«Білорусь буде вільною і незалежною. Хоча – дорогою ціною…»

Розмова нашої авторки, письменниці Олени Бондаренко, з Сергієм НавумЧиком — відомим білоруським журналістом, публіцистом, політиком.

О.Б.: — Пане Сергію, Ви – один із лідерів Білоруського Народного фронту, що став символом боротьби за національне відродження й незалежність Білорусі. Вашими героїчними зусиллями було прокладено шлях до демократичного розвитку держави. Та досягненнями ваших боротьби і праці скористався новоспечений диктатор, який зробив усе, щоб знищити ці досягнення: брутально потоптав Конституцію, забезпечив собі необмежену владу, знищив опонентів чи змусив їх залишити рідну країну. Проте… на пострадянських обширах чимало (знову ж таки, пострадянських) людей вважають, що Білорусь упродовж 40 років панування “бацьки” заледве не раювала…
Як мало хто інший, Ви достеменно знаєте, що сталося тоді, чому так сталося і чому міф про “квітучу Білорусь”, принаймні, донедавна, був таким живучим…
С.Н.: — Існує поширена думка, що “Незалежність на білорусів звалилася з неба”, що білоруси ( на відміну від своїх сусідів – українців, литовців і латишів) не хотіли суверенітету, що їх цілком влаштовувало життя в Радянському Союзі.
Це неправда. Протягом двох століть окупації – спочатку царським, а потім комуністичним режимами – завжди були ті, хто змагався за незалежність від Москви. Були й повстання, втоплені у крові, якот повстання Кастуся Калиновського 1863 року чи Слуцьке повстання 1920го; були політичні партії, лідери яких розстріляні в Куропатах; у 1950і за білочервонобілий стяг людей саджали на 20 років. Нарешті, 1988 року був утворений Білоруський Народний Фронт (БНФ), який Ви згадали – на чолі із Зяноном Пазьняком.
Для тисяч і тисяч білорусів Незалежність була не “дощем з неба”, а метою життя.
Але треба визнати, що – не для більшості білорусів. Двісті років окупації зробили свою справу.
Населення Білорусі внаслідок русифікації було денаціоналізоване. На момент, коли утворився БНФ, у Мінську та в усіх обласних центрах не було жодної білоруської школи!
Ситуація почала виправлятися на початку 1990х, коли БНФ створив свою фракцію у Верховній Раді. Нас, депутатів Опозиції БНФ, було лише 30, а весь склад Верховної Ради —понад 300. Проте білорусизація й демократизація – рухалися. Як нам тоді здавалося, вельми мляво, повільно, але сьогодні я дивуюсь, як багато вдалося зробити. У 1993 році 80% першокласників пішли вже до білоруських класів! Нам би ще 57 років, і процес став би незворотнім.
Це відчували Москва та проімперські сили, які в керівництві Білорусі (у Верховній раді, у Раді мінстрів) становили більшість. Їхня ментальність за три роки Незалежності не змінилася. Ось тоді й була здійснена операція “президент Лукашенко”. Максимально орієнтований на Росію депутат був приведений на посаду керівника держави.
Я знаю Лукашенка з весни 1990 року. Він важко приховував своє неприйняття, огиду до національного Відродження, до білоруської мови у перші роки, коли БНФ був на злеті.
Починаючи з 1992 року, коли реакція почала брати реванш, він постійно кидався на опозицію, на Пазьняка, зневажливо висловлювався про білоруську мову. І головне – заявляв, що розпад СРСР – це злочин.
Я зробив такий історичний екскурс, бо без нього важко зрозуміти те, що відбулося на президентських виборах 1994 року.
Тепер у Білорусі багато людей говорять: як це могло статися, що в 1994му ми обрали Лукашенка?
У мене є проста відповідь на це питання.
Тому, що вам було байдуже до Незалежності. Коли б ви запитали себе: чи може людина, яка на кожному кроці заявляє, що бачить свою мету у відновленні СРСР, бути керманичем держави; чи може людина, яка хоче знищити державу, бути її президентом — ви б за нього не голосували. Але у вас навіть думки такої не виникало — Вам хотілося простого: “чарки і шкварки”.
І справді, Лукашенко 25 років давав населенню “чарку і шкварку”, люди мали певний — відносний — побутовий добробут, котрий їх влаштовував. Тисячі опонентів Лукашенка залишилися без роботи, пройшли через тюрми, декількох було вбито, але більшість була задоволена тим мінімумом, який мала.
Я так само чув висловлювання (і від українців), що от, мовляв, у Білорусі – порядок, там пенсії вищі, заробіток гарантований тощо. Ну, поперше, заробіток і пенсії вищі на пару десятків доларів, але річ не в цьому.
Зазвичай у відповідь на такі слова я пропоную українцям уявити, що вони мають білоруські пенсії, але за те, що вийдуть на вулицю під синьожовтим стягом, їх можуть посадити на 15 діб чи оштрафувати на три місячні зарплатні. За те, що у присутності спецпризначенця чи поліціянта вони заговорять українською, їх можуть або просто побити, або побити і посадити на ті ж таки 15 діб. А коли вони публічно покритикують Зеленського – їх можуть посадити вже на два роки.
Звичайно, після цього ніхто не погоджується обміняти пенсію на свободу.
“Порядок”, який встановив Лукашенко – це порядок концтабору з поправкою на сучасні реалії – на кшталт Інтернету чи подорожей за кордон. Так, ти можеш виїхати за кордон, але потім знову повертаєшся до концтабору, де гарантовано отримуватимеш свою “пайку”, але за це повинен мовчати.
Фактично, Лукашенко багато в чому відновив СРСР, з тією різницею, що в Радянському Союзі номенклатура мала на двітри кімнати більші квартири, ніж звичайний інженер, а тепер кількасот наближених до Лукашенка людей мають палаци, бізнеси і мільйони на рахунках.
Хоча краще порівняння – диктатури латиноамериканського зразка.
О.Б.: — Режим Лукашенка знавіснів остаточно. Приниження, катування, арешти, терор, убивства… Кожна нова трагедія, кожне нове свідчення приголомшують. Зовсім нещодавнє —мученицька загибель Романа Бондаренка, якого замордували “тихарі” тільки за те, що відмовився зняти національні білочервонобілі стрічки…
Білоруський народ вже понад три місяці у відчайдушному пориві відстоює свої свободу і права.
Мені на думку спадають події, учасниками яких були мої батьки – повстання в’язнів Кенгіру 1954го. Тоді радіостанція, змайстрована повсталими, волала світові про порятунок: “Допоможіть! Нас убивають!” Але світ мовчав. І проти беззбройних людей пішли танки…
Може, ця аналогія не зовсім доречна. Але, на Вашу думку, як має діяти світова спільнота, її інституції – окрім введення санкцій проти диктатора та його поплічників – аби підтримати білоруський народ?
С.Н.: — Ні, пані Олено, аналогія з Кенгіром якраз вельми правильна. І тоді, й тепер тут – одна тема: якою мірою демократичний світ має бажання і здатність реалізовувати свої постулати про права людини, демократію, свободу на практиці. Чи це просто прекрасні гасла – чи це принципи, заради яких Захід готовий жертвувати? Не життям, а бодай власним комфортом…
Пригадую свої почуття у 2014 році, коли Путін напав на Україну, анексував Крим і розв’язав війну на Донбасі. У перші дні мені здавалося: це для Путіна – кінець. Бо тепер і США, й Велика Британія введуть свої флоти у Чорне море, запровадять максимально жорсткі санкції, обріжуть Росії SWIFT (міжнародна міжбанкова система передавання інформації та здійснення платежів, — О.Б.) тощо. А як же інакше, якщо вони взяли на себе обов’язки, за Будапештським меморандумом, гарантувати суверенітет України в обмін на відмову від ядерної зброї?
Але нічого такого не сталося — Вашингтон і Лондон висловили “глибоке занепокоєння”, й за кілька тижнів Обама, якщо не помиляюся, скерував до України допомогу чи то сухими пайками, чи то ковдрами для вояків…
Так от, тойтаки Будапештський меморандум був підписаний і стосовно Білорусі, позаяк Мінськ так само (ще до Лукашенка) ухвалив рішення про виведення ядерної зброї.
Я, депутат Верховної Ради, так само у 1992 році голосував за це. Сьогодні, знаючи, як розгортатимуться події, я сто разів би подумав, чи варто це робити…
Не маю жодного сумніву, що стосовно України, а тепер і Білорусі, Захід своїх обов’язків не виконав.
Тепер Європейський Союз увів проти Лукашенка та його оточення санкції – їм заборонили приїздити до Європи. За 500 катованих (це лише ті, хто засвідчив і подав заяви) – відсутність можливості випити кави на п’яцца Навона чи відвідати Лувр? Та проживуть Лукашенко і його генерали без Риму і Парижа. Вони, звичайно, на публіку обурюються цими “санкціями”, але між собою сміються із західних політиків.
А загалом, найефективніший спосіб впливу на Лукашенка – це, як не парадоксально, вплив на зовсім іншу персону. Доля Лукашенка цілковито залежить від Путіна. Якби у серпні цього року Путін не підтримав Лукашенка – у Білорусі був би інший керманич (бо білоруські силовики дивились, як відреагує Кремль).
Тому найефективніший спосіб допомоги Білорусі з боку заходу – тиск на Кремль. Але я дуже сумніваюся, що у Заходу вистачить на це мужності й сили волі.
Вирішуватиме долю Білорусі народ.
О.Б.: — Нещодавно Ви, пане Сергію, закінчили роботу над книгою “Дев’яносто шостий”, у якій ідеться про лукашенківський конституційний переворот. Переконана, що вона буде багато в чому повчальною й для нас, українців. Розкажіть, будь ласка, про цю книгу і про те, як Ви та лідер БНФ Зянон Пазьняк опинилися в еміграції.
С.Н.: — Навесні 1996 року, після багатотисячних акцій протесту, Лукашенко зажадав розправитися з лідерами БНФ. Ми виїхали спочатку до Києва, звідти – до Праги, потім – до Варшави. Гадали, що на кілька тижнів. Затим були у Лондоні, потім – у Сполучених Штатах. У США отримали інформацію, що Лукашенко наказав нас заарештувати, а командувач прикордонними військами – затримати нас на кордоні (цей наказ навіть потрапив у пресу). Тому довелося просити політичного притулку в Америці.
Але наша особиста драма мала політичні наслідки: ми стали першими громадянами колишнього СРСР після 1991 року, яким Америка надала політичний притулок. Цим Вашингтон визнав Лукашенка диктатором і був змушений скоригувати свою політику щодо його режиму.
Я буду до кінця свого життя вдячний колегам з Руху, найперше – світлої пам’яті В’ячеславу Максимовичу Чорноволу – за ту підтримку в Києві. Тоді Генеральна прокуратура Білорусі звернулася до Генпрокуратури України з вимогою нас видати, але Чорновіл зробив усе можливе, щоб цього не сталося…
О.Б.: — 11го серпня, через два дні після початку протестів, я запитала Вас: “Пане Сергію, які Ваші прогнози?” Ви відповіли: “Тяжко сказати. Головне — щоб із ситуації не скористалася Москва”. Минуло три місяці. Чи з’явилася у Вас інша відповідь?
С.Н.: — Москва цілковито контролює Лукашенка; їй вигідне ослаблення його режиму, бо на Заході його вже не приймуть, і йому залишається тільки бути все ближче і ближче до Путіна.
З одного боку, це справді небезпечна ситуація: загроза анексії залишається.
Але з іншого боку – народ Білорусі кардинально змінився. За три місяці він загартувався так, як не загартувався за останні 25 років. Люди відчули цінність свободи, а головне – Незалежності. Згідно із соціологічними дослідженнями, протягом останнього місяця кількість прихильників союзу з Росією зменшилася на 10% — насамперед, через підтримку Путіним Лукашенка.
Тому я вірю, що Білорусь буде вільною і незалежною. Хоча, напевно, дорогою ціною…

Довідка:
Сергій Навумчик (Сяргей Навумчык) – відомий білоруський журналіст, публіцист, політик.
Народився у грудні 1961р. в містечку Постави Вітебської області. Закінчив факультет журналістики Білоруського державного університету. Служив у війську. Брав активну участь у Самвидаві.
Один із керівників Білоруського Народного Фронту “Адраджэньне” та найближчих соратників лідера БНФ Зянона Пазьняка.
У 199096 р.р. – депутат Верховної Ради Білорусі, координатор парламентської Опозиції БНФ, член Конституційної Комісії та парламентської комісії з питань ЗМІ та прав людини. Очолював інформаційну агенцію “Павет”.
Брав участь у голодуванні депутатівопозиціонерів на знак протесту проти ініційованого Лукашенком референдуму щодо зміни державної символіки, ліквідації статусу білоруської мови як державної, “інтеграції” з Росією та фактичної узурпації влади президентом. Вночі проти 12 квітня 1995р. депутатів просто у залі засідань жорстоко побили загони спецпідрозділу і викинули з приміщення парламенту.
1996 р., у розпал терору проти опозиції, Сергій Навумчик емігрував з Білорусі. Наказ заарештувати опозиціонера, щойно він спробує перетнути кордон, не скасований досі.
Отримав політичний притулок у США.
Нині мешкає у Празі.
Заступник Голови Ради Білоруської Народної Республіки – вищого державного органу БНР, що діє від 1919р. в екзилі (відомо, що Рада БНР – найдавніший з діючих урядів у вигнанні).
Член Білоруського ПЕН-центру.
Від 1990 р. – на радіо “Свобода”.
Книга Сергія Навумчика “Сім років відродження, або фрагменти найновішої білоруської історії (19881995)” відзначена премією ім. Алеся Адамовича Білоруського ПЕН-центру.
Автор численних публікацій у європейських виданнях.

Довідка:
Олена Бондаренко — журналістка, письменниця, політик.
Народилася в радянському концтаборі. Донька політв’язнів, учасників повстання в Кенгірі 1954р.
Одна із засновників Народного Руху України на Луганщині; 1989-93 р.р. – заступниця голови, голова Луганської крайової (обласної) організації НРУ.
1991р. – довірена особа В’ячеслава Чорновола на виборах Президента України, очільниця рухівського обласного штабу під час Референдуму щодо незалежності України.
1994-2001р.р. – заступниця Голови Народного Руху України.
Головний редактор всеукраїнського незалежного часопису “Час/Time” (шеф-редактор – В’ячеслав Чорновіл).
Народний депутат України ІІІVI скликань. Член Постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи (20062012р.р.).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment