Ніл Хасевич – легендарний лицар свободи

З нагоди 115-річчя від дня народження

Анатолій Карп’юк,
м. Костопіль Рівненської області

“Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!..”
Ніл Хасевич

Маючи прекрасну освіту, міг би бути успішним художником, жити заможно, але він став борцем за свободу, влившись у ряди українських повстанців під час Другої світової війни, обрав підпільну криївку з нехитрими засобами друкарства, з побутовими незручностями і постійною небезпекою. Слава до нього прийшла тільки після героїчної смерті. Адже твори художникаборця не одне десятиліття пролежали у спецфондах більшовицьких чекістів, в архівах волинського НКВС.
Про легендарну постать видатного художника з Рівненщини Ніла Хасевича видано вже чимало книг. Ще в 1994 р. кінорежисер Михайло Ткачук створив цікавий документальний фільм під промовистою назвою “Здобути або не бути”, в якому на основі архівних документів і спогадів старожилів яскраво розкрита діяльність Ніла Хасевича в умовах глибокого підпілля.
На Рівненщині є село із загадковою назвою – Дюксин. Воно розкинулось понад голубою стрічкою Горині, за 45 км. од Костополя. В Дюксині у сім’ї диякона Антона Івановича Хасевича 25 листопада (за новим стилем) 1905 року народився другий син, якому дали ім’я Ніл.
Раннє дитинство минало у середовищі сільських дітей. Початкову освіту здобував під керівництвом батька. Пізніше були Житомирська семінарія і приватна українська гімназія в Рівному. Довелося жити в тривожні часи: закінчувалися Перша світова війна і починалася т. зв. громадянська (а точніше – більшовицькоукраїнська). Події, як ніколи раніше, калейдоскопічно мінялися.
У молоді роки (в 1918, а за спогадами самого Ніла – в 1922 р.) став калікою: на Оржівському залізничному переїзді потрапив із матір’ю під потяг (сполохалися коні). Мати загинула. Лівої ноги хлопця не вдалося врятувати. Після тривалого лікування Ніл декілька років відвідував майстерню художника Василя Реня у Рівному. А це, очевидно, і вирішило майбутню долю живописця і графіка. У 1925 р. екстерном складає іспит і отримує атестат про закінчення гімназії, а в 1926 р. він – уже вільний слухач Варшавської академії мистецтв.
Невисокого зросту, бідно вдягнутий, із палицею в руці (замість ноги – дерев’яний протез) спочатку записується на відділ малярства, а трохи згодом переходить на графічний. Уже тоді молодий художник розглядав графіку як могутній пропагандистський чинник. Нею можна “розмовляти” з величезною аудиторією і без перекладача. Вчиться сумлінно, хоч змушений терпіти злигодні. Бо що візьмеш із батьківського дому, коли на утриманні батькавдівця був ще наймолодший син Анатолій…
Із перших років навчання Ніл Хасевич проявив себе як наполегливий і здібний слухач. Навіть у першому семестрі він отримав грошову нагороду. Однак тільки в 1930 р. був зарахований повноправним студентом Варшавської академії мистецтв (після того як склав польську матуру). Йому пощастило навчатись під керівництвом висококваліфікованих професорів – Мілоша Котарбінського, Мечислава Котарбінського та Владислава Скочиляса. Не міг позбутися бідності, нестатків. Сторінки особової справи рясніють проханнями (ксерокопії архівних матеріалів надіслав мені знайомий поляк Юзеф Вашкевич): “Я сам себе утримую, — писалося в одній із заяв, — знаходжусь у критичних матеріальних обставинах… Прошу надати мені крайову стипендію…”.
І студентові допомагали. Правда, не завжди. Так, на заяві від першого жовтня 1931 року стоїть підпис директора: “Не заслуговує”. Причина незрозуміла, якщо брати до уваги той факт, що більшість іспитів Ніл Хасевич склав з оцінкою “дуже добре”. Хасевич змушений був шукати випадкові заробітки. Нерідко приходило на допомогу Українське товариство студентів у Варшаві, яке виклопотало йому безплатне помешкання в інтернаті. Окрилений підтримкою, багато працює, удосконалює свою майстерність, експериментує. Розширює свій кругозір, вивчає українське народне мистецтво, студіює кераміку і ткацтво.
У Варшавській академії мистецтв навчалися вихідці з Волині та Галичини. Разом зі студентамиоднодумцями Ніл Хасевич у 1927 р. засновує мистецький гурток “Спокій”, який проіснував аж до 1939 р. Бере активну участь у конкурсі студентських робіт. Картина “Прання” в 1931 р. була відзначена премією. А в 1932 р. за портрет гетьмана І. Мазепи отримав почесний диплом.
Знавці мистецтва заговорили про Ніла як про талановитого художника. У своїх рефератах, зокрема написаному в 1933 р., 24 лютого, Хасевич цитує слова Мейсонера: “Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди. Зробив би малюнок основою навчання у всіх школах. Це єдина мова, якою можна висловити все”.
Існувала думка, що Н. Хасевич у 1933 р. закінчив академію мистецтв. Однак Дарія Даревич у вступній статті до книги “Життя і творчість Ніла Хасевича” (втво “Літопис УПА”._ ТоронтоЛьвів, 2011), опираючись на польські архівні джерела, свідчить: “Але коли звільнення не дістав (звільнення від оплат за навчання. — Прим. А. К.), спромігся востаннє заплатити восени 1932 року, а тоді, не закінчивши Академії, вибув і забрав документи 13 березня 1933 року. Але перед тим, 24 лютого 1933 року, Н. Хасевича допущено в Академії до письмового іспиту на учителя рисунку в середніх школах, склав його успішно і був звільнений комісією від подальших практичних іспитів. Отриманий диплом давав йому право стати учителем рисунку в середніх школах Польщі, але дістати працю за фахом будучи українцем, було практично неможливо.
У 30х роках минулого століття волинського митця знала чи не вся Європа. Адже у передвоєнний час мистецький гурток “Спокій” влаштовував чимало виставок з участю Ніла Хасевича. Його графічні та малярські роботи бачили жителі Праги, Варшави, Берліна, Луцька, Львова, Рівного, Кременця… А кращі дереворити експонувалися в ЛосАнджелесі, Чикаго, де отримали високу оцінку від фахівців. А це свідчить про той факт, що до нього прийшло визнання.
Перед самісіньким початком Другої світової війни у Варшаві (1939) побачив світ альбом “Книжкові знаки Ніла Хасевича”. Автор робіт показав себе неперевершеним майстром екслібрисів.
У середині 30х років минулого століття Н. Хасевич перебував у рідному селі Дюксині, де його батько працював дияконом при СвятоМихайлівському храмі. Учителював у місцевій школі, співав у церковному хорі, яким керував брат Анатолій. Малював ікони, що потім ставали окрасою сільської церкви.
Про нього, як про неординарну людину, щиро згадують старожили Дюксина. Кілька років Григорій Судак разом із Нілом відвідували церковний хор. За його розповіддю, так читати Апостола, як це робив Хасевич, ніхто не вмів у їхньому селі. Коли Ніл заходив у храм і чулося поскрипування протеза, стояла ідеальна тиша: на нього чекали парафіяни. Теплий спогад про художника залишився у пам’яті Ольги Крищук. За її словами, він не тільки гарно малював, але й ткав та вишивав. За Польщі у Львові виходив календар “Рільник”. Цій жительці Дюксина запам’ятався навіть малюнок обкладинки, під яким замість прізвища автора стояли ініціали “Н.Х.”
Варто пам’ятати, що брати Хасевичі були зв’язані з оунівським підпіллям, керівником якого з середини 30х років на Костопільщині був мешканець села Звіздівка Григорій Рибак — людина освічена і свідома, справжній патріот України.
Коли над Європою згустилися темні зловісні хмари і розрядилися польськонімецькою війною у вересні 1939 року, над Західною Україною, зокрема над Рівненщиною, нависла загроза окупації. 17 вересня Червона армія перейшла кордон, щоб узяти “під захист” населення Волині. Про таємний зговір двох міжнародних акул – Гітлера і Сталіна – ще не було відомо. Під пильне око нової влади потрапила передусім патріотично настроєна інтелігенція.
Багато творчих задумів мав Ніл Хасевич, але про вільне втілення їх годі було думати. Тож він змушений був працювати учителем у рідному селі та підробляти бухгалтером у споживчій кооперації.
Друга світова війна, початок якої датується 1им вересня 1939 року, переросла у так звану Велику Вітчизняну. У липні 1941 року була окупована Рівненщина. Багато хто з українців мріяв про відновлення самостійної держави. Під редагуванням Григорія Рибака вийшло декілька чисел газети “Самостійність”. Але редколегія змушена була змінити її назву на “Костопільські вісті”. У планах фашистів Україні відводилася доля німецької колонії.
У Рівному Степан Скрипник і Улас Самчук налагодили випуск часопису “Волинь”. Був запрошений до співпраці Ніл Хасевич. На сторінках газети він виступав і як автор публіцистичних статей. Про те, що під час окупації Ніл Хасевич деякий період працював мировим суддею в Деражному, свідчить повідомлення в “Костопільських вістях” від 29 листопада 1942 року.
Починаючи з 1942 року, була відновлена діяльність осередків “Просвіти”, ліквідованої за “перших совєтів”. Її активістами стали брати Хасевичі — Ніл і Анатолій. Про це ми дізнаємося з газети “Костопільські вісті” від 22 березня 1942 року.
Надії патріотів на відновлення державної незалежності України розбилися об жорстоку дійсність. “Новий порядок” принесла коричнева чума із Західної Європи — арешти, знущання, розстріли ні в чому не винних людей… І коли у квітні 1943 року почали масово формуватися загони УПА на Волині, Ніл Хасевич долучився до підпілля, навіть став близьким другом Клима Савура (Дмитра Клячківського) – командувача УПАПівніч, штаб якого містився у Гутвині (за кілька десятків кілометрів на північ од Костополя). Тільки вузьке коло людей знало, хто приховується під такими псевдами, як Бей, Зот, Рибалко, Левко… Настав новий етап у біографії художника — упродовж майже десяти років.
Будучи інвалідом, Ніл Хасевич не міг тримати зброї в руках. За зброю йому служили різець, долото і пристрасне слово публіциста. Ніл очолив політикопропагандистську ланку групи УПАПівніч. Керував друкарнею повстанців, редагував газету “До зброї”. Як художник оформляв сатиричні журнали “Український перець” і “Хрін”. До честі Ніла Хасевича є той факт, що він був обраний членом центрального і крайового проводів ОУН і Української Головної Визвольної Ради (УГВР) — підпільного парламенту. То, звичайно, вияв глибокої пошани і довір’я до “рядового підпільника”, як скромно називав себе художникграфік.
Хоч війна закінчилася, але українські повстанці продовжували боротьбу. Мистецький доробок Ніла Хасевича періоду війни і після її закінчення значний — понад 150 дереворитів, що були видані за океаном у двох альбомах: “Волинь у боротьбі” та “Графіка в бункерах УПА” (19501952 роки).
Совість полум’яного патріота не дозволила Нілові відійти з похідними групами УПА на Захід. Він твердо вирішив залишитися у рідному краї для подальшої боротьби. Минали роки, сповнені тривог, поневірянь і сподівань. І коли гравюри з глибокого підпілля потрапили до рук делегатів сесії Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, зі столиці СРСР Москви надійшла рішуча вимога — “негайно припинити антирадянську діяльність”. Відтоді чекісти взялися за “полювання” на БейЗота. Їм допоміг випадок. В одній криївці вони знайшли документи. Розшифрувавши, зрозуміли, що хтось комусь заготував 5 кг паперу і вишневе дерево. Здогадались: такі речі потрібні тільки художникові. Як на те, ще й адреса приблизна повідомлялася — бункер на околиці села Сухівці Рівненського району.
Розшук повстанського художника не забарився. Він привів до садиби Лавріна Стацюка, де був обладнаний бункер. Вранці 4 березня 1952 року криївку оточили енкаведисти. В ній знаходилися Ніл Хасевич і два охоронці. Повстанці здаватись не думали. У хід пішли гранати оперативників. Так мужньо зустріли смертну годину талановитий графік і його соратники — Антон Мельничук (псевдо Гнат) і В’ячеслав Антонюк (Матвій).
Світлу пам’ять про безстрашного лицаря свободи Ніла Хасевича нині свято бережуть його земляки. 25 листопада 1995 року з нагоди 90ліття з дня народження художникаборця в Дюксині на подвір’ї сільської школи відкрито стелу, виготовлену з поліського базальту (архітектор Мирослав Марчишин), на якій відтворено автопортрет графіка. У с. Сухівці, що за 12 кілометрів од Клеваня, де загинув художник, за ініціативою Рівненської районної краєзнавчої організації (голова Микола Федоришин) споруджено пам’ятник, на якому викарбувані слова: “Воля людині, воля народам! У п’ятдесяту річницю Української Повстанської Армії”. У м. Рівне споруджено пам’ятник художникові.
Можливо, висловлю думку багатьох костопільчан, коли скажу, що у центрі Костополя, на майдані Незалежності, варто спорудити пам’ятник видатному художниковіборцеві Нілові Хасевичу, котрий поклав своє життя на вівтар нашої свободи.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment