Краяни

Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук. Інститут українознавства ім. І. Кри­п’якевича НАН України, м. Львів
Тлумаччина, що на Прикарпатті. Частину своєї цьогорічної відпустки я провів саме тут, у Тлумачі, де живе мій брат Федір – серпневий ювіляр; у Грушці, де замужем сестра Орися; в Пужниках, де я народився; і в Бортниках, куди – починаючи від п’ятого класу – ходив до середньої школи.
Були нові знайомства, зустрічі, три з яких особливо пам’ятні і симптоматичні…

1
БОРТНИКИ. Тут, за школою, в затишній тінистій місцині, проживає колишній учитель української мови та літератури, а потім – історії, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат низки фахових премій та державних відзнак Іван Карп’як.
Наше перше знайомство – щонайменше літ п’ятнадцять тому – почалося з оглядин Народного зразкового історико-краєзнавчого музею, що його заснував і яким керує Іван Михайлович. Він із захопленням водив мене шістьма кімнатами, показував унікальні експонати, – а їх близько п’яти тисяч, – і я думав: як гарно, що й зараз (як у часи Франка чи Андрея Шептицького) є такі самовіддані ентузіасти, котрим дорога історія краю, його звичаї, обряди, – і вони прагнуть зберегти їх для сучасників і нащадків.
Отож нам було про що погомоніти, тим паче, що Іван Михайлович подарував мені свої спогади “Житттєві дороги” (2019 р.), написані стисло, але щиро, інформативно. І я довідався, що наш подвижник народився в Микитинцях Косівського району, служив у роті мінерів-підривників, навчався на філологічному факультеті Львівського педінституту, який потім перевели до Дрогобича; співав у студентському мішаному хорі під керуванням незабутнього Степана Ільковича Стельмащука, пізніше – у новоствореному чоловічому хорі “Бескид”, об’їздив з цими колективами багато міст (Вільнюс, Київ, Ніжин, Канів…) і сіл Львівщини.
Іван Михайлович зворушено згадує, що його викладачами в інституті були композитори Євген Козак, Анатолій Кос-Анатольський і майбутній диригент світового рівня Степан Турчак – і взагалі чимало гарних людей зустрічалося на його життєвих дорогах, зокрема і у восьмирічній школі села Августівка теперішнього Козівського району на Тернопільщині, де він після вишу протягом року учителював…
І от Бортники, середня школа, одруження з учителькою Параскою Кликайло, поява Любочки, Оксани, відтак – Богдана. Характерно, що доньки, як і батько, співучі, до того ж Люба самотужки опанувала гру на баяні. І коли Оксані йшов одинадцятий рік, вона співала (сопрано) на звітному концерті в Тлумачі. Акомпонувала на баяні – і теж співала (альтом) – на шість років старша Люба. Збереглась світлина про цей неординарний виступ…
Наводжу ці факти, аби підкреслити, що справді яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Іван Михайлович мріяв бути істориком, а не філологом (у Львівському педінституті такого факультету не було). Але 1966 року він вступив заочно на історичний факультет Івано-Франківського педінституту, і йому дозволили викладати історію та суспільствознавство.
Цей же істфак у виші імені Василя Стефаника закінчила й Люба. Вчителювала в Михайлевичах – мальовничому селі Дрогобицького районі на Львівщині. Вийшла там заміж. Народила Світлану і Назарія. І теж, як і батько, створила в школі історико-краєзнавчий музей. А ще – написала книжку “Михайлевичі – колиска роду нашого”. І несподівано, 27 лютого 2019-го, життя її обірвалось…
Оксана так само здобула освіту – філологічну – у Прикарпатському університеті. Вчителює в Бортниківському навчально-виховному комплексі (НВК). Провадить з учнями близькі й далекі пізнавальні екскурсії. Вчить любити рідне слово. Належить до співочого гурту “Берегиня” при Народному домі. І сама уклала слова до хвилюючої пісні “Бортники – частиночка Покуття”.
Чоловік Оксани – Михайло Трак. “Бог, – каже Іван Михайлович, – подарував Михайлові золоті руки, тому коли настали нелегкі часи і не було роботи, почав їздити на заробітки. Опанував кілька професій: плиточник, штукатур, муляр… Географія його місць заробітку дуже широка: Кривий Ріг, Київ, Вінниця, багато місць нашої області, а також працював за кордоном: Росія, Польща, Німеччина…”
За фахом Михайло – столяр-верстатник; цей фах здобув у професійно-технічному училищі. Працював у різьбярному цеху Надвірнянського лісокомбінату. “А хобі його залишилося, – наголошує тесть, – різьба по дереву”.
Тож і Михайло Іванович Трак – людина творча. Як, зрештою, і його з Оксаною син Андрій, історик, і дочки – Юлія та Соломія. Обидві грають на акордеоні. Навчаються в Тлумацькій музичній школі.


Отож було про що поговорити за гостинним столом. Згадали і про сина Івана Карп’яка та Параски (на жаль, вона теж передчасно пішла з життя) – Богдана, якого після закінчення музичного факультету Прикарпатського університету запросили до Національного академічного Гуцульського ансамблю пісні і танцю “Гуцулія” – і він став артистом. Одружився з Маріанною Кучмей, також артисткою, яка створила хореографічну студію “Зірничка”.

2
Михайло Гаріджук. Бути у Бортниках і не відвідати мого однокласника – це злегковажити давньою дружбою. І я, попрощавшись з гостинною родиною Карп’яків-Траків, сів на ровер і покотив до Гаріджуків, що для них було несподіванкою. Бо номер телефону Михайло Володимирович поміняв – і я не зміг до нього додзвонитися…
Я завжди поважав Михайла. Господь обдарував його багатьма талантами. Він грає на скрипці та баяні, співає у фольклорно-етнографічному ансамблі “Родина” при Народному домі – і водночас у церковному хорі, регентом якого є; в храмі й дякУє, тобто служить дяком. Він навіть був обрядовим старостою: давав шлюб молодятам і в радянський час, і коли був сільським головою.
Щодо старостування, то не можу не згадати й одруження самого Михайла з медсестрою Ганною Николайчук, що була родом з Коршева Коломийського району, але працювала в Бортниках і співала в хорі, яким керував Гаріджук. Вони першими в селі взяли шлюб у клубі. Це було наприкінці липня 1964 року. А через три місяці, в листопаді, Михайла забрали до армії. Три роки служив – і кожного (!) дня Ганна слала йому листи. Їх назбиралось понад тисячу. Воістину їх можна подавати в Книгу рекордів України. Звісно, сержант Гаріджук відповідав – а це ще одна тисяча зізнань у коханні.
Ганна Михайлівна, – і досі жвава, тендітна, товариська, – першою зраділа, вгледівши нежданого гостя; тут же метнулась накривати столик за хатою, в затінку, а ми з Михайлом поринули у спогади…
Михайло мало змінився. Тому до сказаного вище хочу додати, що він закінчив у Коломиї педагогічне училище, а в Івано-Франківську – заочно – педагогічний інститут; у Бортниках й учителював: навчав дітей військової справи, співів, провадив художню самодіяльність у клубі. А після проголошення Незалежності України його обрали головою сільради.
Це був час земельних і міжконфесійних суперечок. Сумлінний голова так переймався усім цим, що “заробив” інсульт. Від його страшних наслідків врятували дочка Мирослава і зять Олег Летун. Обидвоє лікарі, працюють в Івано-Франківську (Олег Мирославович завідує відділенням обласної лікарні, провідний спеціаліст області з лікування нирок). Друга дочка, Леся, мешкає в Тисмениці, син Володимир – в Івано-Франківську.
Стосовно Володимира варто зазначити, що він закінчив у Києві Національний університет внутрішніх справ, працював в Івано-Франківській службі юстиції – і зголосився добровольцем у П’ятий батальйон особливого призначення МВС. Після двомісячного вишколу поїхав на схід України, був поранений…

3
Отака історія моїх друзів у Бортниках, про що можна розповідати ще довго. Проте вже вечоріло (тут кажуть – шаріло), і я заквапився до Пужник, з якими пов’язана одна не зовсім звичайна подія.
Перед в’їздом у село, ліворуч – цвинтар. Тут я помолився на могилах батьків, неподалік знайшов гріб Василя Леніва, який родом був із Бортник. Але одружився в Пужниках з Ганною Скрипник. І в них народилося двоє дівчат і хлопчик. Коли найстаршій, Іванці, було дев’ять літ, скоїлось лихо: Василь працював у лісі вальщиком – і його привалило дерево, страшно травмувало голову і лівий бік. Декілька тижнів лежав без руху. Групу не давали. Якось оклигав – і знову в ліс… Працював також завгоспом у школі, кіномеханіком.
Василь був не лише хазяйновитим господарем, мулярем, будівельником, водієм автівки, трактора, – а й музикантом. Їздив з весільними музиками по селах і чарував своєю скрипкою молодят… А мене чарував комічними оповідками з життя односельців і своїх музично-мандрівних пригод.
Василь з гордістю розповідав про своїх дітей: Іванку, яка подарувала йому двох внуків; Оксану (три внуки) та молодшого від них Романа, історія якого особлива. Він працював у Тлумачі в Центрі опіки дитини “Рідна оселя”. Там познайомився з бухгалтером Галею, що приїхала з Надвірнянського району, запропонував їй руку й серце. І став батьком чотирьох дітей. Роман, високий, худий, чорнявий, ніби циган, грає на гітарі і співає…
“Так само й Романові діти, – говорив Василь, – старшенький Денис полюбив сопілку й саксофон, а десятирічна Маринка – фортепіано… Матвій і Роман (Роман Романович) ще занадто малі, і талантів своїх ще не виявили…”
А всередині серпня 2019-го — дзвінок сестри: Василь Ленів не живе! Інфаркт. Помер у кареті швидкої допомоги…
І ось несподіванка друга…
– Ти чув про пологи Галини Ленів? – запитала мене сестра, щойно я приїхав зі Львова.
– Не чув – а що таке?
– Знаєш скільки вона дітей вона народила?
– Ну скільки: двоє?
– ТРОЄ!
Оце так! І се притому, що в Галі та Романа Ленівих уже було четверо нащадків. Тим-то перед відвідинами Бортник, я, їдучи з Грушки до Пужник (куди п’ять кілометрів), повернув до Ленівих. І побачив: на широкому ліжку сидить бабця Ганна Василівна Ленів (Скрипник) з немовлятком на руках, а обабіч ще двоє, ще й вельми вродливі. Це були Захар і Семен; на руках – Вероніка.
“Який жаль, що Василь не обійме вже цих внуків!” – мимоволі вирвалось у мене. “Так, завтра виповниться рік, як його не стало”, – сказала вдова Ганна, очі в неї зволожились…


Отож повертаючись з Бортник, я провідав Василя на тихому кладовищі в моїх родинних Пужниках. Поклав на гріб гілочку калини. І знову покотив вулицями, мало кого пізнаючи з краян: виросло нове покоління – гарне й діяльне. Бо, незважаючи на скорботу, життя триває… Залишились і Василеві діти; ростуть його внуки, яких тепер вже дванадцять.
Воістину, нашому роду нема переводу…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment