Білорусія — Білорусь

Святослав МАКСИМЧУК,
м. Львів

“Мой родны кут, як ты мне мілы!..”
(Якуб Колас)
Упродовж двох місяців, червня і липня, 1976 року наш Театр ім. Марії Заньковецької гастролював у Білорусії. Спершу ми спілкувалися з вітебською публікою, а потім завітали до столиці – до Мінська.
Тодішні гастролі, зазвичай, тривали два місяці, й актори мали право вибирати для проживання готель або квартиру.
З колегою, актором Григорієм Шумейком ми облюбували квартиру поблизу стадіону, бо ранками виходили для руханки на поле, а, повернувшись, приймали холодний душ, такий, що спочатку аж щелепи зводило, бо гарячої води не було, але дуже скоро ми до такого водного режиму звикли й нам це було до вподоби.
Ми з Григорієм найближчими днями навідалися до книгарні, де мені на очі натрапила поема Якуба Коласа “Новая зямля”. От я собі й її придбав, бо, коли розгорнувши, почав читати, відчув щось дуже близьке у мові, і все було майже зрозуміло.
Я мав вироблену звичку: приїхавши до іншого міста на гастролі чи то в Україні, чи за її межами, щось цікаве для себе придбати й поповнити свій мистецький репертуар іменами маловідомих мені авторів, долю яких тією чи іншою мірою пов’язано з цим містом чи краєм. Ну і, певна річ, – за умови, що твір був високого художнього рівня і є актуальним.
Тому я подвійно любив гастролі – нові враження і ніяких домашніх клопотів. Насолоджуйся творчими спалахами й живи в постійному духовному оновленні. Радість, – часами, – незбагненна! Так ось, коли я почав глибше вчитуватися в поему “Новая зямля”, то відчув потребу й спробував озвучити вступ до неї в оригіналі. Мова, – власне, вимова! – мені здалася близькою до вимови моїх односельчан (село Ремель Рівненської області над річкою Горинь) і мого дитинства.
“Мой родны кут, як ты мне мілы!..
Забыць цябе не маю сілы!..”
У процесі освоєння тексту місцями я відчував невпевненість у вимові й почав звертатись до школярки-шестикласниці, доньки нашої господині, яка була завжди вдома, аби вона допомогла мені щодо вимови деяких слів. Вона кожного разу відповідала: “Не знаю”. І якось, може, після тижневого нашого перебування у квартирі, бачачи, що я щоденно працював над твором, який було написано не рідною для мене мовою, дівчина мене запитала:
– Дядя Слава, а вы это серйозно?
– Що ти маєш на увазі?
– Учитесь читать на белорусском языке?
– Так, серйозно.
– А зачем? Ведь белорусский язык такой некрасивый.
– Дитино! Хто тобі сказав, що білоруська мова некрасива? Вона має бути найкращою, найгарнішою, так само, як і твоя мама для тебе. Вона для тебе рідна. Ніколи не слухай тих, хто буде тобі казати, що білоруською говорити – це некультурно. Шануй свою мову й полюби її.
Зніяковівши вона відійшла. Я із собою мав декілька томів Івана Франка, без якого обійтися не міг і не можу й донині. Так ось, я зауважив, що наша молода господинька почала брати до рук один із томів, розглядала й час від часу питала:
– А как это слово переводится? А как произносится?
Хочу вірити, що її погляд на рідну білоруську мову вона з часом змінила. У будь-якому разі в своїй присутності вона не допустить, аби якийсь невіглас зневажав білоруську мову. Пробуджена національна гідність – найстрашніша річ для всякого ворога твого народу.
Із Вітебська ми переїхали до Мінська. Тут ми розмістились у готелі. Я з собою мав антологію білоруської поезії в перекладі українською. Мені дуже припали до душі дві поезії Уладзіміра Караткевіча, які переклав Володимир Лучук. Але в одному вірші, як на моє внутрішнє чуття, було розмито закінчення, від чого вірш втратив смислове навантаження. Я зважився через Спілку письменників довідатися номер домашнього телефону автора. Хвилюючись, набираю номер. Господар зняв слухавку. Привітавшись, кажу, хто я і в якій справі турбую. Прошу Караткевіча допомоги розібратись у закінченні вірша. Може, справа в неточності перекладу?
– Я вас запрошую до себе в гості, і тоді ми все з’ясуємо.
– Гаразд! Буду вдячний!
Домовляємось зустрітися через день на певну годину. Але ж тут раптом виникла потреба терміново летіти до Львова – вирішувати квартирне питання. Повертаюсь через два дні. Заходжу до театру на репетицію, а на подвір’ї до мене підійшов робітник сцени і сказав:
– Вчора тут підходив якийсь чоловік, питав про тебе. Я сказав, що ти полетів до Львова в якійсь терміновій справі. А він відповів: передайте йому, “што он засранец”.
Я отетерів від почутого! Хто це міг би бути!? Та ж знайомих у Мінську я ніби не маю. Запитав, який він мав вигляд?
– Та простий чоловік, може, бухгалтер? От тут сидів на лавочці й читав щось.
Я все перебрав у своїй пам’яті й зупинився на єдиному варіанті. “Напевно, Караткевіч, але ж щоб так мене обізвати?”. Після репетиції я набрав номер телефону Караткевіча. Привітався.
– Де ж ви пропали? Я приходив до театру, як ми домовлялися.
– Сто разів прошу вибачення, я терміново мусив бути у Львові, тому й вилетів, не встигнувши вас попередити.
– Нічого страшного. Можемо зустрітись хоч зараз.
– Дуже добре, я готовий.
– Я живу недалеко від театру.
Назвав адресу, і я відразу пішов на зустріч до нього додому.
Господар зустрів мене досить привітно. Він уже готовий був дати відповідь на моє запитання: дістав збірку своїх віршів і прочитав ті два рядки, які викликали у мене сумнів щодо перекладу. Почувши їх в оригіналі, мені все стало зрозумілим.
– Це ваші старанні редактори, ідейні чистоплюї в Україні!
Потім він сам переробив фінал, і надалі я виконував цей вірш з авторською правкою. Адже Караткевіч закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка та декілька років учителював на Київщині.
– Але ще я маю до вас прохання. Мені потрапила до рук “Новая зямля” Якуба Коласа під час гастролей у Вітебську, і от спало на думку спробувати взяти до своєї програми вступ до цієї поеми мовою оригіналу. У Вітебську я не знайшов жодної людини, яка могла б, послухавши моє виконання, зробити мовну правку. Навіть на телебаченні. Чи смію вас просити про таке? Допоможіть, калі ласка.
– Готовий слухати!
І я почав:
“Мой родны кут, як ты мне мілы!..
Забыць цябе не маю сілы!
Не раз, утомлены дарогай,
Жыццём вясны мае убогай,
К табе я ў думках залятаю
І там душою спачываю.
О, як бы я хацеў спачатку
Дарогу жыцця па парадку
Прайсці яшчэ раз, азірнуцца,
Сабраць з дарог каменні тыя,
Што губяць сілы маладыя, –
К вясне б маёй хацеў вярнуцца”.
Прочитав. Хвилювався дуже… Закінчивши, чекав на оцінку для своєї вимови…
– Голубок! А ты сапраўдны беларус!
Уладзімір підвівся зі стільця і міцно обійняв мене, гаряче подякувавши за мій вибір.
Після паузи запитую:
– А все ж є якісь поради, зауваження щодо вимови?
– Немає жодних!
– Не сподівався на аж на таку високу оцінку. Сердечно Вам дякую!
Почути таку оцінку від метра білоруської поезії, який на той час у Білорусії мав авторитет, аналогічний до Ліни Костенко в Україні, було для мене найвищою нагородою. Це правда.
Тими днями пролунав дзвінок у мій готельний номер. Знімаю слухавку, й чоловічий голос російською мовою звернувся до мене:
– Добрий день! Святослав Васильович?
– Так, – відповідаю.
– Це вас турбує директор мінської державної філармонії. Маю до Вас прохання. Через тиждень у нашій філармонії відбудеться вечір білорусько-польської дружби. Чи могли б Ви за власним вибором виконати декілька поезій польських поетів?
На запрошення про зустріч у його кабінеті даю згоду. Приїжджаю. При зустрічі викладаю свою пропозицію виконати поему польського поета Юліана Тувіма “Бал в опері” в конгеніальному перекладі українською мовою Миколи Лукаша. Виконую фрагмент:
“Б’є вже друга, ніч – як циган,
Шпиг підморгує до шпига,
І на сцені, і у залі,
На горищі і підвалі,
У вбиральні, в костюмерній,
У курильні, і в гримерній,
У фойє і у буфеті,
В гардеробі, і в клозеті, –
Скрізь філер, агент чигає,
Шпиг до шпига, знай, моргає…
У дежурці ловлять ґави
Два приватні, три лягаві,
Позіхають та базікають
Походжають та триндикають,
Сюди-туди проходжаються,
На штиблети роздивляються…”.
– Великолепно! Останавливаемся на этом произведении.
– Але ж … щоб не виникло часом ніяких звинувачень на мою й вашу адресу… Річ у тім, що Миколу Лукаша недавно виключили з членів СПУ. Він став на захист літературного критика Івана Дзюби, коли його було заарештовано.
– А вы автора перевода не называйте!
Отже, остаточно було вибрано “Бал в опері” для вечора.
Подумав я тоді, а чи зважився б на щось подібне директор філармонії в Україні!? В жодному разі.
По завершенні гастролей театру в Мінську, наш колектив у серпні пішов у відпустку. Я ж мав намір поїхати з виступами через бюро пропаганди художньої літератури СПУ, й тодішній директор бюро пропаганди Петро Осадчук запропонував мені гарний варіант:
– Святославе, мене запрошує з виступами у Білорусії їхнє бюро пропаганди художньої літератури. Якщо хочеш, працюємо разом. Гадаю, що вони підуть на зустріч моєму проханню.
– Петре, годі щось мудріше придумати. Вперед!
Сказано – зроблено. Петро організував усе як книжка пише. Нас везуть у Пущу Біловезьку і там поселяють на десять днів. Умови проживання були щонайкращими, з належним харчуванням. Справжня білоруська гостинність! Наші зустрічі відбувались у радіусі 50–70 км від місця нашого проживання, себто від Пущі. Часом до нас приєднувалися білоруські письменники, найчастіше гумористи. Зустрічі здебільшого були в клубах колгоспів, радгоспів, а також у різних установах.
Запам’ятався мені особливо виступ у колгоспі, яким керував герой соціалістичної праці, друг Машерова, тодішнього секретаря ЦК Білорусії, який невдовзі загинув у загадковій дорожній катастрофі.
Будинок культури, на диво, практично вщерть заповнили глядачі, хоч повідомлення про наш приїзд надіслали майже впритул до виступу. Щоразу перше слово надавалося представникові України, директору бюро пропаганди художньої літератури СПУ Петрові Осадчуку. І хоч у душі Петро Осадчук, як я мав змогу переконатись, не був “відданим ідеологом партії”, хоч й імітував “правильні” комуністичні гасла відповідно до своєї посади, не міг я тоді його виступи ні схвалювати, ні осуджувати.
Я ж читав все, що вважав у конкретному моменті найдоречнішим. Я мав і маю можливість завжди на таких зустрічах вихоплювати зі своєї пам’яті твори, здатні вражати наповал. Як літак винищувач. У гуморі теж маю такий набір. Після закінчення того вечора наш організатор Лесь Ставер жартома сказав:
– Пятрэ! Я думаў, што ты сёння ў канцы скажеш: “Да здраствует коммунистическая партия”.
Минатимуть роки – і ми з Осадчуком не раз будемо згадувати наші мандри й, зокрема, перебування у Пущі Біловезькій, один одному промовляючи: “А це ж ми приготували розпад Союзу ще в 1976 році, перебуваючи у Пущі, а Кравчук тільки підписав документ у 1991 році”.
Петро сипав дотепами. І якось мені зізнався: “А ти знаєш, Святославе, я багато чого від тебе набрався. Слухаючи вчився”.
Найбільший негатив, який я виніс із Білорусії, – це відсутність звучання білоруської мови у містах і навіть у вёсках. Конгломерат – “русскоязичное население”. Хочеться згадати Шевченкове “Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві І в огні її окраденою збудять”.
Те, що відбувається у Білорусі останніми місяцями, підтверджує цей постулат, але ж — з незначною поправкою, власне, додатком: “духовно окрадену” Білорусь.
Бо багато що означає, коли щоденно нагадувати людині, ще з ембріону починаючи, що мова твоя — якийсь покруч від “человеческого языка”!
“Я русский бы выучил только за то,
Что им разговаривал Ленин”
(В. Маяковський).
Імперське систематичне приниження породило й примножило ще страшніше, потворніше явище — САМОПРИНИЖЕННЯ. Ерозія духовна — це чи не найганебніший наслідок такого засвоєного поняття: “белорусский язик не красивый”.
“Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, краща –
Поки служить матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.
Хоч в сусіда там пиха багацька
В порфирі сяє та в атласі —
На чуже багатство ми не ласі,
Ласа лиш твоя душа жебрацька”.
І. Франко “Антошкові П.”
Ми, українці, маємо дякувати Всевишньому, що послав нам синів – Т. Шевченка та І. Франка, які стали батьками, творцями нації й НЕ дозволили нам стати такими собі підвидами, об які сусіди мали б витирати ноги, а ми натомість у них лише мали б питати, як краще нам лягати під їхні ноги: горілиць чи на живіт!? Як буде їм найбільш до вподоби. Вигідніше.
На превеликий жаль, для порятунку білорусів Господь, – невідомо за які гріхи, – таких мужів у ХІХ столітті не послав. Отож, чи станеться повернення окраденого люду до першооснов свого буття? Чи постане білоруська нація? Чи зазвучить Роднае слова? Може, і справді станеться Диво!?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment