Іван ШПИТАЛЬ
Як астрологи в безмежжі Всесвіту виокремлюють певні, особливо яскравосяйні, скупчення зірок (Чумацький Шлях, наприклад), так Володимир Бурбан на небосхилі культури вселюдської, з-поміж інших етносів, за яскравістю світіння звертає нашу увагу на Чумацький Шлях суто української духовності. Точніше, на довгіпредовгі та тяжко болісні шляхи самоусвідомлення Українців як Нації.
Йдеться про книгу знаного літературознавця й публіциста, мовознавця й культуролога “Образки і силуети” (К.: “Сільські вісті”, — 2020. — 376 с.). Це літературнохудожнє видання об’єднало у велику книжкову родину споріднені досконалістю форми й змісту статті, нариси, есеї, які свого часу друкувалися у благополучних щодо моральноетичних якостей виданнях: газетах “Літературна Україна”, “Дзеркало тижня”, “Сільські вісті”, журналах “Київ”, “Науковий світ” та багатьох інших.
Що ж бачимо під “телескопом” Володимира Бурбана? Цілий світ! Український світ. Рясноцвітний і багатобарвний. Самобутній, неповторний у своїй ментальності. Він постає в образах шести десятків славетних співвітчизників. Це мислителі й господарники (теж, зрозуміло, мислячі), вчені й полководці, письменники різних жанрів і книговидавці, мовознавці й педагоги, оперні співаки й композитори, режисери й актори театру та кіно, диригенти, організатори хорових колективів, культурологи, богослови… Це цвіт українського інтелекту, нерідко більше знаний по закордоннях, ніж удома.
І виявляється, що нам нема чого прибіднюватися: не такі вже ми убогі перед цивілізованим світом. А коли правдивіше, то й цивілізований світ не десь там, за Тисою, а швидше у нас самих. Бо й ми ж, українці, таки не проспали Світанок Людства. Як сказав поет Олег Орач, досвіт історії устали і стали люди між людьми. Як і інші етноси, схоплювалися з постелі раніше досвітніх півнів, кували мечі й лемеші, сіяли жита й пшениці, проса й гречки, писали книги й інших підучували писати та читати, витворювали шедеври культури матеріальної й духовної значення світового.
І як не заступили віки, не заступлять і тисячоліття тих відрадних реальностей, що нинішня, така вже цивілізована, Європа в Середньовіччі дуже й дуже бажала родичатися саме з нами — з Руссю! Так, так, були часи, коли ми, Русь, упізнавалися не тільки за брязкотом мечів та щитів, та списів харалужних, а й за високим державницьким розумом Києва та за матеріальною і духовною величчю всієї триєдиної імперії (Київ, Чернігів, Переяслав).
Отже, перед нами розкішна плеяда духовних поводирів, які у різні часи, за різних обставин рішуче протидіяли зовнішньому і внутрішньому антиукраїнству, самовіддано, до самозречення, виборювали Український Світ, його природне право на Державницьку Самостійність. Таких подвижників, будителів української Національної Свідомості, Володимир Бурбан об’єднав у розділі “З Україною в серці”. Розділ “Зі світових овидів” — то з десяток літературних портретів видатних персоналій за походженням неукраїнських, але зігрітих хвилею їхнього українського патріотизму, або споріднених з українцями ідеями, манерами творчості чи ознаками схожості за ментальністю.
Що особливо прикметно, то це яскравість жіночих імен на небосхилі української культури. Не всяка світова література та мистецтво можуть зрівнятися за яскравосяйністю талантів Лесі Українки та її матері Олени Пчілки, Марка Вовчка (Душа, повінчана з Україною) і Наталії Кобринської (Перша українська феміністка), Марусі Чурай і Ліни Костенко (Як дзеркало української ментальності), Марії Заньковецької (Мельпомена української сцени) і Соломії Крушельницької (Чарівниця співу), Наталії Ужвій (Княгиня Українського театру) і Христини Алчевської (Берегиня роду, народна просвітителька)…
Українське жіноче подвижництво — феномен значення світового. Українки, справді, з останніх сил піднімали великий народ із занепаду, разом із чоловіцтвом, а нерідко ще й потужніше кували з його свідому націю. А це була ( та й посьогодні!) каторжна робота! Довгі віки українська національна свідомість перебувала під крижаним саваном рабства (О. Герцен)! Заморожена вічною мерзлотою зросійщення, українська душа ще й тепер ніяк не відтане…
І в часи білоцарські, і в Союзконцтаборі (СССР), і в наші “незалежні” дні українська національна свідомість була й залишається найстрашнішою небезпекою для наших воріженьків. Вони в цьому зізнаються одверто. Як писав російський філософ і історик Георгій Федотов (18861951) у статті “Будет ли существовать Россия?”, “Проблема Украины слишком сложная, чтобы здесь можно было говорить о ней более чем намеком. Но от правильного ее решения зависит самое бытие России. Наша задача здесь формулируется так: не только удержать Украину в теле России, но и вместить украинскую культуру в культуру русскую” (“Alma mater. — Вестник высшей школы. — 1992). Свою ж, імперську, національну свідомість Г. Федотов радив “растить, беречь, возгревать”.
Маючи перед собою такі цілі, вороги Української Державної Свободи нещадно винищували в Україні найменші ознаки Національної Свідомості, Честі, Гордості, Гідності. Така політика позначилася й на долях видатних українців, представлених у книзі Володимира Бурбана: Сергій Єфремов, Агатангел Кримський, Василь Стус… А ще вбиті комуністичним режимом Алла Горська, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Василь Симоненко… Скільки тортуровано, зламано, скалічено талантів, які не розкрилися на повну силу, скінчили життя в нужді та приниженні!
Одним із найтиповіших літературних каліцтв є доля Івана Семеновича НечуяЛевицького. Це символ розп’яття талантів в імперії дожовтневій. До речі, Володимир Бурбан є лауреатом літературномистецької премії імені НечуяЛевицького за публікації статей про українських письменників, високохудожнє, оригінальне втілення українського національного характеру.
Збагачено наші знання про українських патріотів, імена яких попередні режими шельмували або просто замовчували. Це глашатай українського відродження Павло Чубинський, оборонець української мови Сидір Воробкевич та його брат Григорій. З особливою прихильністю Володимир Бурбан пише про письменників, яких у попередні часи відсували на забуття. Це Олекса Стороженко, Архип Тесленко, Юрій Федькович, Марко Черемшина…
Гарною стороною таланту Володимира Бурбана є його толерантне ставлення до людей неукраїнського походження, іншої віри, поглядів, звичаїв, культури (чи безкультур’я). Особливо ретельно — неупереджено й справедливо — ця тема опрацьована у літературних портретах Лесі Українки та Олени Пчілки як редактора журналу “Рідний край” (19081916), що в гострий полемічний спосіб висвітлював “найнезручніші” питання українськоєврейських взаємин. Перекидаючи місток до наших днів, Бурбан переконливо говорить, що довгограюча платівка “українського антисемітизму” є абсолютною безпідставною провокацією. Стверджуючи це, Володимир Якович посилається на власний досвід своєї родини в порятунку двох єврейських дівчатокбіженок під час фашистської окупації України.
Як філолог за освітою і практичний учитель, Володимир Бурбан з особливою сердечністю ставиться до класиків педагогіки. На найвищій полиці пошанування у нього ім’я та ідеї реформатора шкільної освіти, основоположника вітчизняної наукової педагогіки К. Д. Ушинського. У розвідці “Якби нас вчили так, як треба… Костянтин Ушинський” автор ґрунтовно і всебічно аналізує сучасні чинники, які пагубно впливають на рівень загальношкільної й вищої освіти. “Що заполонило наші серця і душі? — з болеем і обуренням запитує автор. І констатує: — Продукція брутальної екранної культури, моральна вседозволеність, влада грошей, перманентна корупція і тотальне казнокрадство, гріхопадіння мало не за кожною стіною, примара тероризму, а тепер ще й перспектива опинитися в газовій камері “старшого брата”. А останніми роками додалася ще й гіпнотична сила Інтернету, справді епохального відкриття сучасної цивілізації…”
Крім того, знижується зміст освіти, базові дисципліни розпиляються в мозаїці надуманої багатопредметності. Повноцінну освіту, раніше доступну практично для всіх, заганяють у резервації “елітарної” школи — для “верхніх десяти тисяч”. Освіта ж у масовій школі зводиться до мінімуму.
Сьогодні, коли НЕукраїнське владне чиновництво на догоду олігархату намагається вибити зпід ніг Українців їхнє найсвятіше багатство — землю, та знищити найбільше духовне багатство — мову, Володимир Бурбан з усіх сил навертає нас до кричущо актуального Костянтина Ушинського. Що можемо взяти в дорогу у завтрашній день із його спадщини? І широко цитує Костянтина Дмитровича за блискучою статтею в “Рідному слові”: “Язык народа — лучший, никогда не увядающий и вечно вновь распускающийся цвет всей его духовной жизни, начинающейся далеко за пределами истории. В языке одухотворяется весь народ и вся его родина… Язык есть ее живая, самая обильная и прочная связь, соединяющая отжившие, живущие и будущие поколения народа в одно великое историческое живое целое. Он не только выражает собою жизненность народа, но и есть самая эта жизнь. Когда исчезает народный язык — народа нет более!.. Отберите язык — и народ никогда уже не создаст его. Новую родину даже может создать народ, но языка — никогда, вымер он в устах народа — умер и народ”.
Українцям до двору, тобто приємні й прийнятні, ті зарубіжні інтелектуали, світочі культури вселюдської, ідеї яких пов’язані з волелюбністю, началами гуманізму, братолюбія. Ідеї, які не розминаються з Шевченком:
Боже милий!
Як хочеться жити
І любити твою правду,
І весь світ обняти!
Володимир Бурбан назвав Івана Буніна російським патріотом України. Того самого, що був переконаний: “Прекраснее Малороссии нет страны в мире”. Можливо, саме за таке переконання І. Буніна так ненавиділи більшовики.
Велику добропорядність стосовно України проявляв Лев Толстой. Він з особливою симпатією ставився до українського народу, пам’ятаючи, вочевидь, про своє “малоросійське” коріння, був захоплений поезією Т. Шевченка, цікавився творчістю Г. Сковороди, був особисто знайомий з Марком Вовчком, Д. Яворницьким, М. Заньковецькою. На зустрічі з группою студентів висловився: “Щасливі ви, що народилися серед народу з такою багатою душею, який уміє відчувати свої радощі й так чудово виливати свої думи, свої мрії, свої почуття заповітні. Хто має таку пісню, тому нічого боятися за своє майбутнє”.
Не тільки письменником високого рівня художньої майстерності, а й постаттю глибоко людяною, гідним громадянином Полтави, патріотом України підноситься Володимир Галактіонович Короленко у нарисі Володимира Бурбана “Людина створена для щастя”. Володимир Короленко рішуче протестував проти тотальної чекістської лютості, звертався до Леніна і наркома освіти Луначарського з настійними вимогами та мольбами звільнити в’язнів із чекістських катівень, припинити несамовитість класової боротьби в Україні. Тут і виявлялася багатолика лжегуманність та підло злочинна підступність “вождя трудящих”, “самого чєловєчного чєловєка”: листипротести Володимира Короленка залишалися без відповіді.
У другому розділі книги (“Зі світових овидів”) В. Бурбан подав низку ошатних, художньо витончених образів діячів культури західноєвропейської (і світової): Джорджа Гордона Байрона, Віктора Гюго, Джека Лондона, Еміля Верхарна, Конан Дойла, Антуана де СентЕкзюпері, а ще — Міхая Емінеску, Богдана Ясінського…
Етюд Алли Бурбан “Щоб краса не залишала землю (спомин про художника Віктора Зарецького”) немовби обрамляє, окантовує все багатство думок і почуттів, що переповнюють книгу. Здається, авторка, кладучи слова на папір, робила це між ударами серця — так тонко й сердечно, щиро й захопливо відтворила вона свої зустрічі з Красою. А та Краса — у двох іпостасях: в образі творіння Господнього (природа) і в образах рукотворних, явлених нам художньою уявою Сергія Григор’єва та Віктора Зарецького. Будучи запрошеною В. Зарецьким на позування, Алла Іванівна відтворила незабутнє враження від спілкування родини Бурбанів із цими самобутніми майстрами у їхніх пенатах — в КончіОзерній…
Загалом же книга Володимира Бурбана — на помноження Сили Українського Духу.
