Не розумієте, як то воно – жити без мами

Любов Филенко

Що на думці? Мова. Цікаво, чи є країна, жителі якої соромляться розмовляти державною мовою, а як і розмовляють — то сприймають це як своєрідний протест?
А у нас так було. У мене особисто. Більш ніж пів життя. Та і зараз інколи.
Мені років тринадцять, приїхала до старшого брата у Харків. Моє тверде “що?” його гнітить, він намагається виглядати безпристрасним, та раз у раз просить: “Ну гавари уже нормально”. Нормально — це хоча б “шо”. Я — підліток, у мене вік такий, бунтівний, і я “щокаю”. Люди у транспорті дивляться косо: “От, село приїхало!”
Дев’ятий клас. Зустрічаю на зупинці однокласницю, котра після восьмирічки подалася у полтавське ПТУ, вона вже “штокає”. Її сільська українська густо присмачена полтавськими міськими русизмами. Молодь сама поміж собою сміється над тою міською говіркою — та старанно переходить на неї. Бо попробуй, скажи у тролейбусі “Передайте на квиток, будь ласка!” — тебе таким поглядом зміряють, так шикнуть про село, що понаїхало тут, миттю перейдеш на руську. До російської тій мові далеко, але це і не суржик. Це намагання відірватися від села і пристати до города.
Першийдругий курс українського відділення Дніпропетровського держуніверситету. Ми — майбутні сільські вчительки. Це дівчата з російського та романогерманського відділень мріють про міські школи, технікуми, або ще престижніше — роботу перекладача. Ми не тішимо себе ілюзіями — і як протест, непокора, оце ось молодече “нате вам!” — звучить наша українська у транспорті, на вулиці, у кафе російськомовного Дніпра. Викладання більшості предметів — російською, переклади зарубіжної літератури — російською, фізкультура, їдальня, гуртожиток — то все російськомовне з вкрапленнями державної. А треноване вухо ловить оце от “убірайте снєг попод зданієм, попод зданієм, говорю вам!”
Скадовськ. Районна газета. Дев’яності. Мова газети — українська, мова редакції – 50 на 50, майже всі вільно переходять з української на російську. Та тут це звично, курортне місто, багато сіл — російські. Переселенці, пояснює мій брат. Незалежність. Самостійність. Свій прапор, тризуб, гімн, президент. От тільки мова… З трьох міських шкіл — одна російська, з необов’язковим вивченням української. У побуті домінує російська, бо державна все ще лишається мовою села.
Це ж як постаралася імперія, що своєю державною мовою, мовою батьків, було соромно говорити?! Мені 51 рік і я тільки того літа, літа 2014, вперше! у спілкуванні з українцями не переходила на російську у відповідь на їхню російську. Завжди переходила, зменшалась, як казали мама: “А ти, доцю, зменшись, уступи, чи тобі важко?!”
Мені було не важко. І ще багатьом таким як я. Або неважко, або соромно. От і дозменшались, аж поки з мовою і державу мало не загубили. “Украина єто недогосударство. Граница ее — проходной двор” — пише мій московський однокурсник і перепощує Закон про освіту, ось, мовляв, українську вони впроваджують у всіх школах, дивіться, які!
Мабуть, з цього закону потрібно було починати в 1991 році. Бо українська — мова і держава — того варті!
P.S. Так, мені це болить.
P.S.2. Друзям і рідним з російськомовних родин цього у повній мірі не зрозуміти. Можливо, порівняння невдале, але: поки не поховаєте свою матір — не зрозумієте, як то воно — жити без мами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment