З книжок поезій “Скрипаль” (2018), “Поза позик”, “Ходімо в рай” (2020)
Поет, прозаїк, перекладач, публіцист. Автор роману-подорожі “Ковчег. Колискова для смерті”, недетективу у 225 убивствах і 17 замахах “Дім-Дом”, збірки мемуарних міні-есе “Хто у класики крайній”, сучасної химерії “По той бік долонь”, повістей для підлітків “Фігня”, книжок поезій “На Місяці не ходять по землі”, “Скрипаль”, “Поза позик”, “Ходімо в рай” та інших прозових та віршованих видань. В останні роки опублікував понад 400 політичних статей, коментарів і памфлетів.
… марева, видива, тіні і луни,
лунки і вирви, куди не ступи,
порвані стропи,
натягнуті струни,
губи медові та кухоль ропи,
випито, пройдено, душі затеклі,
менше дієзів і більше бемолів,
що тобі,
як тобі
в нашім вертепі,
де лише двійко не дограних ролей,
нам не написано,
ясла порожні,
зірку над степом ніхто не чита,
ми не волхви – ми лише подорожні,
нас поєднала свята простота,
свистом вечірнім заходяться раки,
слід від яких і загув, і прочах,
так вже зійшлися і лінії, й знаки
не на долоні твоїй – на губах.
Клямка іржава.
Старезний павук.
І павутина од краю до краю,
наче він тать і нап’яв тятиву.
А за стіною – сопілонька грає,
журна така,
нескінченна така…
Чайник порожній
чеканням скипає.
Мить, спалахнувши,
вже рік не тіка,
наче її оселили у раї.
Щастя – не хліб,
сам його не з’їси.
Все, що я маю,
я навпіл ламаю –
наче свій голос на два розділяю:
схлипи сопілки
і шелест коси.
Світ засинає.
Тихо і журно.
Хто із нас – кум королю?
Мовила вголос
чи зойкнула руна:
‑ Ти мене любиш?
‑ Люблю…
Так придавило –
аж дихать несила.
Дай хоч послаблю петлю.
Милий – немилий.
Мила – немила.
‑ Ти мене любиш?
‑ Люблю…
Що буде далі –
ніхто не розкаже.
Нині ж – обом постелю.
Ти собі ляжеш.
Я собі ляжу.
‑ Ти мене любиш?
‑ Люблю…
Пролісок.
Завтра.
О сьомій нуль сьомій.
Зійде,
проклюне крізь листя
і пріль,
туги й жалі
і холодне безсоння,
що нанесло восени звідусіль.
Зійде і стане
між нами
і – нами.
Чи віднайдемо для нього слова –
котрі не голосом
і – не устами?
Квітка не сходить,
а ніч дотліва.
Я розгрібаю промерзлі тріаси.
Ніжка зелена і біла сльоза,
що по щоці березневій сповза.
Сьома нуль сьома за київським часом.
Небо сіріє.
Південний вокзал…
Раз і назавжди знайти –
не буває:
яблуко пада
і в травах зника;
раптом з руки
вислизає рука;
пташка,
що піснею душу нам крає,
спурхує з гілки –
і губиться в гаї,
гроші зникають,
і рими з рядка;
душі,
які вже ніхто не шука,
навіть рука
із руки вислизає.
Губиться все.
От і серце тіка
й пада, сліпе,
під колеса трамвая…
Як зустріну – впізнаю?
Не знаю.
Забуваю тебе, забуваю.
Як назустріч ідеш –
забуваю.
Як волосся на плечі збігає,
як цілуєш мене – забуваю.
Як в очах твоїх
сонце згасає,
і як сходить воно –
забуваю.
Як з’являєшся з вод –
забуваю.
Як рушник з твоїх стегон
сповзає,
як, пречисту, тебе обіймаю
забуваю –
усе забуваю.
До дрібниць я тебе
забуваю.
Прокинувся –
промінчик на плечі.
Згорнувся –
і не хоче просинати.
Він невідомо як зайшов до хати,
зігрітися,
а може, відпочить.
Надворі – біла Січ
і сірий січень.
Нам байдуже –
промінчику й мені.
Він тепло усміхається у сні
й у сон свій,
напівсонний,
кличе.
І от вже я
згорнувся на плечі,
а двері
заплітає павутина,
лиш чутно,
як Господь щось ліпить з глини
і сохнути
складає на печі.
Стерео.
Моно.
Платівка.
Плита.
Ставлю під голку –
і пісня зліта,
б’ється об стелю,
у шибку
і пада.
Птаха без тебе
летіти не рада.
Голка біжить
через трек навпростець –
щойно початок –
й одразу кінець.
Хрипне Дассен,
замовкає Моранді,
пада завіска
з віконця веранди…
Треба в ремонт,
відслужив програвач.
Я віднесу,
чуєш, люба,
не плач…
… який калачик…
Боже, як ти спиш…
довірливо ввіткнувшись у плече…
Хай стихне ранок,
взує капці стриж,
і час нікуди звідси не тече.
Це сьомий день.
В тобі –
солодка втома.
Наш світ постав.
По стелі зайчик скаче…
Моя.
Єдина.
Рідна.
Вдома.
О, Боже, як ти спиш,
який калачик…
Під лопухом вчорашній дощ;
заснув,
бо находився містом.
Я йшов до тебе,
він – слідом,
я квіти ніс,
а він – намисто.
Я – навпростець,
а він – в двори –,
між стін,
майданчиків,
задвірок,
то зазирне під явори,
то стовбур скоками поміря,
а потім розпустив разок
і срібні вистелив коралі
під кожен порух твій і крок
і ринув, усміхнувшись, далі.
А я – з ромашками…
Вони
обвисли крильцями,
змокріли,
але подобатись хотіли.
А ти притислась до стіни
й на мене глянути не сміла.
Ми слово знали.
Ми були удвох.
А світ постав
вже з нашого кохання.
А те, що сотворив раніше Бог,
ми до кохання
бачили востаннє.
Напнули небо –
так, як захотіли.
Розставили дерева
вздовж ріки.
Згустили ніч.
Розвісили світила.
Й подумали зухвало:
на віки!
Обіймів не послабивши,
творили.
І щось таки забули возвести –
чи, може, твердь,
щоб ти по ній ходила,
чи, може дім,
де б не старіла ти…
… а човен пливе,
наш пошарпаний човен,
і я за старшину на цьому човні,
старшина – нікому,
старшина – нічому,
обол за труди віддають не мені,
та я й не візьму,
а візьму – не доправлю,
нам білий метелик малює маршрут,
нехай стрімголов віддаляється равлик,
і сивий весляр переходить на ют, –
ми вже поза позик
і поза боргами,
нам час ні до чого
і нікуди йти,
і втиснувся всесвіт у подих між нами,
упали у прірву канатні мости,
ніхто не потрібен –
ні люди, ні звірі,
і з календаря розлетілися дні.
… рай, кажуть, давно називається вирій,
та що нам до того – тобі і мені…
а вишні на вишнях – червоні,
а сливи, як водиться, сині,
гніді від народження коні
і в тому ніскільки не винні,
квадрат у Малевича – чорний,
світ – білий,
хоча і не білий,
а осінь – вона ще не скоро,
аби у садку пожовтіло,
зелені спадають покоси
на золото літньої днини…
Яка ти –
не відаю досі,
та певен:
моя і єдина.
хай буде жовтень,
третє чи десяте,
хай клени вистеляють жовте коло,
і крук подвір’ям походжа спроквола,
забувши про повинність рахувати
й про те, що він – одвічний поводир
у чорний-чорний, як він сам, ясир,
і ми у тому
золотому
колі,
ти у сукенці,
я у сорочині –
що треба ще у заповітній днині,
яка тепер –
нікуди і ніколи,
й не буде ані завтра, ні зими –
лиш ми з тобою, люба,
тільки ми,
нікого
і нічого більш не треба,
не хочу я ні йти,
ні відпускати,
нехай цей жовтень,
третє чи десяте,
лежить на спині
й дивиться на небо,
а ти – на нього,
і гуде бджола,
і сивіє безжурно ковила.
Там не бува ні дня,
ні ночі,
годинник цокає, як хоче,
там засинають у пів ока
і не говорять,
а муркочуть,
і не відходять далі кроку.
Там люди не малюють межі,
живуть без шкіри і одежі –
торканням,
трепетом,
повітрям –
як жити, зрештою, й належить
за першим Божим заповітом.
Там не буває нещасливих,
там квітнуть то любов,
то слива,
то губи
у щасливій згубі,
там воля,
вітер,
коси,
гриви,
і лет,
і видих:
“люба…”
“любий…”
Крислатий сонях біля хати,
на ньому – дівчинка крилата
мете підлогу з насінин –
за клином клин,
за клином клин.
Дрімає коник на осонні.
А крильця в дівчини – червоні,
вона їх склала – й заміта.
Робота в дівчини проста.
А ще вона нектар збирає
і проганя пташині зграї,
і позирає на вікно –
чи не прочиниться воно.
А я сиджу собі у хаті
й дивлюсь, як дівчинка крилата
на жовтім соняху живе,
і як над нею час пливе…
Роки – як миші у стодолі:
поганять тіло,
душу точать.
І проти дня,
і проти ночі –
мене спустошують поволі.
Роки воліють порожнечі:
в мені,
у хаті,
у дворі –
де й так лише щербатий глечик
самотньо скалиться зорі.
Що ще лишилось?
Три зернини,
тепла на двох
й на двох – три слова.
Все інше – потолоч,
полова.
Тінь від поточеної днини.
… а крила – вони як собаки,
без тебе й без мене – ніякі,
нема в них ні сили, ні лету,
ікони обмести, портрети –
і більш ні на що не годящі
крилята полишені наші,
а ми і без крил не безкрилі,
поставили хату в екзилі –
бузок, трохи вишень, горіхи,
синиця пірнає під стріху,
по ласку приходять собаки –
вони ж бо без неї – ніякі,
а ми – наче спалена Троя,
тріпочуть вітри за стіною,
неначе вітрила
чи крила,
які ти для мене пошила,
хай кличуть –
куди я без тебе,
без тебе ні Трої не треба,
ні неба…
У сні моїм
прийшла собі і спиш.
А я дивлюсь
незрячими очима
і плине час
від мене невмлимо,
і наді мною пророста спориш…
Нехай росте.
Зітхаєш уві сні.
У нім –
я сплю,
а ти – принесла втому.
Її відігріваю в нашім домі;
ти засинаєш;
хороше мені…
– пам’ятаєш? – шепчу,
– пам’ятаю,
– я, кохана, також не забуду…
перекинула коси на груди
й сіла,
липень відсунувши,
скраю,
– ти така… – кладу руку на руку,
– нам – по віку, – всміхається тихо…
за стіною і вітер не диха,
і каштани
злітають
без стуку,
– я ніколи до тебе не звикну,
– ти смішний, – і стенає плечима…
мокрим снігом
кінчаються зими,
осідаючи
пилом на вікнах,
– де ж те літо?
– час робить, що хоче,
– ми удвох, і у нашім вертепі…
вона сходить,
як місячний серпик
наді мною
і прірвою ночі.
Промінчик.
Що ним написати –
для тебе вірш
чи заповіт?
На заповіт
набралось літ,
та я їх позагонив в хату
й сховав між книг
та інших див,
ще й мішковиною прикрив.
А вірш…
Посивіли слова –
ну як такими говорити!
Хіба просіяти на сито,
що порожнечу сповива,
змолоти,
напекти млинців,
змастити,
винести під грушу,
скатеркою заслати душу –
й з усюд
назвати горобців,
а ті вже знають, що робити, –
як і до кого говорити.
… кароока, як ти, рудокоса,
рано стелиться,
пізно встає…
Назову твоїм іменем осінь,
що прийшла під віконце моє.
Буду мати
як осінь гукати
і шукати
в копиці років.
… синя стрічка, червонії шати
і кленовий вогонь із-під брів…
В жовтий яр по жовту глину
відряджав я доню й сина.
Я і сам її носив
від роси і до роси.
Наносили цілу гору,
стала гора – на пів двору,
жовта-жовта, як вогонь
з-під Господніх з-під долонь.
В синій яр по синю глину
відряджав я доню й сина.
Я і сам її носив
від роси і до роси.
Наносили – цілу гору,
стала гора на пів двору,
синя-синя, мов ріка
із Господнього ставка.
“Ти здурів? – питають люди. –
Як двором ходити будеш,
моркву зносить, буряки?”
Добрим людям невтямки:
жовта глина – для толоки,
синя глина – для толоки.
Зберемось на шостий день –
та й наліпимо людей.
Жовта глина,
синя глина –
та й постане Україна.
Син іде з війни додому –
третій день
і п’яту втому,
сьомий місяць,
другий рік,
не стуляючи повік.
Вже здолав поріг
і сльози,
що зустріли на порозі.
Вже у хату увійшов,
із губи злизнувши кров.
Він от-от зачинить двері
і спитає про вечерю.
Зробить крок,
іще один.
Йде з війни додому син.
Вже знімає балаклаву,
сивину,
безсоння,
славу.
Вже усмішка крає рот.
Він повернеться. От-от…
Син іде.
З війни.
Додому.
Битий градом,
митий громом.
Боже, як йому дійти
з тих світів
у ці світи?
Другий рік
іде
невпинно.
Чим тобі зарадить, сину?
Протяг стіни розтина.
Син іде.
Іде війна.
Коли душа лишиться нічия –
вже не моя,
але іще не Бога –
коли вона шукатиме дорогу
і схибить на переспів солов’я,
в якому все живе й вечірнє тоне,
і там під кленом,
в шепоті трави,
забувши, що тепер без голови,
її на ту травицю зронить
сонно,
а потім – злине,
вернеться до тіла –
розгублена і навіть трохи зла –
бо стільки ж літ безвилазно жила,
аж поки тіло
жити не схотіло –
і от
коли вогонь доїсть свічки,
й настане час прощатися зі світом,
дозволь своїй душі
мою зігріти.
Востаннє.
На доріжку.
Навіки.
Книжки поезій Сергія Чиркова, усі три або будь-яку на вибір, можна придбати, написавши на його електронну адресу: profi-xxi@ukr.net
Вартість тритомника для читачів “Слова Просвіти” – 120 грн., вартість однієї книжки – 50 грн.
