Нові прізвища до «Шевченківської енциклопедії»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У цій статті Володимир Мельниченко представляє не лише персон, які, на його думку, заслуговують окремих статей і заміток в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї (Т. Гліксберг, М. О. Дмитрієв, А. І. Крутов, А. І. Мельников, А. А. Монферран, А. О. Плюшар, Ж.-Ж. Прадьє, М. М. Тютчев), але й осіб, яких Шевченко не називав, хоча цікавився ними (Д. М’якишев, М. Г. Циганов), або людей, котрих узагалі не знав, утім вони так чи інакше доторкнулися до пам’яті про Кобзаря, в тому числі посмертної (М. С. Левітський, Я. М. Турунов, П. В. Фівейський). Все це переважно невідомі чи маловідомі прізвища для читачів, які цікавляться Шевченковим життям.

Гліксберг (Глюксберг, Глюзберг) Теофіл (Феофіл) (роки життя невідомі) — книготорговець і видавець, власник книгарні у Києві на Подолі та друкарні — з 1845 р.
Нагадаю, що герой Шевченкової повісті “Близнецы” (1855), студент Університету св. Володимира в Києві Савватій, бажаючи придбати книгу “Мёртвые души” М. В. Гоголя, “хотел было сходить к Глюзбергу, да вспомнил, что там не продают русских книг…”
П. В. Жур висновував: “Безперечно, Шевченко відвідав книжкову крамницю Гліксберга в 1846 році…” Відомий шевченкознавець знайшов архівний документ 1841 р., з якого видно, що “Віленської губернії Медичної академії друкар Теофіл (Феофіл) Гліксберг”, купець 3ї гільдії торгував “по місту Києву на правах іногороднього купця з 1839 року”1.
Як свідчить рапорт від 22 серпня 1847 р. старшого поліцмейстера І. М. Голяткіна київському цивільному губернатору І. І. Фундуклею, з лавки Гліксберга були вилучені твори П. О. Куліша. Також повідомлялося, що власник популярного в Києві “кабінету для читання”, в якому вилучили Шевченків “Кобзар”, відставний військовий капітан П. П. Должиков запитував, “чи не підлягають також забороні інші твори Шевченка якот: “Гамалія”, “Тризна” і “Гайдамаки”…” І. І. Фундуклей 10 вересня 1847 р. переадресував це питання київському військовому генералгубернатору І. І. Бібікову. Відповідь гласила: “…Запрещённые сочинения Шевченка, Кулиша и Костомарова… следует отбирать…”2.
Поки що даних про власника київської книгарні Гліксберга бракує, проте Шевченкова згадка про нього мотивує на пошуки. До речі, враховуючи виняткову рідкісніть прізвища власника київської книгарні, для вияснення питання варто поцікавитися книгарнею, яка стосовно ХІХ століття згадується практично в усіх виданнях про місто Бердичів Житомирської області: “Славилась по всій Україні бердичівська книгарня Глюксберга, яка постійно отримувала нові видання з Варшави, Києва, Петербурга, Одеси і Москви”.

Дмитрієв Микола Олександрович (роки життя невідомі) — гірничий комендант, полковник, керуючий Ілецьким соляним правлінням в Оренбурзькій губернії у 1850х рр., цікавився мистецтвом, зберігав твори живопису, з Шевченком, вірогідно, познайомився у 1850 р.
Варто відзначити, що племінник М. О. Дмитрієва, російський художник і гравер М. Д. ДмитрієвОренбурзький (1838–1898) намалював Шевченка в труні, згодом з цього рисунка виконав літографію. Замітка про нього є в “Шевченківський енциклопедії” (Т. 2).
У листі з Новопетровського укріплення до Бр. Залеського (кінець 1855 — початок 1856 рр.) Шевченко писав:
“Если в Защите у Дмитриева найдёшь хорошие эстампы новой французской школы, както Делакроа, Делароша, Ораса Верне и других, то попроси скопировать их посредством фотографии, и держи эти копии у себя, смотри, любуйся ими каждый день и каждый час…”
Коментуючи ці рядки Бр. Залеський писав: “Ілецька Защита — так зоветься село в степу, 60 верст від Оренбурга, де є дивно багаті копальні солі — величезний її пласт, ледве прикритий верствою землі на півсажня завгрубшки. Комендант гірничий Дмитрієв, недавно туди присланий, любив картини і мав щось ніби невеличку галерею”3.
Шевченкова повість “Варнак” (1853) розпочинається з розповіді про те, що свого героя — старого варнака — розповідач зустрів саме в Ілецькій (Соляній) Защиті:
“Есть в этой благодатной стране, неглубоко под землею, огромная глыба соли, а на этой глыбе соли построена небольшая крепостца, называемая в простонародии Соляною Защитой.
Обстоятельства заставили меня побывать однажды в этой Соляной Защите.
В первое воскресенье моего там пребывания увидел я в церкви старика…”
Хоча в “Трудах і днях Кобзаря” П. В. Жура не згадуються ні Соляна Защита, ні М. О. Дмитрієв, існує небезпідставна версія, висловлена Г. Д. Зленком й у “Шевченківської енциклопедії” (Т. 3) в замітці “Ілецька (Соляна) Защита”: “Імовірно, Шевченко побував тут узимку 1850 або восени того ж року, коли його перевозили з Орської фортеці до нового місця заслання — Новопетровського укріплення”. Значить, поет був знайомий з М. О. Дмитрієвим, бачив його колекцію й згадав про неї через більш як п’ять років у листі до Бр. Залеського, який побував в Ілецькій Защиті на початку 1854 р.
Кажу, що Тарас Григорович згадав сам, адже після цього відомий лише лист Бр. Залеського до Шевченка від 8–9 червня 1856 р., тож принаймні листовно Бр. Залеський не повідомляв його про відвідання Ілецької Защити (тепер — місто СольІлецьк, районний центр Оренбурзької області). Зате в згаданому червневому листі Бр. Залеський високо поціновував повість “Варнак”, копію якої Шевченко надіслав йому в квітні 1856 р., і жодним чином не виявляв здивування з приводу вже згаданого зачину твору, з якого випливає відвідання поетом Ілецької (Соляної) Защити. Можливо, й тому в коментарях до публікації повісті “Варнак” у сучасному Повному зібранні творів Тараса Шевченка (Т. 3) впевнено заявлено, що “на початку твору… розповідається про Ілецьку (Соляну) Защиту — місто на Оренбуржчині, в якому поет побував, очевидно, восени 1850 р….”

Крутов Андрій Іванович (19.05.1794 — 29.12.1860) — відставний гвардії капітан, колезький радник, учасник війни з Наполеоном, нагороджений срібною медаллю “в память Отечественной войны с Наполеоном 1812 года”.
Вийшов у відставку 1825 р., з часом був призначений інспектором Академії мистецтв і займав цю посаду чверть століття. Почесний вільний спільник Академії. Тут і познайомився з ним Шевченко, який згадував інспектора в повісті “Художник”. Описуючи хвилювання молодого учня Академії перед оцінкою на екзамені його творів, виконаних за заданою програмою, автор писав:
“Какое великое дело для ученика программа! Это его пробный камень, и какое великое для него [счастье], если он на этом камне оказался не поддельным, а истинным художником. Я это счастье вполне испытал… Я боялся войти в Академию. Академические ворота мне показалися разинутою пастью какогото страшного чудовища. Побродивши до поту на улице, я перекрестился и пробежал в страшные ворота. Во втором этаже, в коридоре, как тени у Харонова перевоза, блуждали мои нетерпеливые товарищи. В толпу их и я вмешался. Профессора уже прошли из цыркуля в конференсзало4. Ужасная минута близилась. Андрей Иванович (инспектор) вышел из круглой залы, я ему первый попался навстречу, и он, проходя мимо меня, шепнул мне: “Поздравляю”. Я в жизнь свою не слыхал и не услышу такого сладкого, такого гармонического звука”.
Як же можна не розповісти коротко в енциклопедії про людину, яка подарувала молодому Шевченкові таку щасливу мить!
В опублікованих документах А. І. Крутов уперше згадується присутнім на засіданні правління Академії мистецтв від 20 лютого 1840 р., де йшлося про старанне навчання сторонніх учнів академії, в тому числі, Шевченка. Наступного разу зустрічаємо прізвище інспектора А. І. Крутова серед присутніх на Раді Академії 10 січня 1841 р., яка, враховуючи “гарні успіхи в рисуванні з натури і в мистецтвах, також… достатні пізнання в науках”, ухвалила дозволити відвідувати художні класи Шевченкові й іншим учням Академії. Нарешті, 28 червня 1846 р. А. І. Крутов підписав за конференцсекретаря відповідь правління Академії на запит від 26 квітня до канцелярії чернігівського, полтавського і харківського генералгубернатора, де шукати художника Шевченка, щоб адресувати йому гроші передплатників на його “Живописну Україну”. Академія повідомляла, що Шевченко “відправився в Малоросію ще в минулому році”5. Тож усі відомі причетності А. І. Крутова до Шевченкової долі мають позитивний, приємний характер…
Тепер про практично невідоме. А. І. Крутов зображений на картині російського художника Г. Г. Чернецова, присвяченій параду з нагоди придушення Польського повстання 1830–1831 рр., що відбувся 6 жовтня 1831 р. у Петербурзі (1837). На полотні найперше красується Микола І з величезною свитою. Тема сама по собі не благодатна, проте не може не зацікавити, здається, несподівана присутність Андрія Івановича серед понад двохсот портретованих глядачів, у тому числі Шевченкових знайомих К. П. Брюллова, Ф. А. Бруні, В. А. Жуковського, Н. В. Кукольника, Ф. П. Толстого, а також, скажімо, Д. В. Давидова, О. С. Пушкіна… Зупинюся тут на мить, бо, за свідченням І. К. Айвазовського, саме А. І. Крутов супроводжував Пушкіна і його дружину на академічній виставці у вересні 1836 р. і представив знаменитому поету дев’ятнадцятирічного художникамариніста. Відомо, що інспектор Академії мистецтв мав широкі знайомства серед художників, а цей факт показує, що не лише серед них…
Отже, стає зрозумілим, як А. І. Крутов опинився на картині Г. Г. Чернецова серед аристократичної та мистецької еліти Петербургу. Його було включено до списку персонажів від Академії мистецтв, який затвердив особисто Микола І. Чи був насправді А. І. Крутов на тому параді, мені невідомо, знаю лише, що не всі портретовані художником, брали в тому дійстві участь. Втім, якраз це не має значення…
Важливо лише те, що поетів знайомий, інспектор Академії мистецтв А. І. Крутов не має випадати з шевченкознавчого контексту.

Левітський Микола Сергійович (1829–?) — священик церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, у якій 27–28 квітня 1861 р. дорогою з Петербурга в Україну знаходилася домовина з прахом Тараса Шевченка, відправив панахиду над поетом. Народився в Московській єпархії, син священика, навчався у Віфанській семінарії, яку закінчив у вересні 1850 р. із атестатом 1го розряду. В листопаді того ж року призначений дияконом Георгіївської церкви в Єндові. З 2 лютого 1860 р. — священик церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Відомо, що в жовтні 1870 р., служачи тут, був нагороджений набедреником — парчевим прямокутником із зображенням хреста, що його священики одержують як першу нагороду і носять з правого боку нижче поясу. Мав дружину і троє синів, старший навчався в духовному училищі.
Мене довгий час хвилювало питання про те, хто відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві, хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27–28 квітня 1861 р. Пошуки у Центральному історичному архіві Москви увінчалися успіхом. У справі “Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год” знайшлася “Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Амафунтского, что возле Арбатских ворот”. В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. Тепер, окрім священика М. С. Левітського, можна назвати ще трьох церковнослужителів, які опікувалися Шевченковою домовиною.
Фівейський Павло Васильович (1824–?) — диякон церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт у 1848–1863 рр. Народився в Московській єпархії, син паламаря, навчався в Московській семінарії, яку закінчив у 1844 р. із атестатом 2го розряду. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика. Жив неподалік від храму — в Афанасьєвському провулку.
Паламар Беляєв Петров Васильович (1841–?), народився в Московській єпархії, син священика, навчався в Московській єпархії. З жовтня 1853 р. до листопада 1864 р. — паламар церкви Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Одружений, мав двох дітей, дівчинку і хлопчика.
Соловйова Євдокія Микитівна (1802–?), в церкві Тихона Амафунтського працювала з жовтня 1840 р., тобто задовго до тобто, як у Москву вперше приїхав Шевченко, на час панахиди над прахом Шевченка була проскурницею. “Читати і писати вміє”. Жила з донькою. Працювала у храмі до старості6.
Ці люди так чи інакше причетні до вшанування праху Тараса Шевченка у храмі Тихона біля Арбатських воріт, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їхні імена і прізвища згадувалися у відповідних працях про Кобзаря.

Мельников Авраам Іванович (1784–1854) — російський архітектор, представник пізнього класицизму, академік (1812), професор (1831), ректор архітектури петербурзької Академії мистецтв (1843), заслужений ректор (1851). Його проєкт храма Христа Спасителя в Москві та перебудови Ісаакіївськго собору у Петербурзі були визнані кращими, але Олександр І і Микола І призначили інших архітекторів. Одна з найважливіших споруд А. І. Мельникова — Єдиновірська церква св. Миколая в Петербурзі, йому належить ансамбль Приморського бульвару в Одесі та багато інших проєктів.
Шевченко згадував про Мельникова та його церкву в листі до академіка М. Й. Осипова від 20 травня 1856 р.:
“…У нас есть и шишка предпочтения немцев всему отечественному; например, старик Мельников так и умер в забвении, построивши единоверческую церковь во имя св. Николая в Грязной улице7…”
У свій час академік О. П. Новицький зауважив: “Думка, що Мельникова забуто, або що його діяльність обмежилася на одній церкві — не має жодних підстав”. Але Шевченко найперше мав на увазі нереалізовані творчі проєкти архітектора.

Монферран Август Августович — Анрі Луї Огюст Рікар (1786–1858) народився в Парижі, з 1816 р. жив і працював у Петербурзі.
Нагадаю як у повісті “Художник” (1856) розповідач (прототипом був І. М. Сошенко) вперше розглядає рисунки хлопчика, якого випадково зустрів у Літньому саду Петербурга:
“Тут было всё, что безобразит Летний сад, от вертлявых, сладко улыбающихся богинь до безобразного Фраклита и Гераклита. А в заключение несколько рисунков с барельефов, украшающих фасады некоторых домов, в том числе и барельефы из купидонов, украшающие дом архитектора Монферрана, что на углу набережной Мойки и Фонарного переулка”.
Цієї згадки достатньо, щоб у “Шевченківський енциклопедії” знайшлося місце для відомого російського архітектора французького походження.
Звісно, коли на засланні Шевченко написав повість “Художник”, образ “дому архітектора Монферрана” виник не завдяки якомусь довіднику, а з молодої теплої пам’яті митця. Певно таки був той рисунок із купідонами, втім, тогочасні Шевченкові твори числяться серед незнайдених…
На думку кращого знавця шевченківського Петербургу П. В. Жура, знайомство Шевченка із І. М. Сошенком відбулося 3 липня 1836 р. Додам, що Монферран купив згаданий будинок рівно за п’ять місяців до того й відразу приступив до його перебудови, завершеної у 1839 р. Отже, доволі довго цей будинок був, так би мовити, на слуху, і, насправді, Шевченко міг його малювати ще й пізніше, ніж це випливає з повісті “Художник”.
Більше Тарас Григорович не згадував А. А. Монферрана, проте з його творіннями перетинався не раз і не лише в Петербурзі. Скажімо, невдовзі після переїзду до Росії А. А. Монферран був призначений архітектором нової ярмарки в Нижньому Новгороді, перенесеної в інше місце після пожежі 1816 р., її будівництво велося у 1817–1824 рр. Це було місто, яке через понад 30 років добре вивчив Шевченко, він жив у ньому з 20 вересня 1857 р. до 10 березня 1858 р. У Щоденнику навіть зафіксував 23 жовтня 1857 р. чергову пожежу в місті, в якій згоріла й частина торговельних рядів…
Під началом А. А. Монферрана 1836 р. у московському Кремлі було піднято Царколокол із ями, де він пролежав близько століття, та встановлено поруч із дзвіницею Івана Великого, біля якої Шевченко побував уже під час першого приїзду до Москви в лютому 1844 р., про що писав І. Г. Кухаренку: “…Тілько вже не лічив ворон на Івані Великому…”
Першим значним пам’ятником архітектора А. А. Монферрана стала Олександрівська колона, зведена в стилі ампір у 1829–1834 рр. на Дворцовій площі Петербурга за указом імператора Миколи І в пам’ять про перемогу його старшого брата Олександра І над Наполеоном. Коли 30 серпня 1832 р. вона була поставлена на п’єдестал, Микола І вигукнув рідною мовою француза: “Монферран, ви себе обезсмертили!”. Шевченко тоді, будучи законтрактованим в учні до майстра живописного цеху Ширяєва, міг бачити колону, але відкрилася вона офіційно рівно через 2 роки…
Щодо Ісаакіївського собору, автором проєкту якого був А. А. Монферран (будівництво його велося в 1818–1858 рр.), то 10 травня 1858 р. Шевченко записав у Щоденнику:
“…Зайшов до М. І. Петрова. У нього трапився білет для входу в Ісакієвський собор, і ми відправилися, і нас не впустили, тому що білет підписаний Васильчиковим, а не Гур’євим”8.
Будівництво собору на той час було завершено, але до його освячення (30 травня 1858 р.) оглядати собор можна було лише за спеціальними перепустками. Проєкт А. А. Монферрана був доопрацьований В. П. Стасовим та іншими російськими архітекторами. В оформленні брали участь скульптори І. П. Віталі, П. К. Клодт, О. В. Логановський, живописці К. П. Брюллов, Ф. А. Бруні та ін.
Шевченко, звичайно, пам’ятав, що над ескізами розписів для Ісаакіївського собору працював із 1839 р. К. П. Брюллов, адже він згадував про це в повісті “Художник”: “Карл Павлович… начал работать в Исакиевском соборе…” У 1848 р., працюючи в куполі собору, К. П. Брюллов застудився і навесні наступного року змушений був виїхати лікуватися за кордон. Спочатку на острів Мадейру, а потім — до Рима, де й помер у 1852 р.
Архітектор А. А. Монферран помер менше, ніж через місяць після відкриття собору — 28 червня 1858 р. Похований у Парижі на кладовищі Монмартр.

М’якишев Дорофей (роки життя невідомі) — селянин, зодчий Успенського собору в Астрахані.
Відвідавши цей собор 11 серпня 1857 р., Шевченко запитав у ключаря Г. Я. Пальмова… Втім, процитую з поетового Щоденника: “На питання моє, хто був архітектором цього колосального і прекрасного собору, отець Гавриїл відповідав — простий руський мужичок”.
Оскільки відповідь священика була неповною, і йдеться про один із кращих зразків російського церковного зодчества початку XVIII століття, заглянемо в книгу історикакраєзнавця М. С. Рибушкіна “Записки об Астрахани” (1841), якою зацікавився й Шевченко. В ній знаходимо щодо цього лише дві, але важливі фрази: “Достойно замечания, что зодчим этого великолепного здания был крестьянин Дорофей Мякишев. По договорной цене ему заплатили за сей труд 100 руб.”9. Є свідчення, що він був кріпосним князя Львова. Спочатку під керівництвом Д. М’якишева працювало 30 мулярів, з 1703 р. — підключилися майстри з виготовлення іконостасу, а в 1704 р. були найняті за 1500 рублів іконописці і позолотники “зі своїм золотом, сріблом і всілякими фарбами, на своєму хлібі та харчі”.
До речі, Успенський собор єдиний в Росії храмовий комплекс, в якому церква і лобне місце з’єднані: з західного боку галерея собору впиралася в лобне місце, що служило майданчиком для архієрейських виходів і молебнів.

Плюшар Адольф Олександрович (1806–1865) — відомий російський видавець, перший видавець “Ревізора” (1836) і першої російської енциклопедії (не завершеної).
У “Приписах” (примітках) до першого видання поеми “Гайдамаки” (1841) Шевченко відзначив: “Энциклопедический лексикон”, том 5. Барская конфедерация…” Цю статтю поет використав як історичне джерело, виокремлюючи, слідом за її автором І. П. Шульгіним двох польських королів С. Баторія та Я. Собеського: “Ті два незвичайні”.
На мій погляд, в енциклопедії мають бути представлені всі прізвища, що входять чи причетні до лектури Шевченка.

Прадьє ЖанЖак (1792–1852) — французький скульптор, член французької Академії образотворчих мистецтв (1827). У листі до академіка М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. Шевченко згадує Ж.Ж. Прадьє мимохідь, але це вкотре свідчить про його широку художню ерудицію. У творчості Ж.Ж. Прадьє неокласицизм часом поєднувався з витонченим рококо й емоційністю романтизму. Український мистецтвознавець О. П. Новицький свого часу зазначав: “Його вважають за одного з найкращих різьбярів ХІХ в. Особливо гарні в його жіночі фігури”. Серед найбільш відомих творів “Психея” (1824) і “Три грації” (1831). Шевченко міг бачити в Ермітажі скульптуру “Венера і Амур” (1836).

Турунов Яків Миколайович (1811–1873) — російський військовий історик і журналіст, з 1856 р. — помічник редактора газети “Русский инвалид”. Не потрапив у поле зору шевченкознавчої команди С. О. Єфремова, не згадується в “Трудах і днях Кобзаря” П. В. Жура. Тоді як він опублікував 20 листопада 1860 р. у своїй газеті рецензію “Библиография. — Кобзарь, Тараса Шевченка, в переводе русских поэтов” на тогорічне видання поетового “Кобзаря” під редакцією М. В. Гербеля. В ній зазначалося, що неодноразові переклади російських поетів із малоросійської мови не вдавалися: “Новым доказательством тому служит “Кобзарь Тараса Шевченка”, в переводе русских поэтов, изданный под редакцией г. Гербеля. Несмотря на то, что некоторые пиесы переложены Курочкиным, Меем и Плещеевым, первоначальный колорит пропал”. Я. М. Турунов показав це на прикладах Шевченкових віршів “Один у другого питаєм…” у перекладі Н. С. Курочкіна та “Не вернувся із походу…”, перекладеного О. М. Плещеєвим, і з ним не можна не погодитися. Втім, лише з цим, адже журналіст сліпо стояв на позиції В. Г. Бєлінського, який проспав геніального Шевченка, стверджуючи, що “якщо в Малоросії й може з’явитися великий поет, то не інакше, як за умови, щоб він був російським поетом…” Отож, левову частку Турунової редакції й складало бездумне цитування настанов “полум’яного Віссаріона” про те, що “літературною мовою малоросіян повинна бути… мова російська”.

Тютчев Микола Миколайович (1815–1878) — державний чиновник, таємний радник, літератор, двоюрідний брат поета Ф. І. Тютчева. В молодості — один із відомих членів гуртка і друг В. Г. Бєлінського, близький знайомий Ф. М. Достоєвського, К. Д. Кавеліна. Співробітник журналу “Отечественные записки”.
Прізвище М. М. Тютчева згадується, скажімо, в “Іменному покажчику” до “Спогадів про Тараса Шевченка” (1982) й “Алфавітному покажчику імен” до “Літопису життя і творчості Тараса Шевченка” П. В. Жура в 12 томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка (2014), але без будьяких коментарів.
Знайомство М. М. Тютчева з Шевченком відображено в спогадах Ф. М. Лазаревського про перебування поета в Петербурзі навесні 1859 р.:
“Хоч у справах служби, живучи в Орлі, я часто бував у Петербурзі і під час кожного свого приїзду бачився з Шевченком, але про столичне його життя нехай розповідають інші. Пам’ятаю тільки, що мої знайомі, знаючи добре ставлення до мене Тараса, просили мене дати їм нагоду познайомитися з ним. Так, на прохання М. М. Тютчева (члена ради департаменту уділів) я одного вечора прийшов до нього з М. С. Щепкіним і з Тарасом, який прочитав кілька своїх віршів, і коли почав читати “Сон”
На панщині пшеницю жала і т. д.
усі заплакали, а Михайло Семенович просто ридав”10.
Враховуючи час перебування М. С. Щепкіна в Петербурзі та інші фактори, П. В. Жур датував цей вечір між близько 21 квітня і 19 травня 1859 р. Можна пояснити, чому Шевченко й М. С. Щепкін побували саме у М. М. Тютчева. Передусім, Ф. М. Лазаревський, працюючи старшим чиновником з особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ, а потім — керівником удільних контор в Орлі та Ставрополі, був знайомий із ним. М. С. Щепкін був у хороших стосунках з двоюрідним братом Миколи Миколайовича — Федором Тютчевим. Досить зазначити, що ще за десять років до того — восени 1849 р. — артист, виступаючи в Петербурзі, писав додому: “Я не знаю, как благодарить Тютчева и его семейство за их внимание. Когда мне в комнате сделается тошно, я бегу к ним и там только отдыхаю…”11.

Циганов Микола Григорович (1797–1832) — російський артист і поетпісняр, з 1828 р. служив у трупі Малого театру в Москві, дружив із М. С. Щепкіним. Власні пісні, близькі до фольклорних, виконував, акомпануючи собі на гітарі. За життя друкувався мало. Збірник своїх пісень підготував перед самою смертю, він побачив світ з ініціативи М. С. Щепкіна у 1834 р. (“Русские песни Н. Циганова”). Ця книга надрукована невеликим тиражем, але була в особистій бібліотеці Шевченка. Враховуючи те, що вона видана в Москві, Шевченко навряд чи міг та й чи прагнув її тоді придбати. Можна припустити, що книга дісталася йому пізніше від М. С. Щепкіна. Проте це лише припущення.
Вважається, що М. Г. Циганов був посправжньому й широко помічений критикою й поціновувачами після виходу другого видання книги у 1857 р. Тарас Григорович мимохідь згадує в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” популярний романс М. Г. Циганова (музика О. Є. Варламова) “Не шей ты мне, матушка, красный сарафан”.

1 Жур П. В. Шевченківський Київ. — К.: Дніпро, 2013. С. 144–146.
2 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. — К.: Вища школа, 1982. С. 155–158.
3 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 250.
4 Йдеться про галерею навколо круглого академічного двору, що мала циркульне розташування залів, в яких влаштовувалися виставки.
5 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. С. 22, 30, 31, 76.
6 Центральний історичний архів Москви. Ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181–190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1–4.
7 Під час будівництва церкви у 1820–1827 рр. вулиця справді називалася Грязною, а не Миколаївською, як про це досі пишуть історики міста, таку назву вона набула наприкінці 1850х рр. Вкотре дивуємося разючій точності Шевченка.
8 Васильчиков Віктор Іларіонович (1820–1878) — князь, генералмайор, у 1857–1860 рр. керував Військовим міністерством, член будівельної комісії Ісаакіївського собору. Гур’єв Олександр Дмитрович (1786–1865) — сенатор, голова департаменту економії Державної ради, керівник названої комісії.
9 Записки об Астрахани. Собрал директор Астраханских училищ М. Рыбушкин. — Москва: В типографии С. Селивановского, 1841. С. 30.
10 Спогади про Тараса Шевченка. С. 184.
Нагадаю, що в Шевченковому Щоденнику автограф твору “На панщині пшеницю жала…” датовано 13 липня 1858 р. Того ж місяця Шевченко надіслав його М. С. Щепкіну (лист не зберігся), проте й знаючи текст, артист був неймовірно вражений авторським читанням поезії.
11 Гриц Т. С. М. С. Щепкин. Летопись жизни и творчества. — М., 1966. С. 436.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment