Валентина ДАВИДЕНКО,
Київ
Cьогодні я обійшла місця, які мають свій зримий образ у пам’яті. І настрій, що зумовлює парну кількість троянд 21 листопада, щороку і неодмінно. Для Устима й інших ангелів Небесної Сотні. Для невідомого мені юнака, якого бачила тоді лише кілька хвилин з вікна своєї редакції на Європейській площі. Щоразу пишу про нього і надходить нове осмислення того болючого, миттєвого і, на жаль, не кінокадру. Він біг через площу, рятуючись від юрби беркутівців і вже неподалік тротуару зупинився і різко повернувся до них обличчям, чекаючи на свій останній бій. І це був жест неймовірно сміливого чоловіка, героя, який боровся до кінця, демонструючи свою мужність і непоступливість перед ордою. Я завжди кладу троянду на те святе місце, але сьогодні Хрещатик був відкритим для транспорту, тож я залишила її ближче до тротуару. Справді, сьогодні було холодно і сумно. І небагато квітів на Алеї Небесної Сотні. І не людно. І чомусь звучало в думках: “нас маленька шопта…” Але ті, хто все ж там були, мабуть, як і я, пережили знов усі дні біблійної хроніки Майдану, бо пам’ять у цих місцях накриває спогадами і слізьми. І я завжди завважую одну особливість: усі події тієї неймовірної хроніки, мої численні інтерв’ю з людьми, які постали за Свободу, тепер бачаться найперше картинкою перших днів Майдану: колоною усміхнених високих юнаків із дерев’яними щитами. Проти темної орди. Із дерев’яними щитами.
Не біла кисея, а лук на твоєму плечі!
І юні обличчя святих на гранітних іконах.
Зима на Майдані, а їх дерев’яні мечі
й щити дерев’яні тримають однак оборону.
Тому ти й летиш з омофором до рідних облич,
альбом Пантеону навколішки грієш устами.
Відколи ще чути сурми переливчастий клич,
вгорі над Майданом рясніше новими зірками.
Це сяйво, вітчизно, твоїх золотих корогов!
Хоч брезкла пітьма, як чума, і земля без Народу!
Це ті, хто до сходу, затиснувши кригу і кров,
з щитом дерев’яним відстоюють знову Свободу!
