Цими днями рідні, друзі, побратими-правозахисники і політв’язні, просвітяни і воїни, що захищають Україну від путлерівської орди, мали нагоду виголосити слова пошани і подяки волонтерові, правозахисникові, голові Полтавського обласного Товариства політв’язнів та репресованих Анатолієві Банному – 16 грудня йому виповнилося 60.
“Оборонцям України потрібна і конкретна допомога, і моральна підтримка”
— Пане Анатолію, куди їздили цього разу?
— Відвідали воїнів 17-ї танкової бригади. У мене з ними давно склалися дружні стосунки. Коли у них виникає якась проблема, вони телефонують: “Анатолію Григоровичу, допоможіть…” Цього разу, окрім іншого, віз їм плівку. Їхній підрозділ стоїть у полі, а на Донбасі в холодну пору вітри такі пронизливі, тож слід утеплювати й захищати від дощу та снігу і намети, і господарські споруди. Хлопці молодці – зробили собі навіть лазню. Таким чином підтримують і свою фізичну форму, і бойовий дух. Плівка від наших волонтерів також потрібна була морським піхотинцям та воїнам 72-ї бригади, вони у бліндажах на передовій, тож щоб бліндажі не затікали, їх треба накрити плівкою.
За наступною поїздкою маємо привезти воїнам 17-ї танкової бригади генератор, щоб вони не залежали від якихось проблем з під’єднанням до електромереж.
2020 року дуже складно було: Станиця Луганська горіла, Золоте, позиції 72-ї бригади, Зайцеве, Майорське, позиції 137-го батальйону морської піхоти – все вигоріло. Вогонь нищив будинки місцевих мешканців, комунікації, бліндажі, бойову техніку наших воїнів, бо “сєпари” підпалювали суху траву. Детонували міни та інші боєприпаси.
Тож волонтерам було що робити. І завдяки небайдужим людям, які допомогу фронту вважають своїм громадянським обов’язком, ми намагалися хоч якось закрити ті пробоїни, які найвищі державні посадовці тільки обіцяли, але так і не змогли закрити. Уявіть собі: якщо від обстрілу чи підпалу постраждав БТР, то хлопці мусили самі його ремонтувати, за власний кошт!
— А годують наших воїнів нормально, чи залишається потреба в харчах, як на початку війни?
— Ситуація краща, ніж у 2014-2016 роках. Слава Богу, нині такого вже немає, але якщо, окрім плівки, сіток, приладів, техніки ми й сьогодні веземо на фронт якісь гостинці, то це передусім підтримка моральна. Вона дуже потрібна оборонцям України. Коли армія не воює, а має сидіти в окопах, виконуючи наказ не стріляти, в той час як ворог постійно порушує перемир’я, в душі солдатів мимоволі закрадається відчай, зневіра, відчуття, що і командуванню, і всім співвітчизникам до них байдуже. І тому такі важливі і мальована листівочка від школярика, і якийсь смаколик на додачу до солдатського пайка.
— Знаю, що Ви часом берете із собою у поїздки в прифронтову зону професійних артистів чи таких виконавців пісень про українську свободу, як полтавський поет і співак Юрій Трейгель. Як зустрічає такі концерти місцеве населення?
— По-різному. А як може зустрічати нас місцеве населення, коли прифронтова зона – це територія інформаційного простору російського агресора? Бувало, “зависнеш” у хлопців на “нульовці” на кілька днів, то й сам мимоволі стаєш споживачем російського інформаційного продукту в обгортці з колабораціоністськими логотипами “ДНР” та “ЛНР”. На превеликий жаль, українського продукту там немає або майже немає: через слабку потужність українських передавачів росіяни разом зі своїми “сателітами” або “глушать” його потужнішим сигналом, або через свою фізичну слабкість сигнали українських телеканалів не покривають зони бойових дій та тимчасово окупованих територій. Відтак ми повністю програємо російському окупантові інформаційну війну, а тому місцеве населення і живе в ілюзіях “русского міра”. Звісно, не все, але його більшість. І щоб така ситуативна більшість переросла в ситуативну меншість, державним інституціям слід добре попрацювати.
Я вдячний Департаменту культури та туризму Полтавської облдержадміністрації, творчим колективам Полтавської обласної філармонії, музично-драматичного театру імені Гоголя, Обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, міського будинку культури, іншим професійним і самодіяльним митцям за їхню титанічну патріотичну працю задля повернення зросійщеного Донбасу в лоно Української держави.
Другий рік ми дружимо з катеринівцями. Українськими піснями у виконанні Дмитра Соколова та ансамблю народної пісні “Коза Дереза” ми все ж розтопили кригу зневіри в їхніх серцях. “За п’ять років російсько-української війни до нас не лише з концертом, а й з добрим словом ніхто не заїжджав, — із сумом розповідали мешканці Катеринівки. — У минулому році зібралося нас чоловік сорок – хотіли поспілкуватися з президентом. Але його кортеж, уздрівши нас, лише додав швидкості”.
У нас, полтавських волонтерів, багато добрих друзів не лише серед воїнів, а й серед тих мешканців прифронтової зони, яким ця війна відкрила справжнє обличчя “братньої” Росії. Буваючи у Пісках, відвідуємо, наприклад, бабусю Софію, слова якої запам’яталися мені назавжди. Її будинок окупанти розбомбили, та ж сама доля спіткала і ще п’ять хат, де вона поселялася. Показуючи на руїни, бабуся каже: “Ось він який, русскій мір. Але це наша земля, і я звідси нікуди не піду…” Вона мені завжди замовляє ярий часник для садіння. “Русскій мір” посипає її село снарядами, а бабуся Софія уперто щовесни садить городець, не здається.
— Торік на центральних телеканалах в інтерв’ю із заступником голови Нацполіції України, заступником командувача ООС Вадимом Трояном у титрах Вас зазначили як мешканця Катеринівки. Що Ви там робили?
— Якось, перебуваючи восени 2019 року з волонтерками Наталією Воронковою та Наталією Костіною в Золотому-4, де планувалося дзеркальне розведення (як на мене, односторонній відступ) сил та засобів ЗСУ по лінії розмежування (чомусь не лінії фронту, як надруковано у військових підручниках), я став випадковим свідком “державницької” позиції представників місцевої влади.
Щоб з’ясувати думку мешканців села Катеринівки щодо розведення військ заступник командувача ООС, заступник голови Нацполіції України Вадим Троян з волонтерами та іншими супроводжуючими двома автомобілями виїхали в Катеринівку. Зі мною в автомобілі було двоє поліцейських та невідома особа жіночої статі. Мабуть, слідча, подумав я. “Кто такая эта Воронкова? Что она себе позволяет? Моя бы воля, то мешок ей на голову, дальше в лес, а там – пулю в затылок, и нет проблем”, — цинічно заявила жінка, не маючи уявлення, хто я такий. “Чи не занадто?” — запитав я у тої жорстокої пані (чи “госпожі”), яка так ненавиділа самовіддану волонтерку. Незнайомка промовчала, поліціянти теж. Незабаром я з’ясував, що це – тимчасова виконувачка обов’язків керівника місцевої державної адміністрації міста Золотого Інна Демиденко.
У ході 40-хвилинної телефонної розмови з головою Луганської ОДА Віталієм Комарницьким щодо ситуації навколо розведення військ у Золотому-4 та Катеринівці я повідомив керівникові області і про цей ганебний факт. Утім, “пішов” Комарницький, а дама з двома паспортами продовжує “руліть” Золотим.
“Якщо ти за Україну, то будь готовим до всього…”
— Знаю, що Ваш син Богдан був на фронті, пережив багато страшних ситуацій…
— Службу в армії Богдан починав у 2013 році у Василькові під Києвом після закінчення Харківського національного аграрного університету імені Докучаєва. 30 листопада син мав складати присягу, і я поїхав до нього. Пізно вночі приїхав на залізничний вокзал у Києві, до Василькова вирішив добиратися вранці, а тим часом пішов на Майдан. О третій тридцять прийшов, а о четвертій годині беркутівці пішли в наступ. Тоді лише півроку минуло після моєї операції, тож я ще не був таким сильним бійцем, але дубінатора і мені перепало. Відтіснили нас до Михайлівського собору, він був відчинений, і священики багатьох людей врятували, перев’язали – уклін їм і шана! Як добре, що є в нас Українська церква!..
Богдан воював у складі 53-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. За роки війни пройшов шлях від рядового до лейтенанта, командира мотопіхотного взводу. Якось у 2016 році син телефонує: “Бригаду вивели із зони АТО на полігон “Широкий лан”, що на Миколаївщині. Тут багнюки по коліна, жахливі умови. Що порадиш робити?” “Ідіть у військову прокуратуру”.
І хлопці пішли в прокуратуру до Миколаєва. Цей похід мав великий резонанс у державі і показав, що військові теж мають права.
— Ваша дружина Тетяна Вам допомагає?
— Так, підтримує у всьому, і в АТО була, як і менший син Тарас. У мене вся родина – волонтери. Тарас, до речі, три місяці був на Майдані в Києві. І до цього часу зберігаємо наші майданівські протигази. Усе може бути. Демократія іноді потребує захисту шляхом народного опору спробам встановити диктатуру чи здати ворогові завоювання, досягнуті завдяки жертовності борців багатьох поколінь.
Наші олігархи та їхні маріонетки стають усе нахабнішими, тому ми сьогодні маємо зробити все, щоб не дати їм кинути нашу державу у прірву, знову заперти її у фарватер Москви.
— Не дамо кинути…
— Хай не сподіваються на здійснення своїх зрадницьких планів. Я пишаюся тим, що виросла молодь, яка здатна захищати ідеали Свободи, Незалежності, знає справжню історію свого народу. Ми потроху розвиваємося. От завтра у Полтаві відкриваємо меморіальну дошку Євгенові Коновальцю на приміщенні 38-ої школи, на бульварі його імені. Дошка з антивандальним покриттям, тож сподіваюся, що путлерівським агентам її не вдасться знищити.
“Українці мають єднатися в єдину світову потугу”
— Пане Анатолію, на Вашу думку, які найважливіші кроки має зробити керівництво України, щоб наша держава вистояла і перемогла у війні з Росією?
— Головне, щоб влада розуміла, що вона відповідальна за державу, в ім’я незалежності якої загинули мільйони українців. Щоб високопосадовці не почувалися тимчасовцями, завдання яких – щось урвати для себе тут і тепер, бо завтра, може, від корита проженуть. Мене завжди дивувало, як люди, котрих та чи інша хвиля політичних процесів винесла на вершину влади, втрачають шанс залишитися в історії України особою позитивною, мати якийсь плюсовий моральний баланс.
Сьогодні Україна, на жаль, стоїть над прірвою. Бо влада знову оглядається на Москву, як пріснопам’ятний Янук. У нас має бути своя політика, ми самодостатня держава з багатотисячолітньою історією. Українці мають єднатися в єдину світову потугу. А держава має створювати умови для розвитку ініціативи, підприємливості своїх громадян. Людям житиметься комфортно, якщо законодавчо будуть створені сприятливі умови для ведення бізнесу. На жаль, у нас нині нищиться середній клас, малий і середній бізнес – на догоду великим корпораціям, олігархам. Особливо ці процеси посилилися під час пандемії, коли закриваються ті торговельні точки, де за прилавком 1-2 працівники, хоча там соціальну дистанцію, захист громадян від інфекції забезпечити набагато легше, ніж у супермаркеті.
Стаття 13 Конституції України проголошує нас, громадян, власниками надр країни. На практиці ж нафту і газ викачують для збагачення олігархів. За день свердловина дає 50-100 тисяч доларів прибутку. Чому він має йти в кишені окремих ненажерливих людців, а не народові України?
Турбує мене і те, що ми й далі залишаємося поліцейською державою. Це засвідчують сфабриковані справи проти патріотів України, її захисників. Сьогодні армія не має такого озброєння, як Нацгвардія. Видатки на правоохоронні органи зростають, а результатів роботи не видно.
— І все ж усупереч цьому – будьмо оптимістами! Нам своє робить — тримати свої плацдарми Свободи і захищати чесних людей від підступів нелюдів.
— Саме так. Бо по-іншому нічого не буде.
— Дякую за розмову! Здоров’я Вам і Вашій родині! Бережіть себе – ви потрібні Матері Україні і її героям!
— Героям – слава!
Розмовляла
Ганна АНТИПОВИЧ
(ДЕНИСКО)
