Угерці

Роман ГОРАК,
м. Львів

Весна 1909 року була ранньою і сухою. На Вербну неділю, люди, вийшовши з церкви Великомучениці Параскеви, щедро били одні других лозою, яку в селі називали “баською”, і приговорювали: “Не я тебе б’ю, а баська тебе б’є. Від нині за тиждень буде великдень!”. Тепер вже можна було тою освяченою лозою виганяти зі стайні худобу перший раз на пашу. Такий був звичай.
Земля просила дощу, але його не було. Цьогорічний Великдень випадав на 11 квітня. В суботу село пекло пасхи. Якась господиня з присілку, який звався Рущина, бо там, відколи відколи село селом, селились русини, тобто українці, випікши їх, вигорнула як належиться попіл з печі і викинула його на гній за хату. Був вітер, гній був сухим і за ніч розгорівся. Досвіта всі пішли , як і належиться, на відправу до церкви. Десь по читанні Євангелія під час відправи до церкви вбігла жінка з криком : “Люди, Рущина горить!”. Всі вибігли гасити. Священик Служби Божої не переривав. Стояв при престолі і просив Господа змилосердитись над людьми.
Вже не було що рятувати. Село було під стріхами. До світанку згорів весь присілок. Щонайгірше – до тла згоріли стодоли з сіном та соломою для худоби.…
В селі це були найсумніші Великодні свята. Замість радості був плач. Як жити далі?
Люди плакали, а мали грати Великодні дзвони, співати птаство, з моздірів мали стріляти парубки і славити Господнє Воскресіння…
По Благовіщенню треба було виїздити в поле орати під ярі зернові, а відтак і садити картоплю. Наступав передднівок. Кожного року він був важким. А про теперішній і говорити годі. Голод стояв на порозі кожного згарища. Слава Богу, що зеленіла трава і можна було виганяти пасти худобу.
Та не пішло село з торбами на жебри.
Видав дідич села граф Станіслав Незабитовський потерпілим і пашу для худоби, і зерно для засіву, а відразу по провідній неділі розпорядився зі свого лісу видати дерево під будівництво. Видавав при умові, що відбудовані хати, аби в майбутньому уникнути пожеж, будуть під дахівкою, а не під солом’яною стріхою. Та й з чого ту стріху робити, коли все дощенту згоріло? Спровадив дахівку з села Плашова, що аж під Краковом. Там у 1896 році була заснована парова фабрика цегли і дахівок, а також цегельно-черепичний завод, а ще раніше була збудована залізнична вітка, яка з’єднала це село з колією Краків-Львів і дозволяла колією вивозити продукцію.
Дахівка доставлялась через Перемишль до станції Городок, а відтіля вже до села її возили підводами. Одночасно з Плашова він спровадив і високоякісну поливану вишневу цеглу, з якої він збудував костьол, бо було в селі декілька родин поляків і на відправу мусили ходити до Городка. А то не малий шмат дороги. В криптах цього цьому костелику і була родова усипальниця Незабитовських.
Оскільки на той час села були майже всі під стріхами, то саме дякуючи наполегливості Станіслава Незабитовського, який мав слово в повіті, невдовзі в Городку, на Заставськім передмісті запрацювали цегельні заводи ( в радянський час це була цегельня №12 і № 13), які почали виробляти крім цегли марки “Тігер”, котра вважається й досі чи найкращою будівельною цеглою, також і дахівку. Через деякий час зачервоніли дахи людей городоцькою дахівкою. Поволі щезали стріхи.
Грошей дідич Незабитовський від погорільців не брав. Люди самі приходили і відпрацьовували їх на його полі.
Зимувало село вже в нових хатах під червоною дахівкою. Село молилось на свого дідича.
… Це тільки російські баріни вміли бути надзвичайно чулими до селянського горя і допомагати їм у всіх їх бідах. Мало братами рідними їм не були. Про це нас вчили ще в школі на зразках російської класичної літератури. В нас, у Галичині, були поміщики (до речі, такого слова у нас не було у вжитку, а було – дідичі, тобто ті, що успадкували ту чи іншу маєтність) не людьми, чулими до людського горя, а жорстокими експлуататорами. Від цієї нелюдської експлуатації страждав галицький селянин і того не міг у Кремлі витерпіти батько Сталін, а тому послав у вересні 1939 року свою армію, аби перейшла Збруч і визволила цього селянина від тих “жорстоких” панів, а заразом і від усього, і, як казав Станіслав Людкевич, не було на то ради.
Такими “жорстокими експлуататорами” були й пани Незабитовські, яким “належало” село. Такими назвали їх колись дуже авторитетне виданням з царини краєзнавства “Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область”, (жаль, що часи української державності ми подібного видання так і не дочекались й надалі кормимось виданням, виконаним на замовлення кремлівських ідеологів), що вийшло 1968 року під головною редакцією академіка Петра Тронька. Під оцим хитрим словом “належало”, виявляється, слід розуміти, що в цьому селі в них було багато земельних угідь, в тому числі й орної землі, лісу та пасовиськ. Стара довідкова література називала ці маєтності “більшою посілістю”, тобто власністю. Добро селян називалось “меншою посілістю”. Юридично селяни від часу знесення панщини не залежали від дідича, а тому не належало їм жодне село. Належало їм тільки їх майно. В Галичині, яку в часи австро-угорської займанщини називали Королівством Галичини і Володимирії, ніколи не було кріпацтва, як в Росії…
У 1926 році в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила усі сфери економічного життя і була глибшою, ніж в багатьох европейських країнах. Особливо для села дався в знаки рік 1929-ий. Зима цього року була довгою і надзвичайно морозною, в результаті чого дуже постраждала деревина. Вимерзли всі волоські горіхи. Проте найгірше було попереду: на картоплю кинувся рак. Село залишилось без основного свого харчу. .
Подібне лихо з картоплею трапилось колись в Ірландії і мало не стало національною трагедією. Десь тоді і був виведений сорт картоплі, який був стійкий до цієї хвороби. Його з Німеччини спровадив в село Станіслав Незабитовський. Спровадив – і роздав селянам. Цю картоплю люди називали “рапатою”, з-за її шорсткої шкірки. Вона була дуже родючою і надзвичайно смачною. На картоплі також залежало й самому графові Незабитовському, оскільки саме картопля була основним продуктом, з якої на його гуральні виготовляли спирт, який згідно з домовленістю відправляли у Львів для виготовлення з нього різних марок горілчаних виробів, в тому числі відомі на всю Европу марки напоїв фірми Бачевського. Надлишки картоплі селяни також продавали графові.
Станіслав Незабитовський спровадив село спеціалістів, які визначили, що хвороба картоплі має добрі умови для розвитку в тутешньому ґрунті. Причиною того є дуже млякувата земля. Родючий шар ґрунту на ній був не вельми глибокий, а внизу залягала глина, яка затримувала воду. Тої води, тобто її надлишку, потрібно було позбутись. Вперше в повіті Станіслав Незабитовський провів меліорацію, яка успішно працює дотепер, а виробництво труб для меліорації освоїли городоцькі цегельні заводи.
Це село тепер називається Уграми, хоч люди, незважаючи на це, вперто називають його Угерцями, бо згідно з переказами, засноване воно було угорськими колоністами ще в давні часи. Віддавна дідичами в ньому його були й Незабитовські.
Майже нічого, крім пам’яті в людях та невеликого костьолу, вимуруваного з червоної цегли, також спровадженої з Плашова, та мозаїчного гербу Любич над входом, не залишилось від цього колись могутнього роду Незабитовських. Тим гербом з середини ХІV століття користувалися понад 500 родів Білорусі, України, Литви і Польщі, серед яких такі могутні роди як Жолкевські, Лопатинські, Потоцькі, Орловські та інші. На ньому у блакитному полі, що зветься в геральдиці щитом, стоїть звернена вниз срібна підкова, а на ній кавалерський хрест. Щит увінчаний дворянським шоломом з дворянською короною. Над короною три страусині пера. Підкова – слов’янський символ лицаря. Хрест над підковою – теж символ шляхетного лицарства і свідчення перемоги над місяцем (тобто язичництвом, татарами), здобутої мечем. За цю перемогу на небесах чекала нагорода кожного, хто виконав на землі веління Бога. Цей герб мав великий пошанівок, бо належав людям, які боронили свою землю і залишились у людській пам’яті як лицарі. Таким родом був і рід Незабитовських. Немає жодної таблиці на стінах цього костьолу, де покоївся той рід. А на тих таблицях були викарбувані імена та дати життя покійників, були й епітафії.
Все знищено і все пограбовано. Навіть не відомо, хто крім передостаннього дідича села графа Володимира Незабитовського був похований у його криптах. Коли після війни в селі був організований колгосп ім. Андреєва, який опісля “укрупнився” і разом з Стоділками, колишньою невеликою німецькою колонією, став колгоспом ленінської “Іскри”, кращого приміщення для зберігання “жому” та смердючого мелясу з цукрових буряків у селі не знайшли, а тому з крипт було викинуто надвір труни з покійниками. На радість енкаведистам пси розтягували кості… Творилась нечувана наруга, якій люди запобігти не могли. Відважних чекала тюрма і виселення. І так в селі не могли дорахуватись багатьох людей, з якими радянська влада знайшла спосіб розправитись. Та все ж поки врешті знайшлись якісь відважні, що зібрали ці тлінні останки і таємно поховали їх в якомусь старому польському гробівці на цвинтарі. В якому? – не відомо… Село зберегло таємницю, хоч за тими, хто осмілився це зробити, довго розшукували
Костьол поволі валився. Падала дахівка, зруйнувалась дзвіничка-сигнатурка над ним і все навколо заросло бур’янами. Влада категорично заборонила відремонтовувати його, хоч люди не раз про це просили у неї.
Ще деякий час пам’ять про рід Незабитовських береглась у назві села, бо раніше аби відрізнити його від інших сіл, це село називали Угерцями Незабитовськими, бо ще були Угерці Венявських, які тепер називаються Зелений Гай і належать Городоцькому району, та Угерці Заплатинських, що тепер є селом Нагірним і лежать у Самбірському районі. Вони належали до маєтностей родини предків митрополита Андрея Шептицького. Тепер село дістало офіційну назву Угри. Перша згадка про нього стосується 1427 року.
Останнім представником цього колись могутнього роду, який мав бути похованим у цій родовій усипальниці, був Станіслав Якуб Незабитовський, який народився тут 22 листопада 1860 року. У квітні 1940 року його разом з дружиною Анною-Марією Квілецькою, 1875 року народження дочкою дідича з Опорова Мечислава Квілецького та Марії з Маньковських було заарештовано і вивезено товарняком в Казахстан, де, як твердять авторитетні польські видання, він помер 1941 року. Ні місця, ні дати смерті…
Станіслав Незабитовський не дожив до того часу, коли 30 липня 1941 року були відновлені дипломатичні відносини між СРСР і урядом Польської Республіки у вигнанні, припинені 17 вересня 1939 року. Ці відновлені відносини були закріплені відповідним договором, який підписали прем’єр-міністр польського уряду генерал Владислав Сікорський та посол СРСР у Великій Британії Іван Майський у будівлі Міністерства закордонних справ Великої Британії в присутності британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена і Черчилля. Згідно з цим договором СРСР погодився на формування на радянській території польської армії під польським командуванням, але підлеглому радянському Верховному командуванню, а в додатку до угоди зазначалося, що Радянський Уряд надає амністію всім польським військовополоненим і польським громадянам, що були ув’язнені на радянській території. Основними результатами цієї угоди стало формування армії Андерса і звільнення понад 400 тисяч польських громадян, що перебували в СРСР, з місця заслання, депортації та ув’язнення.
Генерал Андерс виявив бажання воювати не в складі радянських військ, а у складі військ союзників і за допомогою британського уряду домігся від радянського керівництва згоди на виведення сформованого ним війська до Середньої Азії. 31 серпня 1942 відбулася радянсько-польська військова конференція, на якій підписано протокол про евакуацію армії, всього близько 80 тисяч військовослужбовців і понад 37 тисяч членів їхніх сімей, в Іран для охорони нафторозробок і нафтопроводів. З цією армією виїхала і дружина Станіслава Незабитовського. Вона померла в Тегерані 1942 року. Мала 67 літ.
25 квітня 1943 року СРСР знову розірвав дипломатичні відносини з польським урядом у Лондоні, після того як той погодився на розслідування Міжнародного Червоного Хреста на окупованій німцями території стосовно поховань у Катинському лісі.
Станіслава Незабитовського перед відправленням у заслання, спочатку в посадили до відомої тюрми Бригідки у Львові, де його пограбували з одягу, і він лежав роздягненим на нарах та без перерви твердив: “ За що? Що я їм завинив?”
Дружина Станіслава Незабитовського в Казахстані працювала в колгоспі і пасла вівці.
Рід Незабитовських належав до тих, кого Іван Франко назвав основами польської суспільності. Прадідом останнього дідича села Станіслава Якуба Незабитовського був Флоріан Непомуцен Незабитовський, який народився 6 травня 1762 року, був одружений з Анною Жураковською. Помер 18 лютого 1831 року у віці 68 років. Його сином був Францішек Незабитовський, якому у спадок дістались маєтності в Коропужі та Угерцях, в яких він народився 1800 року. 8 листопада 1824 року він одружився з Людвігою Розою Осташевською з Осташева гербу Остоя. Вона була з роду Дунін-Борковських, народилась 1806 року і у віно від батьків дістала чималий маєток, в тому числі села Бутини тодішнього Жовківського повіту ( тепер Сокальського району). Він захворів на очі, витратив чимало грошей на лікування, але нічого так і не допомагало. Випадково він помив очі з джерела в селі Шишаки і вилікував їх, проте довгий вік Францішку Незабитовському не судився. Він помер 11 липня 1852 року у Львові і похований у власному гробівці на Личаківському цвинтарі. Його вдова у 1877 році на пам’ять про чудодійне повернення зору своєму покійному чоловікові побудувала Шишаках капличку. Від того часу 6 травня кожного року тут правилась Служба Божа. Люди вмивались цілющою водою і позбувались хвороб. В часи розгулу атеїзму відправа Служби Божої була заборонена. Та люди з Шишаків доглядали за каплицю, таємно збирались у ній, молились. 6 травня 1989 року, після багатьох років перерви, знову відновилась відправа в каплиці. Її відремонтовано за кошти парафіян. Чудодійні зцілення не припинялись.
Людвіка Незабитовська стала фундаторкою церкви і в Бутинах. Будувалась ця церква за проєктом Сильвестра Гавришкевича. У 1862 року під неї було закладено наріжний камінь, а саме її будівництво було завершене 1877 року. На диво, ця церква завалилась і її цього ж року було розібрано до фундаменту. На її місці була збудована нова і її освячення відбулось 1879 року. Була вона посвячена Архистратигу Михаїлу. Фундаторка цієї церкви представилась у Бозі 25 травня 1887 року, як і чоловік була похована на Личаківському цвинтарі у власному гробівці. Незадовго до смерті зробила фундацію для вбогої молоді в сумі 156 тисяч ринських. Прибуток з цієї суми покладеної на банківський рахунок йшов на допомогу бідній молоді у вигляді стипендій.
У 1892 – 1893 р. старанням тамтешнього о. Михайла Шеремети церкву і іконостас розмалював Корнило Устиянович з Степаном Томасевичем та Прокопом Мартинюком. В одному з розписів, названому “Страшний суд” і розміщеного над хорами, художник зобразив, як в казані з кип’ячою смолою, варяться польський шляхтич, урядник і ксьондз. Підкидав дрова під казан селянин. Над тим казаном був намальований упир, що ніс у кігтях шмат ковбаси і пляшку оковитої. До того казана заганяє нечистий та пейсатий корчмар з мошонкою грошей у руках селянина з бочівкою горівки. Розпис не сподобався війтові і його прихильникам, які і подали скаргу спочатку до жовківського старости, а потім до львівського крайового суду. В акті оскарження було зазначено, що художник хотів представити пекельні муки тих, хто йде проти бажань народу при виборах і піддається спокусі у вигляді грошей та кусника ковбаси. Окрім того акт зазначав, що “сей образ має ціль підбурити мешканців до неприязних сторонництв, взаємно дразнити против себе і взбудити ненависть против народностей, кляс суспілних, станів урядів”. Суд тривав два тижні. Про хід процесу повідомляла газета “Діло” На процесі захисником виступав майбутній президент ЗУНР Кость Левицький. Суд оправдав художників. Розписи у церкві збереглися дотепер. Реставрацію розписів церкви проводилась у 70-х роках. Про хід реставрації та долю розписів у галицьких церквах розповів у своїй книжці “Почуй, Господи”, що вийшла 2019 року у дослідно-видавничому центрі Наукового товариства ім. Шевченка, Степан Івасейко, що був одним з реставраторів у церкві в Бутинах. Розповідають, що були люди, які при реставрації просили художників, аби домалював до пляшки оковитої та кусника ковбаси ще й пакет з гречкою.
Несподівана смерть Францішка Незабитовського у 1852 році змусила повернутися з Відня його сина Володимира як спадкоємця маєтностей. Він народився в Угерцях 24 червня 1832 року, хоча польські джерела подають рік його народження 1830-ий. При хрещенні він дістав крім імені Володимира ще й ім’я Петра і Павла. Хрестили його у кафедральному костьолі у Львові, навчався на правовому факультеті Львівського, а відтак Віденського університету. Повернувшись додому, він цього ж року 16 червня він одружився з Казимирою Софією Марією графинею гербу Бонча, сестрою Владислава Бадені і таким поріднився з могутнім родом Бадені. У нього в подружжі були дві дочки Ядвіга ( 1856-1908), яка вийшла заміж за Августа Йордана Стойовського з Стойовець гербу Труби (1846–1921) та Гелена ( 1860-?), яка вийшла заміж за Броніслава Городиського з Крогульця гербу Корчак, та сина Станіслава Незабитовського, якому судилось бути останнім дідичем Угерців.
1863 року Володимир Незабитовський в своєму помісті надав притулок учасникам невдалого Січневого повстання проти Росії. Був багаторічним головою повітової ради в Городку, а в 1867 року він став послом (депутатом) Галицького сейму від Самбірського округу, наступну посольську каденцію в Галицькому сеймі він відбув у 1889-1895 роках, на цей раз від 4-ї селянської курії городоцького виборчого округу, що свідчило про його популярність та повагу серед селян. Варто зауважити, що з села не виїхав ніхто в Америку в той час, коли еміграція набрала масового характеру. Був також у наглядовій раді Іпотечного банку у Львові. Саме послугами цього банку скористався Іван Франко при будівництві своєї хати на Софіївці у Львові.
На його долю випало чи не найбільше різних випробовувань. Він став фундатором мурованої церкви Великомучениці Параскеви, яку розпочали будувати 1860 року, чим відразу прихилив до себе селян, заплативши половину коштів за будівництво… Церкву збудували на присілку Воля, хоча вибір місця для побудови церкви при вів до сварок між людьми. Кожен присілок хотів її мати у себе. Для побудови церкви довелось стесати горб для розширення площі, а доформувати його вигляд довелось за рахунок землі, які брали з підніжжя горба. На цьому місці опісля утворився ставок, який Володимир Незабитовський, а потім його син Станіслав зуміли об’єднати в цілий каскад, який дотепер є окрасою села. Історію побудови церкви, як і зрештою про історію села, детально розповів у своїй книзі “Угри”, зо вийшла 2010 році у видавництві “ Друкарські куншти”, Любомир Жаровський.
1872 року його коштом була збудована на цвинтарі капличка. Ще раніше у 1855 році на річці Годвишні, яка впадає десь за 15 км в річку Вишню, для зручності селян збудував дідич водяний млин, який, проте, виявився малоефективним .
Восени 1880 року Галичину відвідав цісар Австро-Угорської імперії Франц-Йосиф І. Неподалік в Судовій Вишні йшло навчання цісарської армії, які попри тісний графік перебувань монарха, розписаний наперед, він не міг не відвідати. Перший раз цісар відвідав навчання, коли їхав поїздом з Кракова і зупинився в замку у селі Крисовичі, що неподалік Мостиськ. Переказ доносить, що в той час відвідав імператор і Угерці. Дорога була погана і десь перед селом поламалось колесо у цісарській кареті, але пан Володимир Незабитовський швидко прислав свого стельмаха, якого в селі з-угорська (все-таки подейкують, що село й стало називатись так, що заснували його угорці) називали керекушем і писався він Федечко ( його прапранук Йосип Михайлович Федечко зараз працює доцентом у Львівському національному медичному університеті ім. Данила Галицького). Колесо було відремонтовано, а вдячний дідич за те віддав в довічне користування горб, порослий ліщиною у довічне користування майстру. Так і дотепер називається цей горб “Керекушовою горою” і вона на Захід від села в напрямку Шоломинич.
Мусив ремонтувати дорогу пан Незабитовський і розпочати будівництво палацу, аби не дай Бог в наступний приїзд цісаря мав можливість його достойно прийняти.
Пам’яткою відвідин села цісарем, як доносить переказ, стала Ікона Божої Матері, яку він після відвідин передав церкві. Вона й зараз там і перед нею моляться люди
Для будівництва палацу запросив відомого архітектора Михайла Ковальчука (1855, м. Станіслав – 14. 03. 1938, Львів), який навчався у Політехнічній школі у Львові, відтак удосконалював майстерність в Італії, після чого став асистентом професора Ю. Захаревича, а відтак й доцентом. Керував реставрацією латинської Катедри у Львові, а також каплиці у костелі єзуїтів. Виконував проекти веж у стилях історизму. Саме в такому стилі є ї збудований костьолик в Угерцях, що став усипльницею Незабитовських і, очевидно, був він збудований також за проектом Михайла Ковальчука. Одним з перших у Львові почав він застосовувати закопанський стиль в архітектурі. Серед основних архітектурних творінь архітектора є кам’яниці на вул. Л. Сапіги (нині С. Бандери), № 83–85 (1892), вул. Академічна (нині проспект Т. Шевченка), № 16 (1895–96), вул. Г. Домбровського (нині І. Рутковича), № 2 (1896–97), вул. Різьбярська (нині Г. Вітвера), № 5 (1897), власний особняк на вул. Крижовій (нині Генерала Чупринки), № 33 (1898) та багато інших будівель. Робив проєкти санаторіїв, церков і костьолів Він і будував палац в Угерцях, закінчення будівництва його припадає на 1895 рік.
Поруч з палацом, опис якого також у згаданій книжці Л. Жаровського, був парк із впорядкованими доріжками та різними деревами. Парк був окрасою села. Хоч би одне деревце з нього дійшло до наших днів. Все знищено, все вирубано для “костров” для ознаменування чергових річниць революції. Не стало й палацу, про який говорили, що з ним навіть не сміє конкурувати відомий палац Бруніцьких у Великому Любіні.