На плацдармах творчої свободи

Ганна АнтиповиЧ (Дениско),
м. Полтава
Українські фільми, прем’єри яких відбулися останнім часом, такі різні за жанрами і несхожі, все ж мають дещо спільне: багато хто з тих, хто створює українське кіно ХХІ століття, засвоїли і творчо розвивають досвід своїх попередників — творців українського поетичного кіно з його притчевістю, візуальною виразністю, сюрреалістичністю, увагою до українських традицій і звичаїв. А були ж часи, коли українське поетичне кіно оголошували то ідейно шкідливим, то взагалі неіснуючим…

Українського поетичного кіно
“нє било, нєт і нє будєт”
Пам’ять – дивовижний феномен: ти можеш забути те, що було вчора, але раптом з її глибин у всіх подробицях може спливти щось побаченепочуте півстоліття тому. Дуже часто це пов’язано з тодішніми твоїми сильними емоціями – позитивними чи негативними.
Ось так час від часу мені непрохано пригадується день 46літньої давнини, коли я вперше зблизька побачила Щербицького і була шокована тим, кого і як він “громив” за ідеологічні збочення у своїй промові.
Мене ошелешило вже перше слово промови Щербицького на ідеологічному хуралі: він читав свою доповідь російською! Ми в Полтаві до такого за секретарювання Федора Моргуна не звикли, при ньому в обкомі КПУ лише відділ промисловості шпрехав “на общєпонятном”, інші працівники спілкувалися рідною. (Хоча зросійщення набирало обертів і в наших краях). Слухала я Щербицького і ще одного “нєудобоварімого тормоза”, Маланчука, 4 жовтня 1974 року на зборах активу ідеологічних працівників партійної організації республіки.
Окрім того, що найвища посадова особа УРСР говорила чужою мовою, неприємно вражало і те, яким занудним голосом вичитував Щербицький те, що йому написали підлеглі. Здавалося, ніби він якась заведена лялька.
Аж раптом серед того чужомовного потоку компартійних штампів до мого слуху долетіла… назва газети, де я працюю, – “Комсомолець Полтавщини”! Ого, нас розпинають за ідеологічні помилки! Газета посміла згадати напрямок в українському кінематографі – поетичне кіно! І ось вердикт партійного бога, чи божка, чи боввана: “У нас нє било, нєт і нє будєт нікакова другова мєтода, кромє мєтода социалістічєского рєалізма…”
Отакої! А як же реальне поетичне кіно, яке промовляє до української душі так рідно, суголосно, вивищує її над буднями, над розпачем, над втратами і поразками, дає надію на те, що добро, жертовність і любов переможуть зло?.. Що, маємо відректися від “Тіней забутих предків” Параджанова, “Камінного хреста” і “Захара Беркута” Леоніда Осики чи “Білого птаха з чорною ознакою” Юрія Іллєнка?.. Та це ж найкраще, що ми бачили останнім часом!
Яка ж публікація викликала такий гнів партійних бдунів? Це рецензія “До високої простоти” режисера Юрія Ляшенка на фільм Василя Ілляшенка “Новосілля”, надрукована в “Комсомольці Полтавщини” 21 вересня 1974 року, точніше, її початок:
“Кілька років тому український кінематограф кількома фільмами дав могутній сплеск свіжої хвилі в кіномистецтві. Ці фільми назвали “поетичним” кіно, вони об’єднали режисерів у “школу”, сформулювали її особливості в кілька характерних рис: зведення сюжету до притчі, відмова від психологічних характеристик, акцент на зображальних компонентах, тяга до етнографізму, до екзотичного матеріалу і т. ін.
Невідомо, чи стане фільм “Новосілля”, який зняв В. Ілляшенко на кіностудії імені О. П. Довженка, поруч з фільмами цієї “школи”. Та поетична картина (мабуть, друкарська помилка, треба поетичність картини. – Г. А.) незаперечна, вона легко проникає в серце людини і полонить його”.
Здавалося б, що такого антирадянського, “буржуазнонаціоналістичного” в цих рядках, що треба зараховувати їх до ідеологічних збочень і вписувати критику в доповідь Щербицькому? Але маємо розуміти весь контекст, а також знати передісторію появи цієї рецензії у полтавській молодіжці, тоді одній з найкращих в Україні.

Отаке було кіно серед літа 1974 року!
1974 року в нашій області головний режисер Василь Ілляшенко, уродженець Полтавщини (нині його рідне село Чехівка належить до Чорнобаївського району Черкаської області), операторпостановник Юрій Гармаш (теж наш земляк, родом із Ковалівки Шишацького району) знімали фільм “Без любові не можна” (у прокат він вийшов під назвою “Серед літа”, бо цензура зарізала любов).
Дізнавшись, що в наших краях знімають фільм, редактор “Комсомольця Полтавщини” Павло Клименко послав у відрядження до знімальної групи досвідчену і високопрофесійну журналістку Зінаїду Мироненко. Тож 1 вересня 1974 року газета надрукувала під рубрикою “Фільм знімається на Полтавщині” її розповідь, озаглавлену “Без любові не можна”. Авторка розповідає, як фільмуються тривожні кадри, коли бульдозер насувається, щоб викорчувати могутнього дубакрасеня (цей велетень, якому понад 750 літ, красується й нині у Великій Багачці, ми з чоловіком якось фотографувалися біля нього). Журналістка цитує слова головного режисера, операторапостановника, акторів Костянтина Степанкова та Богдана Ступки. І завершує таким промовистим абзацом:
“Йдуть зйомки нового фільму. Незабаром його герої з щирою переконаністю, всіма своїми вчинками, поведінкою, життям скажуть глядачам: без любові не можна, без любові до життя, до землі, до людини, до справи, яку робиш… А сьогодні своєю працею, натхненням, невтомним пошуком цю істину підтверджують митці, чудові люди, що з великою любов’ю працюють над фільмом – з любов’ю до справи і до людей”.
Розповісти про те, що з цими чудовими людьми і їхнім творінням робили партцербери, Зінаїда Мироненко змогла лише в незалежній Україні. У газеті “Полтавський вісник” № 50 від 12 грудня 2008 року під рубрикою “Полтавська “Кіноскарбничка”” вона опублікувала матеріал “Серед літа”, де розповіла і про деякі гумористичні подробиці спілкування з творцями фільму, і про те, чого не могла висвітлити у публікації 1974 року.
Журналістка цитує слова Костянтина Степанкова:
— Не надто сподівайтеся розговорити Ілляшенка. Він загалом – людина в собі. Може, це трохи й від натури. Та є й інші причини. Йому дуже близьке село з його проблемами. Тому й узявся знімати таку стрічку, знімати щиро й правдиво. Але… Цензура не дрімає. От і ріжуть, ріжуть по живому. І вирізають найправдивіше, найжиттєвіше, найяскравіші, може, й найхудожніші моменти. Та й недолюблює Василь Васильович вашого брата – журналістів. Іноді пишуть поверхово, судячи категорично про те, чого не розуміють. Іноді аж соромно від, вибачте, щенячого захоплення…
“На щастя, пророкування Костянтина Петровича не збулося, — пише Зінаїда Мироненко. — Василь Васильович майже всі перерви віддавав мені. Ми ходили доріжками довкола стадіону, і він говорив про наболіле – про село і свій фільм. Чи то для нього настала година, коли необхідно виговоритись, чи то відчув споріднену душу (адже я родом із села і на той час, працюючи в газеті, встигла багато що побачити і зрозуміти), але розмови наші були досить відвертими”.
Статтюспогад журналістка завершує підрозділом “За кадром”:
“Перечитуючи публікацію 35річної давності, розумію, що мала б сказати більше, копнути глибше, але тоді боялася необережним словом зашкодити людям, які мені довірилися. Проте мене чекав приємний сюрприз: перебуваючи в Полтаві, довженківці завітали й до нашої редакції. Від них довелося почути:
— Василь Васильович, як і всі, задоволений тим, як ви написали. Ми обов’язково запросимо вас на студію благословити стрічку в прокат. Якщо, звісно, її приймуть.
Стрічку зі скрипом прийняли. І на студію мене запросили. Однак наш скромний “банкет” у вузькому колі, до якого приєднався й Олександр Білаш, який написав музику до фільму, не став тріумфальним: його творці більше сумували, ніж раділи, бо від знятої стрічки мало що лишилося. На кіноекрани фільм потрапив з численними рубцями від ножиць цензури, які фактично понівечили роботу митців…
Та й це ще не все. Деяким учасникам знімальної групи таки “перекрили кисень” — тривалий час не давали дозволу знімати, фактично зробивши їх безробітними”.
Зінаїда Мироненко цитує фрагмент інтерв’ю з Юрієм Гармашем, яке знайшла в інтернеті і в якому митець розповів про переслідування, яких зазнав від компартійних чиновників — ненависників українського поетичного кіно:
“Після цієї картини (“Серед літа”) мені рік не давали працювати. Річ у тім, що в ній було багато кадрів із жовтим і блакитним… Я знайшов місце, де стояла стара хата, а біля неї – чимала поляна, де цвів жовтий коров’як. Мати стояла серед цих квітів, а до неї йшов син з волошками. Актриса Ірина Шевчук у голубій сукні бігала по жовтому полю рапсу. Так вийшло без умислу, бо тоді про незалежність України навіть не можна було й подумати. Просто гарне поєднання кольорів – жовте з блакитним. Або таке: матері сняться її сини, одного з яких грав Богдан Ступка. Уві сні вона бачить на зеленій траві вишитий рушник, по якому повзе змія. При перегляді картини в Держкіно один з керівників цього відомства каже: “Розуміємо, що рушник – образ України. А що ви хотіли цим сказати – хто повзе по Україні?”. Василя Ілляшенка звинувачували ще багато в чому. Наприклад, голова радгоспу Рубан, якого грав Кость Степанков, мав коханку і позашлюбну дитину. А нам: “Хіба таке може трапитися з передовим головою?!”. Після цього, щоб добре затямив “науку”, мені, наприклад, рік не давали знімати. Запрошення надходять, а партком забороняє…”
“Отаке було кіно серед літа 1974 року”, — завершує журналістка свою розповідь.

Закручували пута
до попереднього рівня
Чому ж поетичне кіно опинилося під такими жорстокими ударами компартійних керманичів? Якщо почитати те, що “товариш В. В. Щербицький” вичитував з аркушів на згаданих зборах активу (преса друкувала загальники з його промови в перекладі РАТАУ), то зрозумієш, під яким пильним наглядом були ті 500 кінематографістів, що їх згадано у виступі. Бо ж “не можна послаблювати увагу до класового, інтернаціонального виховання трудящих”, а вестися воно має так, щоб “інтернаціоналістські ідеї, які оволодівають розумом”, підпорядковували собі переконання і перетворювалися, “за висловом К. Маркса, в “узи, з яких не можна вирватись, не розірвавши свого серця…”.
Перекладачі залишили слово “узи”, хоча українці в цьому контексті вживають слова “пута”, “кайдани”, “ланцюги”. У пору хрущовської відлиги пута трохи ослабли, передусім завдяки викриттю культу особи Сталіна та визнанню незаконності деяких репресій, і ось належало знову закрутити ті пута до попереднього рівня. Тож на зборах активу підкреслювалося, що “посилення ідеологічної боротьби в умовах розрядки міжнародної напруженості вимагає від усіх ідеологічних кадрів <…> послідовно, наступально і переконливо викривати буржуазну і ревізіоністську ідеології, націоналізм і сіонізм” (зі звіту РАТАУ “Ростити й виховувати ідеологічні кадри”).
Отож тим “ідеологічним кадрам”, до яких зараховували і 500 кінематографістів, партійні бонзи не збиралися прощати інтересу до правдивої історії українського народу, його звичаїв, ментальності, культури, ба навіть до краси природи нашої землі – блакиті неба і золота полів, Карпатських гір і потічків, степів, де поміж вижовклої під сонцем трави уперто квітне щось блакитне… Тож, приміром, “Криницю для спраглих” Юрія Іллєнка, зняту 1965 року, не пускали в прокат 22 роки! Іллєнко вважається рекордсменом за стрічками, які забороняли, – їх було сім. Як порахував цей талановитий режисер, 18 років він був у роботі, а 32 – безробітний.
Список українських фільмів, які забороняли в 1970х, довгий, це окрема тема, але кілька згадаємо. Зняту на Полтавщині стрічку “Пропала грамота” (1972 рік) показали тільки через 12 літ. Надто “поетичного” режисера Віктора Греся взагалі усунули від роботи над фільмом, доручили режисуру Борисові Івченку. Але й те, що зробив Івченко, не влаштовувало. Козацький марш при в’їзді козаків до Петербурга прибрали, німецький акцент російської цариці також…
Заборонили “Совість” Володимира Денисенка, “Довгі проводи” Кіри Муратової, “Білі хмари” Ролана Сергієнка…
Фільм “Серед літа” Василя Ілляшенка ризикував опинитися в цьому списку. І рецензія Юрія Ляшенка була спробою довести партійним церберам, що Василь Ілляшенко – талановитий режисер, він зняв гарну стрічку “Новосілля”, а звідси випливало, що до нової його роботи не варто так прискіпуватися… Висловив Ляшенко і деякі зауваження – щоб не сказали, що захвалює колегу, з яким працює. Але цербери однак зняли ґвалт, бо натяк вони зрозуміли, а те поетичне кіно сиділо їм у печінках…

“Наше діло дзвонити…”
З вірою в “Наше діло — дзвонити”, в безсмертя українського духу творилося українське поетичне кіно. І хоч режисери та сценаристи мусили вибудовувати сюжети так, щоб цензура не поставила хрест на стрічці остаточно, а їх не заслали “в Сибір несходиму”, але глядач уже навчився сприймати підтекст. І залишалися з нами назавжди кадри з “Білого птаха з чорною ознакою”: слова Ореста – вояка УПА про те, що нам не по дорозі ні з москалями, ні з німцями, і останній його танок з Даною; і те, як регоче москаль, коли брат дає братовіукраїнцеві ляпаса; і лелека, що впіймав змію; і слова отця Мирона: “Наше діло дзвонити. А буде світанок чи ні – це вже Його діло”.
Так само промовляв до наших сердець і свідок багатостолітньої історії українського народу, той могутній багачанський дуб, на захист якого перед бульдозером ставала тендітна вчителька, – кадр із порізаногопонівеченого, та все ж поетичного фільму Василя Ілляшенка.
…Минуло майже півстоліття. Час довів абсурдність і нелюдяність комуністичної ідеології, жорстокий, геноцидний характер тих вимог і звинувачень, які суслови – щербицькі – маланчуки висували українським митцям, зокрема кінематографістам. Канув у лету “мєтод социалістічєского рєалізма”, а українське поетичне кіно – на злеті! Воно, ясна річ, змінилося, може, критикикінознавці називатимуть його поіншому, але для нас, глядачів, приміром, “Толока” Михайла Іллєнка, прем’єра якої відбулася в серпні 2020го, – це українське поетичне кіно ХХІ століття: фільмпритча про незнищенність українського духу, українського ладу і звичаю…
Тож усе сталося прямо протилежно тому, що твердив Щербицький восени 1974 року, оголошуючи українське поетичне кіно неіснуючим і критикуючи газету “Комсомолець Полтавщини” за те, що посміла його згадати.
Отож, залишається повторити слова отця Мирона з “Білого птаха з чорною ознакою”: “Наше діло дзвонити…”. Або слова отця Віталія із серіалу “І будуть люди”, знятого за творами нашого земляка Анатолія Дімарова, прем’єра якого на СТБ відбувалася у дні, коли пишуться ці рядки: “Майте храм у серці”. Нове покоління українських кінематографістів засвоїло досвід попередників – творців поетичного кіно і, не вгашаючи духа, маючи в серці храм любови до рідного народу, тримає свої плацдарми Свободи, і політичної, і творчої…
Якби ще нашим державцям усіх перезмінок такого ж розуміння того, що важливе для нації, – щоб не урізали фінансування кінематографічної галузі, як робить нинішня влада, не скасовували результати вже проведених пітчингів, усвідомлювали, що не можна виграти ні збройну, ні інформаційну війну з країноюокупантом, якщо на телеканалах крутитимуть то старі просталінські московськосовдепівські фільми, то серіали з прославлянням російської зброї чи російських бандитів, то низькопробні поробкикомедії, де зза побутових жартів раз у раз висуває носа совківська ідеологія замовників і виконавців проєкту.
…А крапку в цій статті я ставлю, побувавши на прем’єрі фільму Олександра Денисенка “Тарас. Повернення”. Перед внутрішнім зором спливають його кадри, згадуються всі інші кінопрем’єри, на яких побувала останнім часом, і в душі міцнішає віра: розвиток справжнього українського кіно ХХІ століття – різножанрового, динамічного, глибоко психологічного і поетичного – ретроградам уже не зупинити!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment