Ярослав ТРІНЧУК
Цивілізацію створили два фактори – мистецтво і прагнення людини до щастя. І цей процес перманентний. Міняється тільки погляди на щастя та ще – його сподівання. Але щастя неможливе без розуміння його. А розуміння щастя неможливе без розуміння себе. Найкраще такому розумінню сприяє мистецтво. Те, що пробуджує фантазії, допомагає людині заглянути в глибини власної душі, зрозуміти Всесвіт і своє місце в ньому, спонукає до порозумнішання. Такий незбагненний взаємозв’язок…
Незрозуміле людина намагається не впускати у свідомість – воно дратує. Незрозуміле мистецтво дратує ще більше – воно заважає Я бути таким, яким Я є. Себто, жити без запитань…
А змістовне мистецтво завжди ставить питання… І дуже рідко можна на них відповісти.
Коли нема відповіді – буде відторгнення. Тому художник, поет, музика, яких загал не приймає, приречені. Незважаючи на те, що саме вони є становим хребтом нації… Це добре розуміли фашисти і більшовики…
Ван Ґоґ за своє життя продав одну картину – “Портрет доктора Гаше”. За безцінь. Просто доктор пожалів художника і купив своє зображення. Остання відома мені інформація – цей твір придбав японський мільярдер за 70 мільйонів доларів.
Не купували у Ван Ґоґа картини при житті з простої причини – там надто багато болю… Коли художник помер, то й болі свої забрав з собою. Людям залишив досвід його спілкування зі світом і з Богом. Цей досвід виявився безцінним…
Загадкового Георга Пінзеля, очевидно, так і не зрозуміли б ніколи. А його твори – стовідсоткові шедеври. По них топтались, їх нищили. Просто так. Борис Возницький вихопив одну скульптуру Пінзеля з вогню в останній момент. Школярі з вожатою готували шашлики і вже кинули у вогонь незрозумілу їм дерев’янку. І це – кінець ХХ століття… Зрозуміло, Україна…
У єдиному сплетенні – два цивілізаційні моменти: найвищий злет людського духу та інфернальний вияв дикунства. В одного народу. Не можна забувати: ті, що здатні спалити мистецтво, готові спалити одне одного. І вони серед нас…
Жоден з претендентів на владу у своїй програмі не сказав, що сприятиме розвитку мистецтва. Добиватиметься таких соціальних умов, при яких українці купуватимуть книжки, картини у своїх художників. Говорять: “підтримувати культуру”; розуміють: “розпилювати державні гроші”.
Катерина Білокур створила модель світу, якого ще не було. Світу, де відсутній страх, що квітку затопчуть, а людину знедолять… Однак, це перший вияв…
Інший – ніхто не знає, скільки під цими квітами кісток людських… і скільки сліз Творця…
Якщо пошук Бога — одна з ключових ідей мистецтва, то в Катерини Білокур ця ідея простежується, як найзмістовніша симфонія кольорів, тонів, напівтонів та й, що найважливіше, – фантастичний полілог квітів, трав, сонця, повітря. У тих квітах закодована вічність. У них – духовний досвід предків, їхні радощі й страждання, поразки й перемоги, воля до життя, утвердження безсмертя.
З-посеред квітів ніби з глибини тисячоліть виростає “Цар-колос”. Символ небаченої сили, що в’яже час, простір, вічність.
Катерина Білокур – алхімік українського живопису. Вона трансформувала свій біль у фантазії про рай.
Десятки й десятки українських талантів забуті. Їхні твори у сховищах. Якщо збереглися. Тисячі і тисячі картин знищені.
Шкода, але українці нічого не знають про своє малярство. Чинник, який піднімає людину над буденністю, нацією ігнорується. Вона тішиться базіканням політичних недоумків.
Заспокоює одне: політичні недоумки – це як застуда суспільства. Нація висякається, і вони зникнуть.
