Зустрічі у Млинограді

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО,
м. Київ
26 листопада 2020 року Білорусь відзначала 90-річчя свого великого сина – Володимира Короткевича. Україна теж може назвати його своїм сином – він її віддано любив, навчався в Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка, перекладав з української на білоруську. В Україні побачив світ двотомник визначних його творів (1991).
Сергій Панізник, що має в своєму родинному архіві немало фотографій майстра слова, згадує про нього так: “Поет, прозаїк, есеїст, драматург, людина енциклопедичних знань і невтомної працьовитості”. 2005 року у мінському видавництві “Мастацкая літаратарура” вийшов поважний том спогадів, інтерв’ю та есе Володимира Короткевича “Быв. ёсть. Буду!”. Я тоді радо відгукнувся на прохання упорядниці видання Галини Шаблінської написати свій спогад. Думаю, не зайве буде згадати ще раз – тепер українською.

22 вересня 1982 року. Зустрів на летовищі славних литовських письменників Матузявічюса, Матузявічєне, Карчяускаса, Пяткявічєне. Вручив їм квіти. Та й поселив у готелі. А пані Матузявічєне й каже:
– Прекрасна ваша земля, що родить такі квіти.
– Дякую, але, на жаль, не можу по ній поводити, інші вас опікуватимуть, а я з родиною маю тепер летіти до Піцунди в Будинок творчості. Квитки вже на руках.
– Благослови, Боже, вашу дорогу. Творчих вам успіхів.
Увечері ми були вже в Піцунді. Перші нас зустріли славетні брати Чіладзе – Отар і Тамаз. Упізнали здалеку. Сам Бог їх послав – про це можна було б тільки мріяти…
Наступного дня – свято зустрічей. Брати Чіладзе, Сергій Плачинда, Анатолій Непокупний, Ґіві Алхазішвілі, Іван Бурсов із Рітою, а також знаменитий автор “Дикого полювання короля Стаха” Володимир Короткевич, із яким я був уже знайомий: у сімдесятих він приїжджав до Києва на “Калинові мости”(за назвою антології молодої білоруської поезії, яку зініціював і редагував Петро Засенко, упорядкував Григорій Кочур), фестини, що проводило видавництво “Молодь”. Тоді ми ( Володимир Короткевич, Володимир Забаштанський, Микола Сом, я і ще кілька поетів) ішли на виступ до педагогічного інституту, на каштанах ще тільки з’являлися зелені кажанчики-листки, і Короткевич показував, де він жив (над велотреком), коли навчався в Київському університеті імені Тараса Шевченка, а також свого улюбленого лілового каштана (на теперішній вулиці Богдана Хмельницького).
Отож першого дня в Піцунді видався цілий букет приємних зустрічей.
Хоч була вже осінь (23 вересня!), але в тих місцях було тепло й гарно, як у нас у липні-серпні. Гарно, мов на курорті. Та це й, власне, курорт. Люди, що цілий рік творять (а не служать десь, як ми), сюди приїжджають відпочити. А ми, що урвали собі вільну від офіційної роботи часинку, думаємо попрацювати тут творчо. Де там! Тут курорт. Для творчості треба обирати інше місце – в помірніших, а то й холодніших широтах. А тут – море, пісок, відчайдушне сонце… Лежати засмагати я не звик. За стіл у таку погоду не заженеш…
Аж ось мою увагу привернув розкішний колхідський очерет. При мені був добрий складаний ніж. Я й пригадав своє дитяче захоплення. Вирізав одну-другу очеретину та й зробив млинка. Поставив – крутиться. Ану більшого – і більший вертиться. Наробив їх усяких – чотири-, шести-, восьми-, дванадцятикрилих, малих, великих, здоровецьких. На очеретяні вітряки ще поначіплював маленьких паперових млиночків. Почали сходитися діти – просять, щоб і їм вітрячка зладнав: тому зроби, тому полагодь, тому відрегулюй. (Правда, ці діти згодом чемно пильнуватимуть, щоб тут ніхто нічого не нашкодив). Поміж вітряками я понаставляв усяких корчуватих та камінних див.
– Це вже в тебе справжній Млиноград, – сказав Сергій Плачинда.
Підійшов і Борис Можаєв:
– На яких умовах мелеш, старий? Гарці великі?
– З новосіллям, Дмитре! – привітав Отар Чіладзе. – Вітаю твій колхідський Млиноград.
– Можна присусідитися до вас? – запитав Володимир Дудінцев та й “оселився” на передмісті Млинограда.
Помітили це диво із сусідських будинків творчості – журналістів, кіношників тощо – і стало нам неспокійно: біля нас отаборилися і ті, й ті, й ті. Довелося зробити вітряк-тріскучку, який трохи порозганяв цей наплив. Залишилися тільки найстійкіші, найцікавіші… Тоді я “погасив” тріскучку – і настала тиша й благодать у Млинограді. Крутяться, вертяться вітрячки – тільки шурхотить.
Щоразу йдучи до моря, зупинявся біля Млинограда й автор “Дикого полювання короля Стаха”. Ми вже знали і його прозу, і його чудову поезію, читали в оригіналі. І його постать була для нас і світлою, і видатною. Було, підійде Короткевич, постоїть, подивиться, помилується, щось помріє, скаже кілька дотепних слів і піде до води.
А то сів собі трохи віддалік, задивився на вітряки, корчі та камені. Слухає їхню “музику”. А я все мріяв сфотографувати знаменитого білоруського письменника. Підходжу до нього, а він усе дивиться замріяно на той “млиноград” і каже:
– Забі мяне, такога не зраблю.
А мене й заціпило таке високе його визнання. Я все думаю, як його сфотографувати, та ніяк не посмію: хіба ж можна такого письменника фотографувати у самих трусах! Я мислено й так прицілювавсь, і так – хіба що саму голову, чи по груди, чи звіддалік на фоні вітряків… Та так і не посмів… Хоч у моїх очах навіки закарбувався цей незвичайний кадр: сидить на піску живий класик у самих трусах і надивляється на мій Млиноград.
Сфотографував його тільки перед від’їздом із Піцунди (може, через тиждень) – то з Іваном Бурсовим, то ще з кимось, то з білоруською громадою.
А коли читаю його в оригіналі, то чую його голос, бачу його – простого, мудрого, живого і дуже близького. Незабутнього Володимира Короткевича. І вірю йому: “Мы были, ёсць і будзем”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment