Галина ДАЦЮК
У ці дні нашому батькові виповнилося б 88 років. Вже після його відходу в Україні стануть запалювати свічку пам’яті за жертвами Голодомору. І батьків день народження стане днем нашої спільної молитви. Батько народився 26 листопада 1932 року на Волині, за Польщі, де не було радянської влади, але й тут Великий Голод обпалив його життя ще до народження.
Це ми з’ясуємо, коли на наше весілля у 1980-ому приїде з Луганщини чоловікова мама з родиною. Вони залишаться на Різдвяні свята, і за багатим столом з багатою кутею, я вперше почую про голод… Про те, що родину Білокобильських у Гармашівці Біловодського району, у 1932-ому, розкуркулять, забравши все до зернинки. І господар, Микола Юхимович, свекрушин батько, помре з голоду просто під тином. Перед тим помруть дід Юхим з бабою Пріською, дядько Іван з дружиною Ганною, у яких заберуть навіть хату. Поліна Кузьмівна з опухлою семирічною Галею виживуть. А маленьких Поліниних племінників-близнят у сусідній Лимарівці заманять до хати сусіди… І брат Степан, божеволіючи, побачить у сусідській печі великий казан з холодцем… Про своїх сестричку Сашу і братика Лавра він розкаже нам тоді ж, у 80-ому. Степан Кузьмович виживе, піде на фронт у другу світову, буде важко пораненим, лікуватиметься у госпіталях для ветеранів, приїжджатиме до нас у Київ. І все життя нестиме пам’ять про братика і сестричку, яких з’їли сусіди…
Мій чоловік не знатиме свого діда Миколу Юхимовича, а свекруха Галина Миколаївна майже не пам’ятатиме свого батька, якого вб’є голод.
Не знатиму свого волинського діда Миколу Даниловича, батькового батька, і я. Бо, які повороти долі! – восени 1932 року дід Микола повезе на схід зерно… Переїде польський кордон у Білогір’ї. У дорозі застудиться, бо була холодна осінь. І я вже не знаю деталей тієї історії. Але після фурманки на кордон з зерном на голодну Україну, дід Микола захворіє і восени помре, не дочекавшись народження свого сина, а мого батька…
Два наші діди, прадіди наших дітей, – один на Луганщині, Микола Юхимович Білокобильський з великою родиною, другий на Волині – Микола Данилович Дацюк, – були вбиті голодом – прямо і опосередковано.
І вчора, і щороку, запалюючи свічку пам’яті, я думаю про те, що нема в Україні жодної родини, яку б не зачепила трагедія геноциду. Яка випалила нашу пам’ять, посіяла страх, позбавила людяності, понівечила любов, розхитала традицію, заціпила уста на багато літ. І скільки ж треба нам зробити, щоб знову стати Собою! І не забути! І не простити!
(Ці світлини родини Білокобильських з Луганщини, 1930 р. Скоро їх обпалить голод і війна. Як і людей на них…)
