Анатолій МАТВІЙЧУК. Скарби

Скарби
Що є у мене? –
Неба синя вись,
Думки і мрії,
Вірші і мелодії…
Епоха Геніїв, –
Чи ж ти прийдеш колись,
Змінивши на землі
Епоху Злодіїв?

Були пророки
І були вожді,
Хоробрі ватажки
І отамани.
Та й нині ми
Блукаєм, як тоді,
Приймаючи за істини
Омани.

Ми –
Світу матер’яльного
Раби,
Що в суєті зав’язли
По коліна…
Пісні і Вірші –
Ось мої скарби!
Бо їхня суть одвічна
І нетлінна.

Зозуленята
Зозуля-птаха –
Особлива мати,
І від природи має дивний хист.
Вона навчилась яйця підкладати
До інших –
До чужих пташиних гнізд.

Зозуленята
Стрімко підростають
На горе своїм названим батькам
І всіх пташат з гніздечка викидають,
Не залишивши й шансу малюкам…

І далі – надокучливо й зухвало
Не припиняють жерти ні на мить,
Як не годуй, а їм все мало й мало
І неможливо їх задовольнить….

Скажи-но, рідна Україно-мати,
Звідкіль до нас підкралась ця біда?
Куди не глянь – кругом зозуленята
Нас викидають з рідного гнізда.

А ми – то темні, то – дурні, то –кволі,
Не здатні постояти за своє.
Зозуля – птаха нашої недолі –
Ніколи щастя нам не накує…

Не хлібом єдиним
Ми пишемо гнівні пости
І складаєм промови,
Ламаємо списи
В дискусіях наших палких.
Бо нам, українцям,
Ще й досі болить наша Мова,
І нас на землі нашій рідній –
Мільйони таких.

Невже все так просто,
Як декому часом здається,
І варто усім, як один,
Їй одній присягти –
І Мова, як птаха,
Прокинеться і стрепенеться,
І, вільно змахнувши крилами,
Сягне висоти.

А як же насправді?
Не так воно легко, мій брате.
Хто серцем її не відчує –
Тому не дано.
Щоб мова жила –
Треба нею співати і грати,
Писати романи
Й знімати сучасне кіно.

Як вийшло, скажіть,
Що одну з найспівучіших націй
На наших очах
Накриває зловісна пітьма?
І пісня вмирає
В полоні тісних резервацій,
У морочних гето,
З яких порятунку нема!

Бо Мова –
Не просто відтворені правильно звуки
Й сухого правопису
Норми скупі і жорсткі.
Це – наші надії,
Це – наші благання і муки,
Це – наше коріння,
Що тягнеться ввись крізь віки!

Вона – як повітря,
Ми дихаєм, значить – живемо,
Нехай ця задуха
Не стане початком кінця!
Тому я вас прошу…
Благаю! – не спрощуйте тему –
Не хлібом єдиним
Живуть українські серця…

Не продаю…
У своїм краю,
Як в гіркім раю,
Де вино і кров, де бур’ян і жито –
Я свої пісні людям продаю,
Продаю затим,
Щоби якось жити.

Так не просто тут,
На оцій землі,
Де черствими нас
Робить темне лихо –
Я не продаю мрії і жалі,
Я не продаю радощі і втіхи!

Скільки їх було –
Вторжень і нашесть,
Береже душа все, що незабутнє…
Я не продаю совість або честь.
Це – як продавать
Нинішнє й майбутнє!

Хай ламає ліс чорний буревій,
І жирує тля на гілках зелених –
Не торгую тим, що в крові моїй,
Тим, що до пори ще дрімає в генах.

Повернуся я до своїх основ,
В небесах моїх є зоря провісна.
Я не продаю Дружбу і Любов,
Я не продаю Душу і Вітчизну!

Незалежність
Я готовий
Гучно святкувати
Свято це, що вище інших свят.
Та думок тривожних так багато,
Хоч бери й шикуй їх
На парад.

Незалежність –
Це не просто слово,
Що нам служить
Гаслом повсякчас.
Це – священний принцип,
Де в основі –
Воля й Вибір кожного із нас.
Незалежність –
Завжди приналежність
До коріння наших прабатьків.
Рідний світ –
Його п’янка – бентежність
Нас єднає з глибини віків.

Незалежність –
Значить – непродажність,
Коли йдеться про наш спільний рід,
А іще – незламність і відважність
Твердо захищати рідний світ.

Захищати звичаї і мову,
Казку мами й татові пісні,
І не купуватись на полову,
Що усе це нині не в ціні!

Незалежність –
То незламна вірність
Ідеалам, чистим як сльоза,
Не тупа байдужість,
Не покірність,
Не пустопорожні словеса.

Незалежність –
Це відповідальність
Перед Богом, Родом і людьми.
Це єдина сутність і ментальність,
Де всі “Я” зливаються у “Ми”.

Тож попри оркестри і паради,
Попри гасла й вигуки гучні –
Я молю вас, Господа заради,
Дайте ж Віри крапельку мені!

Щоб радіти
Й весело співати
Попри всі страждання і жалі,
Щоб натхненно й гордо святкувати
Незалежність Рідної землі.

Молитва-2020
Мій Боже,
Вибач, я до Тебе знов
Молитвою
Твою Вічний Дух тривожу.

Бо так потрібна нам
Твоя Любов!
А ще – Надія,
Чуєш, милий Боже?

Я маю все,
І скаржитися гріх:
Є сон і їжа,
Є земля і небо.

Тому я не за себе,
А – за всіх, –
За нас за всіх
Проситиму у Тебе.

Ти бачиш, де я,
У якім краю,
З якого міста
Шлю Тобі благання.

Я ніби знов
Над прірвою стою
І Сповідь шлю
Тобі немов востаннє.

Як ти і вчив, –
Я не ганьблю Душі,
І не жадаю на землі
Чужого. –
Чому ж тоді
Ці нелюди чужі
Крадуть і тягнуть все
З обійстя мого?!

Ти заповів
До ближнього Любов
Таку, що вища за любов до себе,
Та ті, хто п’ють з мого народу кров, –
Вони не чують голос Твій із Неба.

В собі згубивши Душу,
Тішать плоть
І ставлять понад все
Свою гординю.
Як би ти знав,
Які вони, Господь!
Куди ведуть
Окрадену країну?

Оглушену потоками брехні,
Осліплену вогнями телешоу…
Я знаю, що судити не мені,
Та як нестерпно все це –
Знову й знову?!

У кожного із них – свій інтерес,
А на кону – гектари і мільярди.
Вони в народи грають,
Наче в нарди,
Підвищуючи ставки
До небес.

То де ж
Небесне воїнство твоє –
Архангели твої і Херувими?!
Поглянь, –
Як страшно
Над дітьми твоїми
Бездонний морок пекла
Постає!

Ти дав нам Волю,
Але – ми раби!
Ти дав нам Сина –
А Його розп’яли.
Цей грішний світ
Такий недосконалий…
Якби ж То все інакше,
О, якби…

Дзвеніла ніч
Напругою думок,
У тиші
Розгорталась вічна битва.
І десь –
Поміж галактик і зірок –
Як в океан
Тонюсінький струмок
Текла крізь Час і Простір
Ця Молитва…

Тривога
Не полишає відчуття тривоги –
В душі напруга – темна і німа,
Ми ніби стоїмо біля порога,
А за порогом – морок і пітьма…

Майдани, війни, злочини, теракти,
Заручники і збиті літаки…
До нас доносять лиш окремі факти,
Що поки не складаються в рядки.

В Кремлі – аврал. Нарада в Білім Домі.
Крим. Україна. Сирія. ІГІЛ.
Стара Європа корчиться в судомі.
Париж. Брюсель. Ряди нових могил.

Вогонь і дим на всіх телееекранах,
Страх душі забирає у полон!
Ви сидите ще на своїх диванах –
А навкруги – гримить Армагедон!

Змішалися країни і народи,
Але не зникла їх одвічна суть,
Расизму ні! – І біженці зі Сходу
Європі ситій вирок свій несуть!

Та це, здається, тільки увертюра,
Ще навіть не напружились смички,
А хто ж Маестро – автор партитури?
Куди ведуть тоненькі ниточки?

І хто ми є? Заручники чи жертви?
І хто безжальні наші вороги?
Скільком із нас іще потрібно вмерти,
Для того, щоб закрити їх борги?

Немає сну. А вже світа потроху.
І по кутках ховається пітьма…
Є сто питань. І відчуття тривоги.
А відповідей поки що
Нема…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment