Міжнародний вебінар «Одинадцяті короленківські читання»

Він відбувся дистанційно 11-12 листопада 2020 р. в Полтавському національному педагогічному університеті імені Володимира Короленка. Ректор університету професор Микола Степаненко, відкриваючи вебінар, наголосив на гуманістичному наповненні і стильовому розмаїтті творчості письменника, значна частина життя якого пов’язана з Україною, зокрема – з Полтавою. Модератор вебінару – професор, завідувачка кафедрою світової літератури університету Ольга Ніколенко говорила про ідейно-тематичні зв’язки творчості М. Гоголя і В. Короленка.
Різні аспекти творчості В. Короленка і літературного процесу його часу висвітлили в своїх доповідях доцент Університету Хоккайдо (Японія) Дайсуке Адаті, професор Т. Матвєєва (Харків), професор О. Ємець (Хмельницький), аспірант Уемура Масаюкі (Японія), магістрантка Катерина Ніколенко (Полтава), наукові співробітники Полтавського літературно-меморіального музею В. Короленка Л. Ольховська й О. Головко, доценти й асистенти кафедри світової літератури ПНПУ імені В. Короленка та ін. Модератор вебінару Ольга Ніколенко “ілюструвала” виступи доповідачів виданнями наукових досліджень про творчість В. Короленка та експонатами університетської аудиторії українсько-японської дружби “Sakura”. Зокрема, показала знімки з церемонії присвоєння звань почесного професора університету професорам із Швеції, Японії та України.
Доповідь директора Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка, почесного професора Полтавського Педуніверситету професора Михайла Наєнка присвячувалась стильовій характеристиці прози В. Короленка в контексті неоромантичної літературної традиції, яка розвинулась у вітчизняній літературі на рубежі ХІХ-ХХ століть. В. Короленко одним із перших помітив відродження романтичного стилю в літературі цього періоду. Він говорив, що “цей Лазар” (тобто, романтизм) живий, але зі своїми особливостями. Ця його думка корелювалася з роздумами і творчістю І. Франка, Лесі Українки та інших письменників.
Після завершення вебінару його учасники відвідали Музей В. Короленка. Захід відбувався онлайн на платформах e-Tutorium і Google Meet. Ці платформи дали змогу “глядачам” вебінару не тільки слухати, а й залишити на його чаті свої відгуки про виступи доповідачів. Зокрема – про доповідь Почесного професора ПНПУ імені В. Короленка Михайла Наєнка: “Щиро раді бачити нашого дорогого і шанованого Михайла Кузьмовича! Кожна його доповідь – це безцінний урок Майстра” (Дмитро Лебідь, режисер трансляції вебінару). “Щиро дякуємо Вам за прекрасну і корисну доповідь, за можливість отримати нові знання” (Олена Пітерська, вчителька Білоцерківської школи, аспірантка-заочниця ПНПУ імені В. Короленка). “Михайле Кузьмовичу! Сердечно дякуємо за гарну доповідь! Вчимося у Вас!” (Ганна Горковенко, професор). Пропонуємо читачам тижневика доповідь на вебінарі професора Михайла НАЄНКА.

“Цей Лазар живий”
(В. Г. Короленко)
Коли Володимир Короленко одним із перших помітив, що в кінці ХІХ століття раптом став з’являтися романтизм, і письменник зронив біблійну фразу, що “цей Лазар живий”, то йому було сказано: навіщо, мовляв, Вам і воскрешати цього Лазаря, якщо Ви цілковитий реаліст і себе в ньому почуваєте цілком комфортно. Дослідники російської літератури (особливо – соцреалісти) дуже активно акцентували на належності творчості В. Короленка до її реалістичного крила, проте (ніби між іншим) не забували й сказати, що в його творах реалізм інколи поєднувався з романтизмом. Чому сталося так – ніхто, навіть автори академічної “Истории русской литературы” в 4-х томах (Ленінград, 1980) пояснити не зважувалися. Обходяться переважно висловлюваннями самого Короленка про те, що в кінці ХІХ століття література являтиме собою синтез реалізму та романтизму, оскільки таке відбувається в самому житті. І наводять при цьому таку його цитату: “Открыть значение личности на почве значения массы – вот задача нового искусства, которое придёт на смену реализма”1. Все ніби правильно, але нічого не сказано про корінь: чому В. Короленко, живучи практично в епоху реалізму, яка тривала з 50-х
років ХІХ століття до його завершення, не забував про романтизм. А відповідь майже проста: бо така в Короленка була кров. А в людині навіть кров тече мовою, казав один із найбільших модерністів ХХ століття, автор “Уліссу” Дж. Джойс. А мова – головний інструмент письменника-творця. Так ось: у В. Короленка батько був українцем, мати – полячкою, а художнє думання в цих ментальностей трималося й тримається досі на романтичних стовпах. Скільки б ближчу нам українську літературу не штовхали в бік реалізму, вона залишалася й залишатиметься із вкрапленнями романтичної барви. Найяскравіший приклад – творчість М. Гоголя. Хоча писав він російською мовою, а найбільший обсягом фоліант про його творчість називався “Реализм Гоголя” (автор Г. Гуковський), але в самого Гоголя ніяким реалізмом навіть не пахло. Щодо Володимира Короленка, то в нього натрапляємо на реалістичні деталі лиш в окремих творах, та романтизму з нього ніяким “калёным железом” не випечеш. Той, хто, наприклад, назве реалістичними повісті “Сліпий музикант”, “Без язика”, “Діти підземелля”, оповідання “Дивна” чи “Річка грає”, зеленого уявлення не має про те, що таке література. Не кажучи вже про його, Короленкові, “Миттєвості” чи “Вогники” – твори абсолютно “чистого” романтизму. Хоча, звичайно, це вже був не класичний романтизм, а новомантизм, яким починався в літературі цілком новий художній напрям, що дістане назву “модернізму”; новоромантизм поставав у ньому як один із стильових складників поряд із символізмом, експресіонізмом, імпресіонізмом та ін.
Володимир Короленко помітив його одним із перших серед російськомовних українців. І саме йому належить цей вигук: “Этот Лазарь – жив”, що стоїть у заголовку мого повідомлення. У своєму “Щоденнику” В. Короленко записав, що в справжньому мистецтві недостатньо досягати лише цілковитої реальності; важливішим є досягнення “можливої реальності, тобто ідеалу”2. Ця думка майже цілком збігається з уявленням про творчість Аристотеля чи Довженка, які були переконані: в мистецтві головним залишається відтворення не того, що є в дійсності, а того – що буває, що можливе. А люди, про яких письменник пише, бувають такими (писав Аристотель), як ми, кращими за нас або гіршими за нас. В. Короленко зображував “кращих за нас” і тому залишався вірним романтизму та одним із перших помічав, що він, романтизм, раптом відродився в кінці ХІХ століття. Відома також думка М. Горького з приводу творчості тодішнього (кінця ХІХ століття) Антона Павловича Чехова. В листі до нього (Горький, мабуть, не знав, що значна доля крові Чехова була, як і в Короленка, українською) він писав (прошу вибачення за хрестоматію): “Знаете, что Вы делаете? Убиваете реализм. И убьете Вы его скоро — насмерть, надолго. Эта форма отжила свое время — факт!.. Реализм Вы укокошите. Я этому чрезвычайно рад. Будет уж! Ну его к чорту!.. Право же — настало время нужды в героическом: все хотят возбуждающего, яркого, такого, знаете, чтобы не было похоже на жизнь, а было выше ее, лучше, красивее”. Йшлося, отже, про відродження в літературі романтизму (неоромантизму) в його оновленій формі. Він виявляв себе в ліричній драмі І. Франка “Зів’яле листя”, про нього в науково-міркувальній формі Іван Якович говорив у студії “Старе й нове в сучасній українській літературі”, а Леся Українка, як знаємо, написала про це явище у зв’язку з творчістю молодого Володимира Винниченка. Новоромантичними були фактично всі її драми з античними чи ранньохристиянськими сюжетами й особливо її феєрія “Лісова пісня”, що витворена з українських міфологічних та фольклорних мотивів і була найближчою до того, що можна назвати раннім національним модернізмом України. Короленківські міркування з цього приводу були суголосними з міркуваннями Івана Франка чи Лесі Українки і ще раз засвідчили, яку важливу роль у творчості відіграє національна кров творця. У нашому випадку, як я казав, кров Короленкового батька була українською, а кров матері – польською. Тому він не міг відійти від романтизму, скільки б його не тягнули в реалізм чи в інший тип творчості. Між іншим, і його мемуарна трилогія “Історія мого сучасника” (не завершена, на жаль) сповнена різних романтичних пасажів, про що я говорив свого часу в доповіді про українську стихію в згаданій “Історії мого сучасника” та в пізнішій доповіді “Національні архетипи в творчості Володимира Короленка”. Будучи людиною свого часу, він, звичайно, міг публіцистично висловити щось імперсько-зневажливе щодо українства (“хохлацкое сердце” і т. п.), але коли брався за художнє перо, то воно в нього писало українською (та почасти – польською) кров’ю. Хто хоче більше дізнатися про всі ці речі, відсилаю до згаданих моїх доповідей, які звучали на попередніх короленківських читаннях у різні роки, і до своєї книжки “Романтичний епос. Ефект романтизму і українська література”. Перше видання її вийшло в академічному видавництві “Наукова думка” ще за радянського часу (1988), а друге видав “Видавничий Центр “Просвіта”” (2000) вже без радянських наліпок і в тому ж році воно було рекомендоване Міністерством освіти, як навчальний посібник для Вищих навчальних закладів України. Але це вже тема іншої, трохи ширшої розмови. Якщо в кого виникнуть запитання на цю тему, то я готовий на них відповісти.


1 “История русской литерату­ры. В 4-х т. – Т. 4. – Ленинград: Наука, 1983. – С. 146.
2 Короленко В. Полное собрание сочинений. Дневник. – С.-Петербург: Из-ство Маркса, 1914. – Т. 1. – С. 100.
3 А. М. Горький, Собр. соч. в 30 томах, т. 28, ГИХЛ, М. 1953.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment