Як видатний архівіст створив унікальний літопис невеселого життя геніального гумориста

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Харківське видавництво “ФОЛІО” випустило в світ вражаючу книгу (Остап Вишня. Невеселе життя. Документальна біохроніка / упор. С. А. Гальченко. Харків : Фоліо, 2020. 784 с.), над якою літературознавець і архівіст Сергій Гальченко працював понад три десятиліття. В ній вміщено величезний огром документів, листів, спогадів, щоденникових записів, літературних творів, донесень секретних агентів, меморандумів спецорганів, які впродовж 1922–1955 рр. стежили за Остапом Вишнею. Все почалося у 1989 р., тобто в рік відзначення столітнього ювілею українського письменника і гумориста, коли дослідник здійснив (очевидно, єдиний із українських вчених) археографічну експедицію в далеке Заполяр’я, де відбував десятирічну каторгу письменник. І там, в архівах МВС Комі АРСР у місті Ухта (колишнє Чиб’ю — столиця Ухтпечлагу), Сергій Гальченко віднайшов комплекс документів і рукописів Остапа Вишні, які увійшли до цієї книги. Зокрема, він домігся того, щоб йому показали облікову картку зека Губенка Павла Михайловича, де зафіксовано дати його переміщення по окремих таборах Ухтпечлагу. Останній запис на тій картці такий: “Убыл во внутреннюю тюрьму НКВД СССР г. Москвы 29/IV–43”. За безжалісними лаконічними записами були кількасоткілометрові етапи по бездоріжжям тундри, в тому числі в умовах жорстокої заполярної зими…
Затим дослідник багато років працював у державних архівах України та в родинному архіві гумориста. В процесі роботи, починаючи з 1989 р., з’являлися публікації невідомих матеріалів про життя Остапа Вишні та заборонених творів, які знаходили дорогу до читача. Богдан Ступка розповідав мені, що цікавився ними, коли готувався до ролі письменника у фільмі Я. Ланчака “Із житія Остапа Вишні” (1991). Зізнався, що роль була йому дуже дорогою: “Це така дивовижна постать з величезною людською гідністю, яка, не дивлячись ні на що, вистояла…” Артист знімався практично без гриму і буквально прожив життя свого героя на екрані. Він не грав — він був Остапом Вишнею!
Про Сергія Гальченка скажу, що вся його трудова й наукова діяльність пов’язана з пошуками архівних матеріалів. Між іншим, мені довелося також постійно займатися тим самим, але коли рядовий дослідник обмежується використанням віднайденого у своїй науковій роботі, то головна мета Сергія Анастасійовича — покласти нові документи до державного архівосховища, створивши там персональний фонд особливо знаної в Україні постаті. Для таких рідкісних архівотворців можна навіть запровадити окрему номінацію, бо без них був би значно біднішими і культурний ґрунт для літературознавства та мистецтвознавства. Звісно, розумію безперспективність цієї утопії…
З прецікавих розповідей і публікацій Сергія Гальченка знаю, як багато років присвятив архівіст спілкуванню з родиною Остапа Вишні. В результаті онуки Мар’яна і Павло виконали волю своєї матері Марії Євтушенко — доньки незабутньої Варвари Олексіївни ГубенкоМаслюченко, і передали весь родинний архів письменника на державне зберігання до Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Саме там зберігається рукописна спадщина майже всіх українських класиків — від Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки і Ольги Кобилянської аж до В. Симоненка, В. Стуса та й деяких наших сучасників. А всіма цими дорогоцінними скарбами багато років опікується найкомпетентніший фахівець у царині літературного джерелознавства Сергій Гальченко.
Його концептуальна передмова “Сумний літопис життя великого сміхотворця” до капітального видання є блискучим науковопубліцистичним есеєм, в якому читач знайде, насамперед, хвилюючу розповідь про історію невпинних пошуків і небачених знахідок архівіста. Починаючи з тих часів, коли на світанку 1980х рр. молодий науковець зробив спробу віднайти харківський архів Остапа Вишні, але той уже був знищений родичами, і Сергію Гальченку пощастило випросити у нащадків лише дві збережені меморіальні речі — настільну лампу й різьблену дерев’яну поличку, які він привіз до Києва і передав для експонування в Національний музей літератури України.
Вмотивовано хронологічне розташування усіх матеріалів у книзі, що дає можливість читачеві співпереживати разом із реальним героєм і його родиною, яка теж зазнала неабияких страждань, усі жахливі перипетії 1933–1943 рр. Зокрема, дізнаємося про причини двох арештів Остапа Вишні. Першому — після повернення в Київ у 1920 р. — передувала служба фельдшера Павла Губенка “звичайнісіньким урядовцем” у Міністерстві шляхів Центральної Ради, разом з якою він виїхав у 1919 р. до Кам’янцяПодільського. А там у газетах “Народна воля” й “Трудова Громада” він почав друкувати свої фейлетони під псевдонімом Павло Грунський. У фейлетоні “Шовінізм” (Трудова Громада. 1920. 17 лютого) читаємо:
“Українцем бути можеш, а любити Україну — зась!
Повісять!
І дідько його знає, чому воно так?
Як я, наприклад, кажу: “Майо паштєнієс,” — люблю шті (тобто рос. “щи” — В. М.), кислу капусту, Пушкіна, лаптушкі, в “избе” бруд, телята й воші і як співаю “Ванька Таньку полюбил” і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, — так це не шовінізм!?
А як кажу “добридень”, люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю “Місяченьку бліднолиций” і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: “Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері”, — так це шовінізм!?
І клянуть мене за це, і б’ють може за це, і вішають за це!
Про мене ж!
Носи ти лапті хоч на голові ті своїй, не тільки їж, а навіть умивайся отими своїми штями, — у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!”
За великим рахунком ці сатиричні рядки Остапа Вишні посвоєму суголосні з високим науковополітичним висновком Михайла Грушевського про “віджиту нашу орієнтацію на Московщину” та визволення від “песього обов’язку” перед нею.
Сергій Гальченко дає можливість прочитати “камерну” автобіографію (написана в тюремній камері 31 грудня 1933 р.), в якій найпопулярніший (після Шевченка) у двадцятих роках письменник окреслює (для слідчого Бордона) етапи своєї біографії: “Дитинство”, “Школа”, “Військова служба”, “Праця на залізниці”, “Революція”, “Гетьманщина”, “Директорія”, “Еміграція”, “На радянській території”, “Арешт. 14 жовтня 1920 року мене заарештувала ЧК за належність до есерів, як співробітника есерівських газет, і засудила на три роки концлагеря. Але на прохання Блакитного, до концлагеря мене не було вислано, а залишено для праці в редакції газ. “Вісті ВУЦВК”, як перекладача”, “Праця у “Вістях ВУЦВКа””. Звільнено мене зпід арешту в квітні мці 1921 року, і я прийшов працювати у “Вісті””, “Літературна робота”, “Памфлети Хвильового. Виступи Шумського”, “Робота”, “1928 рік. Я захворів на язву дванадцятипалої кишки”, “1929 рік. Повернувся з закордону. В цей час я вже почав відчувати на собі ознаки творчої кризи… За цей час я спромігся написати тільки три п’єси: “Запорожець за Дунаєм”, “Вячеслав”, “Мікадо”. “Мікадо” я написав два варіанти: один для “Березоля”, а другий для Московського МюзикХола”. “Національне питання”, “Питання про народ, про селянство”.
Із цього переліку (особливо з останніх пунктів) стає зрозумілим, якого компромату шукало слідство у біографії “короля тиражу і українського гумору”. Найголовнішим у цьому був інтерес закулісних режисерів, які творили новий сценарій знищення української інтелігенції. Надзвичайно активний публіцист і фейлетоніст Остап Вишня у 1919–1933 рр. у періодиці надрукував майже півтори тисячі усмішок, статей, репортажів, фейлетонів і навіть мініатюр“реп’яшків”, які здебільшого в гумористичному, а то й у сатиричному, тоні висвітлювали тодішні проблеми, серед яких найгострішою була проблема національна.
Між іншим, на початку 1930х рр. і Тарасу Григоровичу закидали, що він “не цілком позбувся… елементів націоналізму”, втім, арештувати його ніяк не можна було. А письменника Остапа Вишню…
У книзі “Невеселе життя” вміщено чотири автобіографії, дві з яких (1933 р. і 1943 р.) писалися у в’язничних камерах — перша в Харкові, а друга (“Основные этапы моей жизни и работы”) в Москві на Луб’янці 6 червня 1943 р. Якщо перша 1927 р. і четверта 1954 р. автобіографії — це літературні твори, то друга й третя — це документи тієї жорстокої доби, коли безневинна жертва режиму змушена була пояснювативиправдовувати свої дії і вчинки. Зокрема, в московськолуб’янському варіанті автобіографії Остап Вишня засвідчує:
“Чи мав я намір організувати замах на життя колишнього секретаря ЦК КП(б)У ПОСТИШЕВА?
І тут я буду послідовним: я підписав і про це матеріали слідства. Я довго не підписував. Я заперечував обвинувачення.
— Для чого це, кому це потрібно? — запитував я слідчого.
Слідчий мені відповів:
— Це потрібно для революції!
Я підписав, не задумуючись”.
Цей підпис міг коштувати життя, адже судова трійка при Колегії ДПУ УРСР 23 лютого 1934 р. порушила клопотання перед Колегією ОДПУ “про застосування до Остапа Вишні — Губенка Павла Михайловича — ВИЩОЇ МІРИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ — РОЗСТРІЛУ”. Але Колегія ОДПУ 3 березня 1934 р. замінила цей вирок ув’язненням у виправнотрудовий табір терміном на 10 років.
Повний обсяг документальної біохроніки “Невеселе життя”, про яку йдеться, перевищує невидану “Трагічну “десятирічку” Остапа Вишні в кілька разів, і в цьому заслуга номінанта, який упродовж тридцяти років збирав нові матеріали і вводив їх у науковий обіг, популяризуючи творчість Остапа Вишні в своїх статтях і монографіях, у виданнях творів письменника.
У хронологічній канві “Невеселого життя” геніального сміхотворця привертають увагу сторінки його табірного щоденника “Чиб’ю” та листи із заслання за 1935–1943 рр. Прочитання знайдених Сергієм Гальченком щоденникових записів Остапа Вишні за 1934 р., особливо про I Всесоюзний з’їзд письменників, дає можливість уявити драматичну ситуацію, в якій опинився класик української літератури. Йому навіть деякий час доводилося працювати в табірній газеті “Северный горняк”, писати нариси для окремої ювілейної книги “5 лет борьбы за недра тайги и тундры”. Із запланованих 26ти нарисів для цієї гулагівської книжки Сергію Гальченку пощастило віднайти 21 нарис (автографи Остапа Вишні і машинописи) ще в 1989 р. в Центральному державному архіві Республіки Комі в Сиктивкарі. Як дослідник, якому вдалося ще й на початку цього століття “вийняти” з державних московських архівів справи Тараса Шевченка і Михайла Грушевського, можу стверджувати, що наприкінці минулого століття Сергія Гальченка повела в далекі російські світи дивовижна інтуїція справжнього першовідкривача, який уже тоді вловив унікальним чуттям архівіста, що документи українського гумористатабірника з часом стануть для нас недоступними. З публічних виступів ученого, зокрема в Культурному центрі України в Москві, можна було дізнатися значно більше про ті його заполярні мандри, але сподіваюся, що все це згодом він опише в наступних виданнях.
Хронологічний принцип побудови фундаментального видання змусив Сергія Гальченка розосередити матеріали слідчої справи за 1933–1934 рр. і справиформуляра за 1922–1955 рр., що забезпечило послідовне висвітлення окремих найцікавіших епізодів біографії письменника. Це ж стосується і родинного листування, в якому крім концтабірних послань (літературних шедеврів) самого Остапа Вишні друкуються надзвичайно інформативні й хвилюючі листи дружини і дітей — Марії і В’ячеслава. Не можу не процитувати насамкінець алмазний своєю українськістю лист Остапа Вишні від 31 серпня 1936 р. до доньки Варвари Олексіївни Марії (Муреточки), яка разом із матір’ю приїхала на Північ, щоб жити в умовах концтабору із дядьком Павлом — рідною для неї людиною:
“Дорога моя Муреточко!
Я одержав од тебе листа. Спасибі, що не забуваєш, що згадуєш мене, що пишеш мені. Дуже я вдоволений, що вчишся ти гарно. Знаю, що нелегко тобі було після української школи — переходити на руську мову, та ти все ж перемогла, осилила, — а це значить, що й далі серйозніші речі ти так само перемагатимеш. Одного не забувай — не забувай рідної мови, читай українські книжки, пиши вправи поукраїнському, перекладай з руської мови на українську, — а мама хай продивляється, перевіряє, виправляє. Треба, Мурочко, бути добре грамотною людиною, а свою мову, культуру, історію знати досконало. Трудно, звичайно, живши в Архангельському та вчившись у руській школі, не відставати од українського — та проте треба працювати, не покладати рук, добиватися свого”.
Хочеться й сьогодні щиро сказати — амінь!
Сергій Гальченко кілька разів номінувався на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, в тому числі двічі, коли в 2010–2016 рр. мені випало бути членом Комітету з цієї найпрестижнішої нагороди в галузі літератури і мистецтва. Кожного разу він представляв абсолютно достойні труди з шевченкознавства та про лицарів українського розстріляного Відродження Володимира Сосюру, Михайла ДрайХмару, Григорія Косинку. І кожного разу номінант зустрічав у деякої частини членів Комітету нерозуміння значущості його дорогоцінних архівних знахідок і евристичних досліджень. Це — системний промах в оцінці вершинних досягнень української документальної, духовної публіцистики.
Національна премія України імені Тараса Шевченка вияскравиться новою, необхідною барвою, коли серед її лауреатів з’явиться Сергій Гальченко.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment