«Просвіті» Костопільщини – 100
Святослав ПРАСК,
письменник, політичний і громадський діяч, учасник руху шістдесятників, голова Костопільської “Просвіти” у 1989–1993 р.р.
Перші осередки “Просвіти” у центральних, східних та південних українських землях створені на початку двадцятого століття. На Волинь “Просвіта” прийшла у 1917 році. А перші згадки про просвітянські справи на Костопільщині відносяться до 1921 року. Зокрема письменник та відомий дослідниккраєзнавець наших теренів Володимир Шабаровський встановив, що виходячи з досліджень іншого відомого краєзнавця Гурія Бухала, осередок “Просвіти” в селі Деражно вже існував у 1921 році. Про це та про діяльність “Просвіти” в цьому селі за часів Польщі піде мова в окремій його статті. Про давність просвітянської діяльності в селі Золотолин припускає і вчитель історії місцевої школи Руслан Крук, яку він пов’язує з педагогом і просвітянином Антоном Олійником. Детальне дослідження про нього теж викладене в окремій статті цієї книги.
Перші ж писемні згадки про просвітянські справи в Костополі відносяться до 1927 року. Але краєзнавцідослідники впевнені, що це сталося значно раніше. У ті часи (а це було ще за Польщі) костопільські просвітяни збиралися на свої сходини по хатах, зокрема в помешканні бондаря Феодосія Олексієнка, що знаходилося поруч із церквою. Він керував церковним хором. Уся його величенька родина (три дочки і два сини) була дуже співочою, особливо найстарша дочка Варка. Вона не тільки мала чудовий голос, а й грала на різних музичних інструментах, яких у домі відомого місцевого музики було предоста. Власне, саме Варка та її молодша сестра Зінаїда й були першими просвітянами в ті часи в нашому місті. А першим керівником Костопільської “Просвіти” був фельдшер за фахом, щирий українець за духом, Лаврентій Серветник, до речі, учасник костопільського повстання у 1919 році, організованого старшиною петлюрівської армії Стефановичем. Навіть був заарештований. Він і перший просвітянський хор організував, що збирався на репетиції в домі Олексієнків. Відвідували його крім господарів патріотичні родини Олексійчуків, Трохимчуків, Хоронжуків та Серветників. Просвітянський очільник організовував багато різних святкувань. Аби не бути голослівним, наведу уривок із спогадів тодішньої просвітянки Ганни Трохимчук, розповіді якої мені вдалося записати на магнітофонну стрічку ще в 198283 роках минулого століття, задовго до української незалежності, що увійшли до моєї повісті з народних вуст “Вереси”:
… Розкажу вам про перше Шевченківське свято в Костополі. То було на ті часи незвичайною подією. Програмки на вечір ми малювали всі: і брат, і сестра одна й друга, і я. Цікаво ж, і водночас лячно, адже подібне дійство вперше мало відбуватися в місті. Це були якраз шістдесят шості роковини від дня смерті нашого дорогого Тараса. За нашої молодості “Кобзар” Шевченка лежав у кожній хаті на видному місці, поруч з Біблією, як найцінніші родинні реліквії. Дістати “Кобзар” тоді було проблемою, мало друкували його.
І ось, нарешті, 10 березня. У перших рядах сидять місцеві польські “жондци”, цебто представники влади. І їм на вилогах піджаків чіпляємо спеціальні синьожовті емблемки. Руки трусяться від хвилювання. А на сцені великий хор в українському національному вбранні. А це ж були майже всі неграмотні хлопці й дівчата. Хор організував Лаврентій Серветник, він потім обирався послом від нашого краю до польського сейму. З 1929 по 1933 рік навіть виконував обов’язки віцебургомістра Костополя. А родом був із Клевані. Коли хор заспівав “Заповіт”, – увесь зал встав. Польські урядники теж мусіли підвестися: і староста, і гонорове панство.
Потім почався концерт. Аж зі Львова запросили бандуриста. Той співав “Ой, МорозеМорозенку”, інші народні пісні та думи. Пригадую, тоді всім подобався оцей романс:
Щоб співати колір чорний
Дам я голос свій.
І тобі одній покорній
Я співаю колір чорний,
Бо то колір мій…
Нашому братові Сашкові (а він з якогось дива вважав себе росіянином) страх як сподобалося свято. Він був того вечора зовсім несхожим на себе з отим своїм хворобливим русофільством, дуже схвильований, жартував:
– Якщо щотижня проводитимуть Тарасові свята – то я стану українцем. І щоб обов’язково виступав бандурист.
Іде концерт, усе славно, як має бути, аж раптом: Гу – гу – у – у! Гу–гу–у–у!.. – гудок з тартака.– Пожежа! У вікнах замерехтів відблиск полум’я. Горить десь зовсім близько, поруч. Зал зірвався з місця, але пожежник, що саме наспів, заспокоїв людей, аби далі святкували.
Як незабаром вияснилося, що то польські шовіністи навмисне підпалили неподалік склад, аби зірвати Шевченківське свято. Тоді наш Сашко відразу експронтом і вірша уклав:
Нерон колись Рим підпалив,
Щоб нам це пам’ятать.
В Костополі хтось гравсь
з вогнем,
Щоб свято зіпсувать.
Полум’яніло за вікном,
Тартак, як вовк той, вив.
Всі кинулися до дверей,
Та хтось їх там спинив.
Дав зрозуміти, що вогнем
Нам душ не спопелить,
Всі повсідались на місця –
І пісня знов дзвенить
Про той далекий милий час,
Як край наш вільним був.
Про те, як жив, творив Тарас,
Як мучився, любив…
Про ту Могилу над Дніпром,
Що шістдесят шість літ
Хранить того, що дав для нас
Найкращий Заповіт.
У нього це вихлюпнулося з душі миттєво, і він прочитав цей вірш перед схвильованим залом. Боже, як йому тоді довго аплодували!
Але десь у 1933 році польські власті заборонили різні українські вистави, гуртки, шевченківські свята, – то знову просвітяни збиралися по хатах. А вийшла така заборона після великого і гучного судового процесу над українськими просвітянами та оунівськими активістами. Засудили тоді в Костополі до різних термінів ув’язнення понад 40 чоловік, переважно інтелігенції.
Цей коротенький спогад учасниці тих подій яскраво засвідчує про нелегкий шлях українців до свого національного воскресіння за часів панування Польщі. Однак патріотично налаштовані українці нашого поліського краю не лякалися випробувань, нелегально налагоджували просвітницьку працю. До них слід віднести подружжя лікарів – Петра і Ганни Рощинських, які в 19241938 роках проводили в Костополі значну просвітницьку діяльність. Ґрунтовну дослідницьку працю про їхні просвітянські здобутки написав письменник і відомий костопільський краєзнавець Анатолій Карп’юк. Ось, що він розповідає: “Петро Рощинський народився 18 березня 1890 року в Глухові у сім’ї сільського вчителя. Середню освіту здобув у Чернігівській семінарії. Потім поступив на медичний факультет Московського університету, який закінчив у 1916 році. Двадцятичотирирічним юнаком Петро зустрів Першу світову війну, виконуючи обов’язки фронтового лікаря…Із утворенням Української Народної Республіки, молодий лікар пішов на службу до армії УНР”.
Проте сили були нерівними і українському війську довелося відступити на Захід, на територію Польщі. Тривалий час перебував у таборі для інтернованих, а після того як Волинь відійшла до новоствореної Речі Посполитої, у 1921 році влаштувався лікарем у Рівному. Там і зустрівся зі своєю супутницею життя Ганною Ступницькою, яка відбувала саме лікарську практику. А народилася вона в Кременці у священицькій родині. Після одруження молодята переїхали до Костополя. Тут вони й долучилися до активної просвітницької діяльності. До речі, саме з ініціативи Ганни Рощинської в Костополі започатковує свою діяльність філія “Союзу українок”, осередки якої, наче гриби після дощу, швидко зафункціонували в довколишніх селах. Звісно ж, українська патріотична діяльність не подобалася польським властям, почалися переслідування, що закінчилися принизливими обшуками. Врешті їм недвозначно порадили припинити проукраїнську громадську працю, а займатися лишень лікарською, бо в іншому разі… І родині Рощинських довелося восени 1938 року виїхати до Кременця, де жила мати Ганни. Але виявилося, що й там польська недремна шовіністична рука засікла небезпечну особу для Речі Посполитої і запроторила Петра Рощинського до Берези Картузької.
З тогочасною “Просвітою” на Костопільщині зв’язане ще одне знакове ім’я. Це – Олександр Кичановський, уродженець Корця. Він був рідним братом костопільського священика о. Івана. Як відзначає автор глибокого дослідження про його діяльність ще один відомий письменник і краєзнавець нашого краю Володимир Шабаровський, важко встановити з якого часу він почав займатися просвітницькою діяльністю. Але відомо, що в 1936 році він вступив до Волинського об’єднання і став членом “Просвітянської хати”, а 11 грудня 1938 року був обраний головою цього товариства в м. Костопіль. Але незабаром більшовицька окупаційна коса остаточно скосила просвітницький цвіт нашого Поліського краю. 24 грудня 1939 року було заарештовано Олександра Кичановського, його заступника Івана Максимчука та секретаря Федора Мельника. У звинувачувальному акті зазначалося “В Костопольскоє райотдєлєніє НКВД Ровенской області поступілі данниє о том, что Кічановскій Алєксандр Трофімовіч, будучі члєном антісовєтской націоналістічєской організаціі Волинского украінского об’єдінєнія “ВОП”, являлся прєдсєдатєлєм Костопольской “Просвітянской хати”, занімался антісовєтской дєятєльностю”.
Олександр Кичановський помер у таборі Каргопольлаг Архангельської області у 33річному віці 31 липня 1943 року. У квітні 1940 року його дружину і однорічну дочку теж вивезли на Урал. А в 1941 році заарештували й отця Івана. Так звані “перші совєти” тоді ж 25 липня 1940 року заарештували, а 21 березня 1941 року відправили на 8 років сталінських концтаборів і першого голову Костопільської “Просвіти” Лаврентія Серветника, де його слід і загубився.
Одне слово, з приходом більшовицьких “визволителів” у вересні 1939 року просвітянський рух на Костопільських теренах змушений був зовсім припинити свою діяльність, а його організаторам і активістам довелося скуштувати смердючої баланди в сибірських концтаборах.
Друге відродження “Просвіти” в нашому краї припадає на період німецькосовєтської війни. Новий німецький окупант ще поблажливо ставився до українського просвітянського руху, бо всі зусилля спрямував на знищення ОУН(б), котра проголосила 30 червня 1941 року у Львові Акт відновлення української державності. Німці захопили Рівне 28 червня, а Костопіль – 5 липня. Хоча офіційною датою взяття Костополя вважається 1 липня. Але це не відповідає дійсності. Цю дату спростувала згадувана вище Ганна Трохимчук, яка в час війни працювала в Костопільському банку. Вона мені навіть показала останні радянські банківські квитанції, що датувалися 5им липня 1941 року. 20 серпня 1941 року німцями був створений рейхкомісаріат “Україна”, до складу якого увійшли Волинь і Полісся зі столицею в Рівному. Однак лише 29 січня 1942 року газета “Волинь”, редагована Уласом Самчуком, надрукувала замітку про дозвіл гебідскомісара на діяльність Рівненської “Просвіти”. І вже станом на 1942 рік почали діяти чотири окружні товариства “Просвіти” в містах Рівне, Дубне, Костопіль та Сарни.
Не вдалося відшукати писемних джерел, але є усні відомості, що друге відродження “Просвіти” в Костополі відбулося 3 січня 1942 року. Проте вдалося відшукати, що 31 січня 1942 року загальні збори Товариства “Просвіти” відбулися в м. Сарни. Чому я про це згадую, адже цей край до Костопільщини не відноситься? А тому, що збори сарненських просвітян обрали своїм головою Євгена Татуру, уродженця села Ставок Костопільського району. Його батько о. Арсен був священиком Української Автокефальної Православної Церкви і парохував у Ставку. Перед Другою світовою війною його вбили польські шовіністи за його активну проукраїнську просвітницьку діяльність. Своїх синів він виховав справжніми українськими патріотами, які стали членами ОУН. До речі, його син Євген Татура, псевдо “Омелько”, з літа 1943 року був начальником господарчого відділу штабу УПА в Гутвині. З весни 1944 року стає начальником відділу зовнішніх зв’язків штабу УПАПівніч, а згодом діячем закордонного представництва УГВР.
Костопільську ж “Просвіту” тоді очолив грекокатолицький священик із села Малі Селища Роман Данилевич. Він був уродженцем міста Броди і напередодні Другої світової війни після закінчення Луцької духовної семінарії приїхав парохувати в Малі Селища. З серпня 1941 року стає керівником відділу освіти при Костопільській повітовій управі. Завдячуючи йому в місті було відкрито українську гімназію, яку очолив інший активний просвітянин, учитель Серафим (Володимир) Бичківський. А після того, як з посади редактора газети “Самостійність” був звільнений німцями і запроторений до Шубківського концтабору провідник Сарненської округи ОУН Григорій Рибак, з січня 1942 року Роман Данилевич став редагувати перейменовану гітлерівцями газету “Костопільські вісті”. А ще він приклав багато зусиль, аби на поліських теренах українська мова повноправно загриміла із церковних амвонів. І вже у неділю 1 березня 1942 року в православній церкві Костополя вперше після довгої перерви зазвучала українська мова.
Не менш значиму просвітницьку роботу в ті часи здійснював і Серафим Бичківський, який закінчив Український університет у Празі і на початках працював директором Костопільської української гімназії, одним із викладачів якої був Іван Мітринга, чільний член ОУН, а потім один з ідеологічних керівників “Поліської Січі” Тараса “Бульби”Боровця. Згодом Серафима Бичківського обирають головою міської управи. Він був активним дописувачем “Костопільських вістей”. Саме внаслідок зусиль цих двох українських патріотів, на Костопільщині було створено багато осередків “Просвіти” в навколишніх селах. Завдячуючи просвітянам, на теренах Костопільщини працювали читальні, при яких діяли драмгуртки і народні хори. Міським просвітянським хором керував тоді Юрій Лащук. Така активна українська просвітницька діяльність в нашому краї не могла не тривожити окупантів. У двадцятих числах січня 1943 року в Костополі пройшла хвиля масових арештів. Фашисти схопили більше сотні українських патріотівактивістів і відвезли у Рівне, де, наче на глум, 910 березня, себто саме на шевченківські свята розстріляли на вулиці Білій. Серед страчених були Роман Данилевич, Серафим Бичківський, Петро Лащук, Василь Ющук, Нонна Лащук, Іван Король та інші просвітянипатріоти нашого краю.
Наведений факт підтверджує тезу, що будьякому завойовникові не до душі справжні патріоти поневоленого народу. Їм потрібні перевертніяничари. Про що засвідчила й нова більшовицька окупація, що остаточно знищила український просвітницький рух, обізвавши його ворожим націоналістичним, буржуазним. І потрібно було майже 45 років, аби він відновився, спочатку як товариство шанувальників української мови. Щоправда, запрацювало воно дієво і продуктивно, коли стало іменуватися Товариством “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, започаткувавши третє її відродження.
