Катерина МОТРИЧ. Кого обрали зорі, той долає терни

Місячна розмова
Не пишеться. І ночі наче половецькі коні.
Як табуни. Їх половецький князь в степи жене.
І місяць упівповні спочива на підвіконні,
Аскет-монах десятки літ вивчає все мене.

— Старієш, — промовля, — а я за тиждень — молодик.
Не маєте того, що я над вами маю.
Я бачу ваші душі і до вас я звик,
Я у піснях купаюсь ваших, як у ріках раю.
Ти мені виспівала тисячі пісень
На гілці вишні, як пташа, співала,
А Муза рвала вишні у поділ і сяяв Божий день.
В твої пісні себе й мене зачарувала.

Отак ми втрьох у цім човні й пливем.
Я, постарівши, знову молодію.
А юна Муза заведе тебе то в пекло, то в Едем,
То у зневіру кине, то в надію…

І вибрала тобі вузьку та крем’яну дорогу,
Ті, що в Фаворі вбрід ідуть і навмання
Я чую ночами ти молишся все Богу,
Як просиш Україну повернутись з вигнання.

Твоя любов до неї — суща кара.
А вона зраджувала вже тебе не раз.
Це скописько ще не хліби, лише опара
І з нього випече бодай окраєць тільки час.

Не рви душі, — гукаю тобі знов.
Московський дух і кров зайшли у ваші гени.
Пригадуєш: правує на Землі вода та дух і кров,
Ці троє розривають Україні вени.

У москаля горить під лаптями земля
Того він на чужі століттями втікає.
У болотах бісиця народила москаля —
Відтоді він Вкраїну до хреста і прибиває.

Московська ніч, повір, колись мине.
Та довго тіні тьми терзатимуть Вкраїну.
Колись вона і їх, як пил з долонь здмухне.
Коли у своїх душах подолаєте руїну.

І Небо бачить, як зелена усеїдна сарана
Дотлумлює поля, сади, городи.
Як Україна у ріці шукає й не знаходить дна,
До горла підійшли їй потопельні води”.

Отак текла та місячна розмова,
Отак і ніч кудись збігала, як ручай.
Зоря Вечірня і зірниця світанкова
Привітно усміхнулись — підпалили небокрай.

І місяць відкотився вдалину,
І ластівка зі мною привіталась.
Явилась Муза з оберемком полину:
“Прости, волошки й маки не тобі дістались.

І не тобі осанна і Фавор-гора,
Маленька грудка з неї на долоні.
Сяйнула усміхом і словом: “Будь, мені пора!
Прости. Втомилась. У вас меди навіть солоні”.
“В них сіль утрат, — їй кидаю услід, —
Це за синами плачуть квіти-медоноси.
Вона вже в небі, як комета, як болід.
Творець з своїх криниць вже воду носить.

У печах наших вже пала вогонь,
Опара є, тож на хліби будем багаті.
З Його любові і з Його долонь
Зійдуть ще короваї в нашій хаті”.

Монолог
Ну, що Богдане, Йване, всі великі-яснолиці!
Як там у вас ведеться зазвичай?
Ваші дороги і вершини захопили ниці,
Чи видно вам позеленілий рідний край?

Мо, ви повідаєте нам нашу таїну?
Що печеніги, половці, хозари в теремах?
Що яничари на шматки січуть Вкраїну
Що фарисеї й садукеї обернули все у жах.

Синедріон і полчища пилатів та іуд
Зухвало витанцьовують на цій руїні.
Це, мо, прийшов до краю Страшний Суд,
А ми наївні все волаєм: “Слава Україні!”
Хто з вас розсіяв зерна цих проклять,
А ми покірно: “Так написано нам на роду…”.
Пришліть нам Кожум’яку, щоб здолав цю тать,
Сірка, його правицю, поверніть Сковороду!

І заберіть ці полчища рабів.
І ріки чисті нам пустіть для омовіння.
У цього древа, що плодами так здрібнів,
Усетворящий! Поміняй навіть коріння!

Байка про “ферму тварин”

Присвячую високопоставленому комітету

Та й сон, бігме, чудний мені приснився.
Загнав мене на “ферму” до тварин нечистий дух.
Стою, дивлюся — чудасія: цап телився.
Я мовби кінь, і карий щось ірже до мене вслух:

“На “фермі” цій нічого не змінилось,
Міняють фуражирів, сторожів, собак.
І хоч тобі це все лише приснилось,
Але в цій “фермі” тхне і пахло завжди так.

Їй-бо, не кинуть оберемок сіна
І виженуть, а я тут чесно відслужив.
Та й в тебе гарна грива, хоч і кисла міна
Он бачиш, той бульдог немов оскаженів.
Бугай його дойма і вівці дибки стали,
Ревло і бекало: “Коней за браму, ферма для козлів!”.
Дали собаці кістку, хвіст свинячий обіцяли,
Пес впав на задні й стать на рівні не посмів.

Старий служака пес — ні “теплий, ні холодний”.
Хоч зовні лев — прогнеться — мишеня.
Десь там блукають тічки, злі, голодні,
А він в ошийнику й ланцюг його броня.

Бугай аж обревівся про любов останню,
У пса звело хребет, як від правця,
Хор баранів співав вівці осанну:
“Віват—віват! Нехай живе вівця!”

Пес вигавкав гривастих — хвостяру не дали.
В сторожових щербата доля-прещербата.
І ні осанни не діждався, ні хули,
Спровадив, ну й біжи, маржино волохата!

Отак воно бува — комусь підставиш ногу,
Холуйську ревність викажеш в злобі,
Отак прогнешся — не в молитві Богу,
А гнів Його дістанеться тобі.

Нас вигнали обох — ловіть собі Пегаса!
У вас є воля, луг, зимівля вам — кущі!
Впрягли б вас у гарбу, чи воза-тарантаса,
А так ловіть веселку й сонячні дощі!
Я з “ферми” вибігла, бо ждав мене Пегас.
“Ти там чужа”, — його зіниці проказали.
Щось із Небес шепнув мені земляк Тарас:
Навіщо “ферму” цю його ім’ям назвали?

А коні мовби і не винні — класик це сказав.
На “фермі” вони зайві. Це ізгої.
“Є рівні, є рівніші” — інший так про “ферму” написав.
Там псарнею несе і густо пахне гноєм…

По такій “правді” і живем, блукаємо в Синаї.
Прядемо пряжу днів, хтось в’яже з них вузли.
З колгоспу мовби й вийшли, але вовчі зграї
Пантрують “ферму”, де правують лиш козли.

Великі, праведні, мій Господи, Твої діла,
Але в людині, вибач, Боже, помилився.
“Вона лиш тіло”, — Ти прорік. І духом премала,
Сказавши це, Ти смутком причастився.

Із цього сну я вийшла, як з болота.
Простіть, тварини, кращі ви за нас.
Великі люди в зрадах, та малі в чеснотах.
Пливуть, як вівці й оскверняють час.

Сивіла посивіла б від такого сну.
І коні довго мили гриви від образи й скверни.
Лише Пегас розсипав сміх і привітав весну.
Й прорік: “ Кого обрали зорі, той долає терни!”
Моління
Це вже сокира коло стовбура й коріння.
Сліпі побачать, а глухі почують голос Твій.
Нема раба, патриція, а є Твоє творіння
І поминальні дзвони, тіней людських рій…

Рубає Бог вселенське хворе древо,
І котиться відлуння по світах
На планетарному престолі свічки мево
Тремтить і ходить поміж люду страх.

Чи винен змій чи Єва завинила,
Що в Вавилонських ріках згіркла і вода,
Мо’ довго у Євфраті коси Єва мила
І збігла в Межиріччя її сила молода.

Тепер з планети плавом піший люд
Пливе до Бога – кайся чи не кайся.
“Не сотвори”, “не вкрадь” і душ вселенських бруд
Сокира у руках Творця вистукує: жахайся

На торжищі, де і любов давно немов товар,
Планета дзвонить, як Іуда срібняками,
Вкраїна ангелами множить, Отче, твій Олтар,
Тож, Матір Божа, омофор розкинь над нами.

“На полі крові” в України є своя Голгофа.
Прелютий аспид розпинає нашу матір і січе.
Якщо її зірве з хреста вселенська катастрофа,
Підстав їй, Милосердний, руку чи плече…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment