Сергій ГРАБАР. З майбутньої книжки новел «Зникання»

Бомж
А ти що думав? Що вона все кине і стрімголов за тобою? За твоїм дивним нерозумінням життя? За твоєю довічною нестачею грошей? Чи може за твоїм талантом, на який не купиш навіть пляшку пива, не говорячи вже про вечірки і ресторани, нічні клуби і дискотеки? Ти коли востаннє був у ресторані?
Кому ти потрібний без фінансів і житла, скажи, кому?..
Бомж відволікся від думок, що насідали щоразу, коли він рився у сміттєвому баку. Це була щоденна обов’язкова процедура, яку він називав – вранішнім моціоном. Баки були головним джерелом продовження життя: що знайде, все його, хоча все діялося трохи не так. Територія була суворо поділена, і за цим приглядали “нацмен” Мустафа і поліцейський Страх, як всі кликали представника влади на ім’я Євстратій.
Бомж часто думав над тим, як це у сучасному світі можна було отримати подібне імення. Якось навіть запитав у поліцейського, але той тільки досадливо відмахнувся і щось пробурмотів з приводу релігійності батьків, пославши Бомжа у відповідному напрямку.
Крім суто географічного поділу територій, за порушення якого винуватці отримували першого разу пролетарських стусанів, другого — їх били зло і боляче, а третього… після третього, як правило, порушник зникав назавжди, існував ще й поділ ієрархічний. Поліцейський стояв на вершині піраміди, і все цінне, що знаходили “старателі”, віддавалося спочатку Мустафі, а від нього — Страху.
Бомж був старшим за всіх інших таких же, як він, бомжів у цьому районі, а можливо й у цілому місті. Він своїм існуванням змінював відомий постулат, що натякав на швидку смерть людей цього покликання: “Бомж старим не буває”.
Бомжував він вже років вісім, жив окремо від громади, праворуч від тунелю, що проходив від Колони Магдебурзького права або, як її ще називали, нижнього Пам’ятника Хрещення Руси, до берега Дніпра. У минулому Бомж був літератором, знав історію та музику, любив смачно поїсти, а ще любив жінок. Саме через них він і дійшов до сьогоднішнього свого стану.
Його остання пасія діяла прагматично і цілеспрямовано: бажання лилися наче з рогу достатку, і він чудом викручувався, вдовольняючи їх. Але всьому настає край, остання її забаганка потягнула за собою закладення його багатокімнатної квартири. Кохана поїхала від нього за кермом новісінького модного авто, а він залишився, кожного дня очікуючи приходу “конкретних пацанів”. Вони й прийшли якось пізнього осіннього вечора. Були небагатослівні, розповіли про триденний термін його перебування у помешканні та способі покарання у разі незгоди. Він трохи поміркував, зібрав сякі-такі речі і пішов світом, згадуючи епітафію на могилі видатного філософа та мандрівника: “Світ ловив мене і не спіймав”.
Сьогодні до його баків прибилася жіночка-бомжиха. Це втручання роздратувало. Бомж суворо пробурмотів набір лайливих слів і рукою вказав, щоби та забиралася геть. Жінка відійшла, але згодом знову наблизилася до його баку. Від неї, як, власне, і від нього, йшов сморідний запах давно немитого тіла, непраних, чужих речей та ще чогось специфічного, виключно їхнього – бомжівського.
Бомж був з інтелігенції: не матюкався без потреби, не бився, та й вік вже був не для бійок, але жорсткий у словах і справедливий, а це визнавали всі, у рішеннях. Він підійшов ближче до жінки з наміром просто виштовхати подалі зі своєї території, і раптом побачив її очі, просякнуті тугою і безнадією. Наступної хвилини все перевернулося в ньому: йому захотілося втопитися у цих очах, відчути смак її губ, полонити собою її тіло. Бомж простягнув руку і прошепотів кілька ніжних слів зі свого минулого життя. Цієї миті йому надсадно закортіло теплого душу, примарився запах парфумів і тепло широкого, м’якого рушника, яким він огорнув би свою полонянку.
Бомж відчув себе велетнем, володарем простору, великим повелителем країн і людей. Зараз він міг здолати все, що збивало його путь на манівці, заважало і гнітило, міг очиститися від тої скверни, яка поступово, день у день засмоктувала до зловісності.
Злива почалася раптово, без грому, без хмар: немов на небі відкрилися гігантські шлюзи, яким вже не стало сил тримати велич води. Дощ накрив мокрим, щільним рядном Бомжа і жінку, змусивши притулитися одне до одного – нагло, беззастережно. І враз, вона поцілувала його… несміливо, у давно неголену щоку. Вони стояли серед вакханалії природи, злившись у несподіваній цілісності. Бомж дивився у її вічі і не вірив, що це насправді, що можна отак опинитися серед заквітчаного, яскравого сяйва. Світ змінився: і баки зі сміттям, і запахи якимсь дивом розчинилися. А дощ не вщухав, навпаки, він посилювався, нещадно періщачи, заливаючи тіла двох застиглих в обіймах людей.
Цю ніч вони провели разом, перед тим ретельно, наче вперше у житті, вимившись у холодній воді Вічної ріки. Можливо, саме на тому місці, де колись Великий князь охрестив своїх синів.
Жінка лишилася у прихистку Бомжа. Вона виявилася багато молодша за нього, але з допитливим розумом і нестримною спрагою пізнання. Не зважаючи на вік, доля вже жорстко пошматувала її, не даючи нічого окрім гіркоти і наруги. Вона слухала Бомжа, крок за кроком вириваючись зі зловісного кола, наповнюючись невідомою їй раніше силою, а він ділився, віддавав все збережене багатьма роками.
Однієї ясної, лагідної ночі вони побачили над Дніпром вогні. Стояли, мов зачаровані, коли несподівано у примхливому небі серед мільярдів зірок виокремилася невеличка групка, яка змінюючись, рухаючись, переливаючись, якоїсь миті висвітилася величезним промінним серцем

Відчуття у відчутті
Пам’яті Пауля Целана
Відчуття у відчутті, у напівпрозорій, напівзруйнованій пастці, що заховалася на узбіччі, у маленькому висохлому листку, що тріпотить від поривів вітру, у поодинокому дереві, що самотіє на протилежному березі річки, у плескоті води, невпинної та безкінечної, у дорозі…
…що кликала мене, затягувала, втаємничувала, була водночас рятівницею і спокусницею, розкриваючи світ принадний і світ зухвалий, світ людей підступних, ні, навіть не людей, зграї хортів, що нападали ззаду, кришачи на шматки душу мою.
Дорога починалася заквітчано серед троянд і маків, що ніжили моє дитинство, складаючи пам’ять, викохуючи маленького хлопчика, який, як і всі єврейські хлопчаки, марив грати на скрипці. І щось-таки виходило, але не вийшло, не сталося скрипаля, та музика залишилася назавжди — і звучала, і звучить багато років — по-різному звучить…
Дорога кликала відшукати Слово в його найвитонченішому прояві, у мікролітті існування, у помежжі голосу і мовчання, у справжності кольору. Та світ – примхливий, і на зміну різнобарвності прийшов жовтий колір. Він був на всьому: на тілах, одязі, батькові, матусі. Із жовтого — не було вороття. Це він “висадив двері з петель”, отчі двері, до яких “моя ніжна матуся вже ніколи не прийде”. Жовтий колір одягнувся у Слово, з яким я народився, і від якого тікав.
Хто я? Скажи мені: хто я? Де земля моя? Тут чи там, чи може десь у далекому світі? Скажи мені? Дай відповідь. Мовчиш…
Я йшов, шукаючи себе “від порога до порога”, пильнуючи Слово, що відлунювало у мені, моїй спробі не втратити первинне, що з молоком матері, що “з глибини Ковчега”.
У тому місті: імперському і сецесійному, у тої жінки по-хижацьки хтивої, у неї вдома, я вирішив, що віднайшов спокій. Та я помилявся. Хіба може бути щось страшніше від знехтуваної жінки. І справа не в віці чи чомусь іншому, та не міг я так – аби з ким, і дружбу зрадити, і повагу – не міг і не хотів. І згодом прийшла помста – довга і витончена у своїй ненаситності…
…і знову дорога, що зрештою привела до тебе, моя кохана, “мов крізь темряву нанесений знак чужої доби”. Ти огорнула мене теплом, ти зрозуміла мене, ти надала мені відчуття щастя. Тільки одного ти не змогла: звільнити від “мовних ґрат”, провести мене за те віконце, що загороджувало, ламало Слово у його зародженні і скільки б я не пручався, лише бачив “кружальця очей твоїх поміж пруттям”.
Я жив для тебе і ти жила для мене, ми писали одне для одного, ми творили свій світ, наші серця відбивалися в єдиному ритмі. Я пам’ятаю той день, коли ти намалювала наш подих, наш з тобою подих. Я мовчав, але ти чула мене, і з’явився той, що іде за нами — наш син. У день цей “небо стікало у тебе з очей”.
І все було би добре, якби не колір, що постійно нагадував мені: хто я і звідки прийшов. Він переслідував мене, він перетворював життя на постійну втечу. Пам’ятаєш, коли я кинувся з лезом на тебе, моя кохана, побачивши, той жовтий, той брудний, замішаний на крові й попелі колір. А це був лише жовтий шалик на твоїх плечах.
І я став боятися себе, тіней і порожніх вулиць, облич і поглядів, слів і мовчання. Я опинився на “зламі подиху”, у точці, з якої немає вороття.
Відчуття у відчутті, у поспішній ході, у Слові, що переповнювало вуста, у маленькому хлопчику, який зараз грає на скрипці на цьому мосту через річку.
У жовтому кольорі від ліхтарів…
У тобі, моя кохана…
У воді, що кличе…
У Словах, що шукають виходу…
Який місяць на дворі?..
Квітень.
Зимно, чомусь дуже зимно…
Відчуття у відчутті…

Дзвінок
Дзвінок пролунав несподівано і змусив здригнутися. Телефонував чоловік з минулого, який був поруч довгі роки, а потім.., потім зник, загубившись серед інших випадкових і невипадкових подорожуючих.
Трохи погомоніли про се, про те, трохи пожартували, трохи розпитали: хто, як, де? Все за правилами ввічливості. Раптом каже, що їде тим таки потягом повз моє місто, і напівжартома-напівсерйозно: чи не захочу я його побачити на вокзалі, бо зупинка довга — хвилин тридцять?
І хвиля накатом — тепла така, під саме горло і у розгін тілом – жагуче, на подиху, аж застогнало, занило десь у середині, поруч серця. І забриніло музикою ледь чутною, щемливою. Добре, ще встигла з посміхом відповісти, що звісно – ні, ніхто ні до яких вокзалів не поїде й на тому розпрощалися…
…А воно засіло скалкою, і спогад, що захрипло нагадав про час минулий, розсіяний у наших сподіваннях…
…Вогко було того світлого ранку на вокзалі, коли я прийшла до потяга, і по тому ми — рука до руки прямували невимушено, наче так і було окреслено, а воно, таки було окреслено Небом, яке тішилося, переливалося нашими почуттями, шелестіло поруч вулицями міста мого народження…
І знову щось відверте налетіло, затамувало, аж дихання збилося – до запаморочення, до млості, до божевілля, коли зникає будь-який розрахунок, а лишається тільки порух і дія.
Я викликала таксі, і почала змальовувати його здивування, і радість від зустрічі стрімкої і раптовою, і його очі, сяючі, сповнені острахом нової втрати. Я пригадала вокзал у Флоренції, коли ми в очікуванні вечірнього потяга говорили про велич творіння, і його сльози біля “Народження Венери”, сльози зрілого і сентиментального, наче дитина, чоловіка, сльози від багатства побаченого, від здійснення мрії.
Потім я ще раз бачила його сльози, і обличчя розгублене, надломлене образою, зсудомлене запитаннями: “Чому?” і “Навіщо?”
Ось і вокзал, і я, не дивлячись, не розпитуючи, стрімголов до перону, де завжди зупинявся його потяг, та натомість пустка, цілковита порожнеча, навіть сміття, що лишалося де-не-де, завершували прибирати. Я кинулася до одного, до іншого, із запитаннями, і лише розведені у відповідь руки, і тільки один, вже старший пригадав, що дійсно тут колись зупинявся у цей час потяг зі столичного міста, але давно, вже давно, як його відмінили. І я у розпачі від незрозумілого: а дзвінок, що пролунав сьогодні, він же був, і наша розмова годину тому.
Згадалося про річку, до якої двічі неможливо увійти, і про невідворотність сподіяного, і ще щось подібне і розумне, і так захотілося мені до тої річки, тої нестримної, п’янкої вологості, і знову засаднило серце, і з грудей вирвався стогін.
Аж раптом, посеред колій я побачила невеличкий струмок, що з кожною хвилиною наводнювався, потужнів, і я ступила до нього, такою як була, на високих підборах, у яскравій модній сукні, ступила і омилася нестримною вологістю майбутнього…

Задуха
Задзвонив телефон. Відповідати не було ні сил, ні бажання. Рингтон надривався, забираючи увагу на себе. Я дивився на нього: безглузда суєтність, наскільки не важливе все, що скажуть зараз у слухавці.
Повітря не вистачало… Я намагався його вхопити й не міг. Повітря зникало, змінюючи сутності.
Згадав про риб, що постійно ворушать губами, шукаючи потічки наповнення своїх легенів. Вони ловлять повітря, пливуть, раптом зупиняються і довго дивляться на тебе, примруживши око, запитуючи: “Чому в розповіді про Всесвітній потоп нічого не сказано про риб?”
А дійсно, чому? Можливо, їхній спосіб життя – це єдине спасіння, бо тільки вони не отримали кари Небесної. Та без повітря й риби – безсилі. І вони пливуть, жадібно схоплюючи губами краплинки кисню, власне, як і я, шукаючи порятунку в легенькому поруху.
Я був людиною, яка довела себе до межі, де чорнотіла прірва. Це був мій власний Потоп, моє випробування, коли на шальках балансують життя і смерть.
…Я намагався схопити повітря, та сил бракувало. Задуха вчепилася їдким спазмом, кров вирувала, ладна розірвати артерії. З’явилося панічне бажання вижити, стан, коли ти шукаєш будь-що. І в часі, коли стрілка терезів захиталася перед останнім рішенням, коли здалося, що межа зникає і залишається сама прірва, прийшла жінка – омріяна і кохана.
І все зупинилося… за крок, за пів кроку, пів подиху. Глибокого, останнього подиху, за яким – бути чи не бути? Посічене, переможене безліч разів запитання, освічене знаком оклику.
Світ став пласким, горизонтальним, відчайдушно двомірним. Почуття…воно приходить не очікувано. Йому потрібне тепло, солодкуватий присмак добра, віра у власні сили, а ще любов – беззастережна, божевільна.
І відкривається новий вимір, що несе спасіння: у вигляді очей твоїх, рук, губ або подиху, нестримного – щоби поворухнулися шальки терезів і світ заграв веселкою.
А зараз, на обрії хижі хмари, як тоді, на Голгофі при слові Його останньому, і повітря завмерле в очікуванні, і розверзена навпіл храмова завіса, і межа між світом живих і мертвих, і одвічна спокута…
Та ледь помітний рух повітря, доторк рук, краплиною полишений блиск очей твоїх і сонце — винагородою серед хмар.
Розімкнуті лещата задухи, дихання, як перемога, як відродження і ти, і світлість твого волосся.
…Знову задзвонив телефон. Рука механічно потяглася до слухавки. Ось я і повернувся…

Мелодія
Раптово, як різкий біль, як сполохана блискавка, що на мить висвітила темну, загублену в мороці ніч, прийшло зсаджене розуміння втрати, окресленості провалля, до якого скочувалося те, що раніше тішило і надихало.
Бракувало повітря, і серце, без цілющих потоків, починало збоїти. Воно втомилося вірити, берегтися в очікуванні та бігти оголено назустріч зневаженій мрії…
…Мелодія прийшла нізвідки, з’явилася і почала жити начебто існувала тут завжди. Просто раніше її ніхто не чув, а сьогодні раптом вона зазвучала у першотворній цноті. Мелодія була ліричною і тужливою. Вона прокралася у глибини серця, сягнула до втаємниченого розуму. Вона огорнула душу.
Мелодія була про нас з тобою, про почуття, що межувалися самотністю на вузькі мережки і розліталися світом. Мелодія заворожувала відвертістю того випадкового поцілунку, коли все наосліп закрутилося і мости, що залишилися позаду вщент відгоріли.
Мелодія лунала тонко і невимушено, запрошуючи у навколишність неможливого. Вона стелилася найвитонченішим шовком, шелестіла ще молодим, але в’янучим листям, вона пробуджувала спогади…
Я зайшов до спальні, це була заборонена територія, я ніколи сюди не заходив, бо намагався назавжди зберегти запах твого тіла, але… запахів не було, вони зникли, полишивши пустку…
…Мелодія боронила химерність прийдешнього дня, його незворотний смак, його винятковість від пробудження до сну. Мелодія дарувала спрагу забороненої насолоди…
Я підійшов до телефону – довгий з перервами відгук. Я опинився на самоті, один. Ні, ще була мелодія – лірична і тужлива, як життя, що проживалося з кожним днем все швидше.
Я дослухався до мелодії: вона кликала у безкінечність…
Я дослухався до мелодії…
Я дослухався…
Я…

Талант
Таке пишеться тільки на подиху…
І не варто хулити когось, коли неспроможний, бо ніхто, окрім Творця, не дарує таланту.
Ти міг народитися вродливим, але час прибирає вроду, ти міг народитися розумним, та піти іншою дорогою, і розум захлинувся би у суєтності, ти міг взагалі не народитися, але – народився. Народився талановитим, тож шануй, дароване Небом, не марнуй, не три його на порох…
Я зупинив слова, перевів подих і придивився до зали. Глядач мовчав, чекаючи продовження, покладаючись на вміння та інтуїцію автора.
Монолог був про людей, які безупинно мандрували через моє життя, та про мене, про моє внутрішнє, спотворене безмірною лінню і безпідставною вірою, що ми ще встигнемо.
На сцені нас було двоє: я і музикант, який народжував звуки з небесної, янгольської плоті і дарував їх за безцінь, за мить, коли натхнення і щастя зливалися єдиним промислом. Ми інколи виступали разом, завжди легко і невимушено. Ми обоє любили життя і грілися у його промінні, сповненому…
…Талантом, як подихом свіжого, позимного лісу, як почуттями дорослої, досвідченої жінки.
…Талантом, як першим теплим дощем, від якого не ховаєшся, а навпаки вибігаєш, віддаючись очищенню. Талантом, як вибухом пристрасті, неприборканої, відвертої, для якої не існує межі. Талантом, як поглядом коханої, коли світ шепотить і усміхається.
…Талантом дарованим мені, талантом дарованим музиканту…
Акорд ще лунав, слово ще звучало.
Я і музикант…
Ми зробили крок до глядачів і схилилися у поклоні…
…зникаючи поволі зі сцени, із зали…
…полишаючи по собі музику і слово, що переливалися у просторі загадковою веселкою…

Янгол
Пам’яті Олександра Вертинського
І тоді прилетів янгол… Я завжди думав, що янголи білі, а цей — жовтий. Не червоний, не чорний — жовтий. Дивно. Хоча, що мені до кольору – головне, янгол прилетів…
Було трохи лячно і ніяково: янгол мовчав і я — ні пари з вуст. І раптом трохи віддалено, тихо, під шипіння старої платівки долинув голос.
Актор співав трагічно і відчужено. Слова переливалися, боронили душу від суєтності. Я заплющив очі, поринувши у світи, де постійно гріє сонце, де я потрібний і жаданий. Потрібний… Може, залишитися там самому?
Але ж я не один, нас — двоє: я і янгол, що з’явився раптово, невідомо звідки. Він — поруч. Я простягнув руку і відчув тепло, як тоді, пам’ятаєш, коли ми були разом, і моя рука знаходила твою, тіло твоє. Пам’ятаєш?..
Ні, мабуть, не пам’ятаєш: був вечір, що приніс нам радість, наповнив ніжністю. Захопив, заколисав, зашепотів піснею, про почуття, загублені у маренні днів, про серце, затиснуте в долоні божевільного П’єро. Невже, не пам’ятаєш?..
Янгол мовчав, і музика лилася з Неба, а може і не з Неба, голос дарував фразу за фразою, голос промовляв слова, від яких всередині ставало сумно і бентежно.
І коли на останній ноті, на верхньому “до”, тримаючи відчайдушну паузу, він зупинився, я зрозумів: янгол прийшов по мене, а те що жовтий, то у кожного свій.
Тоді кинувся все перелаштовувати, відігравати назад. Спробував встигнути, а, головне, відчути тепло твоє, подих твій на своєму обличчі, ще раз відчути смак губ твоїх.
…Та – різкий, фінальний акорд, обірваний на половині фрази, голос і жовтий янгол з тугою в очах…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment