрутку цін та інші не дуже цивілізовані методи, менш відомі загалу, промоцію окремих авторів і т. д., і залишали в касі кровні гроші. Цікаво, доки триватиме бойкот? Зразу ж, аби розпорошити протести, принесли ще одну порцію данайських дарів – скасування ЗНО з української літератури. Який чудовий подарунок українофобам! Ваша українська література ніц не варта, ми вже вигнали її зі школи, тепер з книгарень, і щоб закріпити успіх – зі ЗНО. І який сенс тоді видавати книжки українською мовою і українських авторів? Жодного. Хай вимирають, аби процвітав російський книжковий ринок.
А що після данайських дарів, яких буде ще немало? Те, що було завжди. Досвітні огні в темряві модерного мракобісся, якщо навіть немає гарантії,що сонце взагалі зійде. Чи може нарешті активний спротив? Наразі Сибір нам не загрожує, і тюрма також.

Ваші російськомовні діти
Пригадую ті свої нечисленні поїздки з “Книжковим двориком” на південь і схід, звідки я поверталася з різними відчуттями, часом пригнічена, часом збентежена, писала про те, що бачила, а потім читала обурливі коментарі від тамтешніх українців. Я ніколи не торкалася одного питання, але тепер, коли пані Люба Хомчак розмовляє з янголами, і її ніхто не зможе замінити, і навіть такі десанти раз у рік, коли українці мали змогу почути українське слово в своїх зросійщених містах, щезнуть, вирішила послати останній привіт у Черкаси, Херсон, Запоріжжя, Краматорськ, Чернігів тим людям, які підтримують українське.Не так про них, як про їхніх та не їхніх дітей. Я не маю на меті когось образити, просто намагаюсь зрозуміти,чому українських діток виховує чужа, ворожа держава.
Черкаси. На презентацію книги молодої письменниці вчителька приводить цілий клас. Випускний. Всі діти разом з вчителькою розмовляють російською. В них навіть і гадки немає, що це не комільфо. Модератори з Києва розмовляють з акцентом, зразу видно, якою мовою вони спілкуються. Перемкнутись на українську мову дітям важко, а звідки беруться молоді вчителі – українофоби, для мене загадка. Дорослі в Черкасах розмовляють здебільшого українською, діти – винятково російською. Ну, нехай, мова вулиці, мімікрія, щоб не зжерли і не затролили. Але є етикет – ви приходите підтримати українську книгу і українського автора, які виявили вам честь і приїхали до вас у гості, на ваше ж запрошення… Продовжувати далі?
У Запоріжжі весь персонал Книжкової виставки вітає львів’ян мовою окупанта. Це не те, що не комільфо, це політика і світоглядна позиція.Чіткий сигнал – то вам не Галичина, переживете.
Підходять за автографами батьки з дітьми. Той, вкрай не чисельний гурт людей, які або викладають українську літературу, або перейшли на українську мову відносно недавно. Тут же при мені звертаються до власних дітей російською чи телефонують російською рідним. Якою мовою вони розмовляють вдома з дітьми? Правильно, російською. При чому нарікають на утиски україномовних в своїх містах владою і токсичним середовищем. Можливо, вони вірять, що діти повинні самі вирішити мовне питання? І самі стануть патріотами? Якщо вдома немає української мови, цього ніколи не буде. І прочитавши кілька українських книжок, не опануєш розмовну мову. Вдома і тільки вдома дитина навчиться і розмовляти мовою свого народу, і здобуде для себе культурний код. Це – джерело її сили і духу.
Я спокійна за галицьких дітей. Їм є кому зробити зауваження. Вони знають, що україномовне середовище, незважаючи на деякі прикрі явища, в нас сильніше. Це не означає, що виховання мовного патріотизму треба у Львові спускати на гальмах. Мова спілкування в соціальних мережах, музичні вподобання теж вимагають уваги батьків. Ви ж не толеруєте вживання наркотиків, дитячий алкоголізм, агресивну поведінку, еге ж? То чому не намагаєтесь захистити власних дітей від мовного культурного насильства? Те, що для вас данина моді – спотворені імена, серіали, пісенний контент – для них може стати основою, яка визначить їхню долю. А отже й долю України, якій найменше потрібні мовні холуї, пристосуванці й обмежені люди. Їй потрібні успішні, оптимістичні, сильні особистості, які зуміють захистити своє, рідне.
Чернігів. Я розповідаю не так про свою творчість, як про проблеми в суспільстві. Сама згадка про мову одразу напружує присутніх. За стінами бібліотеки я жодного разу не почула української мови. За два дні. Жодного. Я навіть у Херсоні, який виглядає як “город русской слави”, почула кілька разів. В очах цих дорослих людей – страх. Вони слабкі й неповороткі. Вони бояться батюшки, сусідів, начальника більше ніж Путіна. В них зашиті роти. І своїм дітям вони теж зашивають роти. Хрестиком, хрестом на майбутньому України. І коли вони потім гніваються за ці мої слова і просять більше не приїжджати в Херсон чи Чернігів, то вони ще більші сепаратисти ніж я зі своїми Бойківщиною та Бескидами. Їхня травма постійна, вони передають її у спадок своїм дітям, а моя – тимчасова, бо я живу в Україні, яка не може не бути українською.

Кров опирів
(Не читати супроти ночі)
Мене важко чимось налякати. Всілякі макабричні історії читаю охоче, якщо вони автентичні, а не силіконові від масової культури. Боятись, звісно, треба живих, а не мертвих. Правда, наші предки боялись опирів ( вживаю тут місцеву назву), які могли бути і живими, і мертвими. Ласки живих запобігали – були ті люди корисні,що віщували майбутнє, керували погодою, і сердити їх було не варто. Чоловік міг запросто вмерти до трьох днів, якби застав живого опира за специфічною роботою чи на відпочинку і розповів про це комусь. У моєму Урожі так бояться опирів,що не розкривають їхніх імен навіть після смерті.
Але ця інформація мене дійсно вразила. В нас я не чула, щоб мертвих опирів пробивали осиковим кілком, і не хіба опирів. Під статус нежиті, тобто тих, хто надокучає людям після своєї смерті, підпадають усі, а найперше самогубці, чарівниці й грішники. Тому коли труну вдаряють об поріг, відчиняють вікна після похорону, чи ставлять воду на ніч на стіл,то це про всяк випадок. Принаймні так вважали відомі українські етнографи минулого.
Отже, під час епідемії холери 1831 року було відкрито справжнє полювання на опирів. Про спалення опирів у селі Нагуєвичах ви, певно, знаєте.Про це написав цілий нарис Іван Франко. Але були й інші статті. Наприклад, стаття Зенона Кузелі в Записках НТШ за 1907 рік. У Славському, що біля Сколе, під час епідемії люди звернулись до знахаря з сусіднього села. І той вказав на опира, на щастя, мертвого. Громада прийшла на цвинтар і дарма, що гріб був запечатаний священиком, розрила могилу. Знахар поліз у яму, пробив осиковим кілком голову мерця (не серце, як люблять зображати у фільмах про вампірів), а потім наточив з нього крові, змішав з горілкою і дав людям випити зі словами: “ Він пив нашу кров, а ми будемо пити його!” Це, звісно,не допомогло здихатись зарази. Коли знахаря викликали на допит, той знизав плечима і заявив: “ Якби я сего не зробив, то вимерло би ціле село.”
Наскільки глибоко сплелось язичництво з християнством, свідчить і те,що у 18-19 століттях деякі священники часом самі виконували цей древній обряд, відомий у багатьох народів. Зенон Кузеля цитує слова священика : “Дайте осикового кола,заб’ю йому в голову. Більше він ходити не буде, бо то є справедливий ( справжній) опир. Він би був 7 літ людей потинав..” Напевне той священик походив з роду волхвів, які ще у 16 ст в Європі часто вдень ховали мерця в освяченій землі, а вночі викопували з громадою і спалювали десь в лісі, справляючи тризну.
Сучасна демонологія нащадок тієї, вихолощеної совєтчиною етнографії, яка займалася побутом та календарними обрядами, і то дуже поверхово,не залучаючи праць зарубіжних етнографів і, особливо, цнотливо остерігаючись українських націоналістів. Але тепер віднайти щось значно важче, хоча й можливо. А український люд тим часом живе без страху Господнього, без усвідомлення того, що кара за зло рано чи пізно наздожене. Люди, які обрали Лозинського-вбивцю головою ТКГ, кажуть тепер: “Ну, то й що з того, що вбив? Зате скільки він добра людям зробив!”.Чим вони кращі за тих, хто пив кров опира, змішану з горілкою? За тих, хто ходить на чолі з мером по Львові хресною ходою, заплющуючи очі на те зло, яке заподіяв він старовинному місту та всім львів’янам? Та сама темнота і відсутність морального інстинкту.

Галицькі приповістки
Скільки прислів’їв може процитувати випускник української школи? А дорослий українець з вищою освітою? Журналіст? Письменник? Про те, наскільки часто використовують їх у мовленні, краще не питати. Тим часом перекладачі і редактори мають велику потребу в тому, щоб знайти українські відповідники тих чи інших фразеологізмів, освіжити текст. Словник Павла Номиса знають усі, а про “Галицькі приповістки” Григорія Ількевича чули одиниці. А зібрав їх етнограф в Галичині майже три тисячі і вони надзвичайно колоритні. Та й “Наука добромильська” Яна Щасного Гербурта ( початок 17 ст.) є свого роду словником, де подаються польські та українські відповідники латинських афоризмів.
Про Григорія Ількевича (1803-1841) є блискуча стаття Андрія Франка у 109 томі Записок НТШ за 1912 рік. Народився етнограф у Новому Селі на Жовківщині в родині економа, згодом вивчився і став навчати інших у Коломиї. Знав латину, польську та німецьку мови. За порадою Якова Головацького, натхненний ідеями Руської Трійці, Григорій почав збирати зразки фольклору. У рік його смерті у Відні вийшли “Галицькі приповістки” накладом 500 примірників, які дуже швидко розійшлися. Чимало тих приповісток я чула у себе в селі, тож мені стало аж тепліше на серці,що все минає, а приповістки живуть і завжди актуальні. Може цей разочок перлів стане вам у пригоді й прикрасить вашу бесіду. А щоб знайти більше,мусите потрудитися. Записки НТШ є в Інтернеті у вільному доступі.
Є багато – минеся, є мало – обійдеся.
Коли-м ся добре мав, то мене і сусід знав,
а коли худина – забула і родина.
Гучно, бучно, а п’яти голі.
Каменя не дав би голову провалити.
Скорий як медвідь за перепелицями.
Тримаєся як п’яний плота.
Знається як свиня на перці.
Натура як у тура.
Не полюбиш на брудно,то на чисто трудно.
Як маєш в торбі, то сядеш й на горбі.
Не грай ,кітко, з песиком, бо тя вкусить.
Бідний як мак начетверо.
Грицю, не спускайся на дурниці.
Де ся не палит, там ся не курит.
Де хвіст рядит, голова блудит.
Вовк і раховані вівці лапає.
Мав пес буду.
А ось ці мені особливо сподобалися:
Чекай, грибе, заки тебе хтось здибе.
Песі голоси не ідуть під небесі.
(Про сучасну культуру)
Ось так.
І – Аби вам ся гарбуз не покотився.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment