Олег МИКОЛАЙЧУК-НИЗОВЕЦЬ: «Вистави однаковими не бувають»

Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса продовжує популяризувати сучасну українську драматургію. Нещодавно тут поставили виставу “Торішній сніг” за п’єсою Олега Миколайчука-Низовця “Зніміть з небес офіціанта, або Навіщо нам торішній сніг”. Сьогодні автор п’єси – гість “СП”.

— Коли виник задум написати цю моноп’єсу?
— Приблизно 10 років тому. У центрі п’єси – герой нашого часу, офіціант, який згадує свої минулі досягнення через знакових жінок, які зустрічалися на його життєвому шляху і для яких, на його думку, він залишився вчителем мистецтва життя. Чому мистецтва? Тому що потім він змінив професію офіціанта і став митцем. Цим власне, хотів підкреслити свій задум щодо того, як у мистецтво потрапляють випадкові люди, дуже часто взагалі недотичні до нього. Альфонсо, так звати головного героя, має в собі дуже багато символічного. Він ототожнюється з сучасними проблемами: егоїзм, бездуховність, зневіра, які мають все більший вплив на наше суспільство. Саме таких людей як Альфонсо сьогодні багато на теренах мистецтва.
П’єса писалася напрочуд швидко. У виставі мав бути один актор і ляльки. Але з часом відбулася зміна поглядів як в автора, так і героїв цього твору. Напевне, самому Альфонсо захотілося якось оживити ляльок, він прагнув діалогу.
Майже відразу після написання п’єса була поставлена у Білорусі, трохи згодом – у Білій Церкві. Публіка сприйняла ці вистави добре, але вже тоді автор звернув увагу на те, що у п’єсі чогось бракує. Потім зрозумів, що бракує саме живих жінок, живого спілкування.
Спочатку такі жінки з’явилися наприкінці твору, а далі став їх вести по всій п’єсі. А вже під час здійснення цього проєкту режисерка вистави Ірина Калашнікова взагалі відмовилася від ляльок, вони стали живими артистками. Це був досить цікавий хід і, як потім з’ясувалося, вистава від цього тільки виграла.
— Розкажіть про Ваших партнерів про проєкту.
— Дуже радий співпраці з Іриною Калашніковою та Сергієм Мельником. Хоча зізнаюся, що вона була непростою. Ірина – неймовірно цікава і як актриса, і як режисер, і як педагог. Вона вимагала від автора розтлумачити всі метафоричні вислови, які він подає у своїй роботі. Протягом кількох тижнів ми розбирали саму п’єсу. Говорили, чому герой у цій ситуації вчинив саме так, чому героїня пішла таким шляхом, чому далі сюжет повертається саме так. Думаю, що такою і має бути співпраця між режисером і автором.
Такою ж вимогливою Ірина була і до всіх інших учасників проєкту, своїх колишніх студенток, які і нині працюють зі своїм педагогом. Це стосується її вихованців Олександри Польгуй та Мальвіни Смалійчук, також у виставі задіяна актриса Дарина Якушева. Але найнещаднішою режисерка була до головного персонажа, який як атлант на своїх потужних плечах тримає всю виставу – свого чоловіка, актора Сергія Мельника. Дуже часто бував на їхніх репетиціях і бачив, що іноді режисерка виступає в іпостасі ледь не тирана чи деспота, який постійно вимагає повної віддачі. Також пані Ірина здійснила сценічне рішення вистави. Над костюмами кожен із виконавців працював самостійно. Хореографією займалася Анастасія Андрієнко, музику написала композитор Марія Лагута.
Думаю, що ця вистава приверне увагу театрознавців і всієї театральної спільноти, якщо потрапить на якийсь фестиваль, коли ті вже будуть проводитися.
— А як Ви прийшли в літературу?
— Випадковостей у цьому житті не буває… З дитинства торував свій шлях до літератури. Мій тато Віктор Миколайчук – поет, журналіст. Він хотів, аби його син займався поезією, і з малих років залучав мене до літератури. Мої вірші друкувалися в газетах, журналах, також у періодиці почали з’являтися перші невеличкі оповідання. Потім була робота на кіностудії “Київнаукфільм”. У 90ті роки через відсутність фінансування кіностудія припинила свою повноцінну роботу, але на щастя встиг зняти тут два художньодокументальні фільми “Видряпатися на попа” та “Український Соломон”. Кінокартини мене надихнули, окрилили, дали зрозуміти, що щось виходить, що, власне, пишу не тільки в шухляду…
Потім друзі запропонували спробувати свої сили в драматургії. Якраз на той час готувалася збірка п’єс молодих драматургів “У чеканні театру”. Упорядники схвалили мій твір і запропонували писати ще. Була змога ще раз себе випробувати, тому вирішив взятися за нову п’єсу. Отож у цій збірці з’явилося відразу два моїх твори – “Територія Б, або якщо роздягатися – то роздягатися” та “Амазономахія, або Останній зойк матріархату”. Обидві п’єси – комедії. А минулого року вийшла збірка “Алхімія часу”, куди увійшло 8 моїх вибраних п’єс.
Після перших кроків вже не міг порвати з театром.
— Пригадайте, будьласка, першу постановку за Вашою п’єсою.
— Відлік своєї театральної діяльності починаю з 1999 року. Саме тоді у Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” відбулася прем’єра вистави за п’єсою “Оноре, а де Бальзак”, яку я написав разом із Недою Нежданою. До речі, саме тоді відбулося знайомство із Сергієм Мельником та Іриною Калашніковою, які брали участь у тій пам’ятній постановці..
Щодо Бальзака, то цікава передісторія написання цього твору. На той час був у журналістському відрядженні на Житомирщині. І людина, яка супроводжувала в авто сказала, що неподалік від нас село Верхівня, в якому тривалий час жив Оноре де Бальзак і там навіть є його музей. Я запитав, чи можна туди заїхати. Погодилися, але попередили, що напевне все буде зачинено, оскільки сільські музеї зазвичай відкривають лише з прибуттям очікуваних гостей. Ми під’їхали до прекрасного маєтку, одне крило якого займав цей музей. Як не дивно, він виявився відкритим. Щось потрібно було директорці музею, вона прийшла туди саме в той час, коли ми приїхали, і погодилася провести для нас екскурсію.
Ось так я дізнався, що видатний письменник останні п’ять років свого життя фактично мешкав в Україні. Наші українські селяни жартома його називали Веселий Веприк. Взнав багато й інших цікавих фактів. Повернувшись до Києва, а ми тоді готували збірку, запропонував Неді Нежданій взятися за цю тему разом. Загорілися… Вирішили робити.
Режисером вистави був Олександр Мірошниченко. Серед акторів також переважала молода команда – Валерій Астахов, вже згадувані вище Ірина Калашнікова та Сергій Мельник. Ось у такому шанованому товаристві відбулася перша прем’єра. А три роки тому відбулася ще одна постановка цієї п’єси. Тепер вже у Центрі Курбаса. Назвали виставу “Ігри вовків бальзаківського віку”. Грали інші актори, а режисер лишився той самий.
Звісно, з часом трансформується будьяка людина, сповідуючи дещо відмінні від попередніх художні погляди та смаки. Тож і нова вистава вийшла зовсім інша. Хоча режисер і той самий, проте відрізок між постановками зафіксував 17 років. Тепер навіть не можу сказати, яка з цих вистав мені подобається більше – 1999 чи 2017 року. Через це ми й любимо театр. За спогадами акторівкурбасівців, так само було з “Гайдамаками” Тараса Шевченка, яких Лесь Курбас ставив три рази, і кожного разу виходили зовсім різні вистави.
— Помітне місце у Вашій творчості посідає п’єса “Ассо та Піаф”.
— Раніше ніколи не цікавився постаттю Едіт Піаф, навіть мало що знав про неї. Якось актриса Ірина Калашнікова запитала, чи не міг би я для неї написати п’єсу про цю співачку (ще одна знакова наша зустріч). Тоді сказав, що подумаю. І вже через тиждень на столичному ринку “Петрівка” несподівано натрапив на книжку про Едіт Піаф, автором якої була її сестра Симона Берто. Зацікавився. Адже у нас багато відомих людей, але мало таких, про кого написана така правдива історія.
Думаю, що Едіт Піаф знаменита не тільки своїми піснями, а й завдяки ототожненню її з історією Попелюшки, яка вийшла з низів і перетворилася на принцесу. У неї було багато цікавих історій, тому постала дилема, яку з них взяти для творення драми. На кону Едіт та 8 знакових чоловіків, які стали частиною її життя. Брати всіх недоцільно. Пізніше бачив постановки, де були представлені всі ці чоловіки. Але за цим форматом не відчувалося глибини людини, все виглядало дуже поверхово.
Особисто мене тоді найбільше зацікавив Раймон Ассо. Цей автор пісень до знайомства з Едіт був офіцером Почесного Легіону, мав військовий вишкіл, вважався людиною честі. Він фактично зліпив її, як колись Пігмаліон свою Галатею. І за класикою жанру – це геніальне творіння художника вислизує з його рук. Це була неймовірна трагедія Ассо. Тому у мене п’єса більше навіть про нього, ніж про Едіт. Цікаво, що вони померли в один календарний день. Тільки Едіт Піаф на кілька років раніше. А коли помирав Ассо, то його останні слова були такими: “Я повертаюся до тебе, Едіт”.
Про все це я написав у своїй п’єсі. Вона увійшла до збірки “У пошуках театру”. А через пару років мені телефонують із Вінницького академічного українського музичнодраматичного театру імені Миколи Садовського і запрошують на прем’єру. Поставила її тоді ще майже початківець у режисурі, а нині – головний режисер цього театру Таїсія Славінська.
Через кілька років виставою зацікавилися у театрі “Сузір’я”, але у Києві спочатку не складалося з режисерами. Поки не прийшов дуже цікавий актор і режисер, нині народний артист України Тарас Жирко. Він створив прекрасну виставу. Роль Раймона Ассо у ній грав Євген Нищук, а Едіт Піаф прекрасно зіграла нині вже покійна Оксана Батько. Також у виставі були задіяні Анна Тамбова і Павло Піскун. Вистава йшла з аншлагами до 2013 року. А потім з осені Євген був весь час на Майдані, через деякий час не стало Оксани. У вистави може бути довге або коротке життя. Так само як і в людини. Приміром, у Вінницькому театрі вистава вже йде більше 17 років, тоді як у Києві їй доля відміряла лише 7 років.
П’єсою цікавляться і нині. Минулого сезону її поставив незалежний львівський театр “Око”.
— Напевне знаковою для Вас є й п’єса “Квітка наяву та у снах”?
— Цей твір ще має назву “Квітка на 3 місяці”. Виставу три роки тому поставила Таїсія Славінська у Вінницькому муздрамтеарі. Ця вистава теж йде з постійними аншлагами. Її запрошували на фестивалі “Зірковий листопад” на Закарпатті і “Вересневі самоцвіти” у Кропивницькому.
Квітка Цісик тривалий час боролася з онкологією. Лікарі оприлюднили суворий вердикт – Квітці залишилося жити лише три місяці. І вона вирішує за цей короткий час на власні кошти записати професійний диск з українськими піснями – віддати данину Батьківщині, яку вона бачила тільки раз у житті. Коли була ще дівчиною, то приїздила з мамою на кілька днів на Радянську Україну.
У цій історії мене вразила самопожертва і любов до фактично незнаної країни. І те, що людина може себе так віддавати. А її неймовірна любов до України відчувається в її неповторних піснях.
Знаменно, що після відведених лікарями трьох місяців квітка не згасла, а прожила ще сім років. Медики не могли дати цьому пояснення, адже їхній вердикт був остаточним. А вона за цей час записала ще один диск українських пісень. Напевне за цю самопожертву їй з неба був даний ще один дарунок – сім років життя.
То ж саме цю історію Квітки Цісик вирішив взяти за основу драми, коли вона протягом трьох місяців записує українські пісні і практично прощається з друзями, дитиною, чоловіком. Вийшла щемлива історія. Здається, мені вдалося це показати, а режисеру Таїсії Славінській та її геніальним акторам – втілити на сцені.
А взагалі кожен драматург мріє бути в суголоссі з талановитим режисером, який розуміє його п’єси. Такою близькою людиною в плані режисури для мене стала саме Таїсія Славінська, яка поставила дві успішні вистави за моїми п’єсами – “Ассо і Піаф” та “Квітка наяву і у снах”.
— Ви працюєте вченим секретарем наукового відділу Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Які плани Центру на найближчий час?
— Підготовлений до друку черговий номер наукового збірника “Курбасівські читання”. Там зібрані дуже цікаві аналітичні та наукові статті. Будемо сподіватися, що він побачить світ до Нового року. Також розпочалася робота над виставою за п’єсою Оксани Танюк “Сон Лакшмі”, режисер театрального проєкту Мирослав Гринишин.
Щодо видавничих планів сучасної вітчизняної драматургії, то оскільки не маємо на це окремого фінансування, шукаємо спонсорів на подібні видання. Цього разу за підтримки КМДА готується до друку антологія “Часо&Простір”. Це буде перша в Україні антологія історичної драми. Сюди увійде 12 п’єс дев’яти авторів – Олександра Гавриша, Ярослава Верещака, Анатолія Покришеня, Олега МиколайчукаНизовця, Олександра Мірошниченка, Неди Нежданої, Надії Марчук, Ігоря Юзюка, Анни Багряної та Богдана Жолдака.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment