Богдан Козак: «Коли у митця є талант, вік не має жодного значення…»

(Три спогадання, навіяні книгою Богдана Козака та книгою про нього)

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

“Сергій Данченко не закрив переді мною своєї душі…”
Наприкінці минулого року вийшли в світ у Львові два прекрасних видання (Козак Б. У лабіринтах історії українського театру. Львів : Видавничий дім ЛНУ імені Івана Франка, 2020. 386 с.; Богдан Козак. Актор, педагог, науковець. Львів, 2020. 260 с), приурочені до ювілею видатного львів’янина Богдана Миколайовича Козака — народного артиста України, академіка Національної академії мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, актора Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької.
У першій книзі зібрано театрознавчі дослідження Богдана Козака. Мене відразу потягнуло до розділу “Особистості”, в якому автор розповідає про великих українських майстрів Миколу Садовського, Марію Заньковецьку, Леся Курбаса, Бориса Тягна, Олексу Ріпка… Не переказує вже відоме посвоєму, хоча його бачення й само по собі було б дуже цікаве, а викладає результати власних наукових досліджень і нових відкриттів! Скажімо, блискучий нарис про два семестри навчання молодого Леся Курбаса у Віденському університеті в 1907–1908 рр. написано за архівними документами, найперше власноручними записами звичайного слухача філософського факультету…
Мою увагу привернув унікальний есей “Штрихи до творчого портрета Сергія Данченка”, бо ж добре знав Сергія Володимировича в останні роки його життя, неодноразово зустрічався з ним під час роботи над книгою “Театральний тандем (Феномен Данченка — Ступки)”, яка побачила світ у Львові 2000 року. Тому здатен оцінити хвилюючу наповненість оцих рядків Богдана Козака про Сергія Данченка та себе: “У 1978 році я не поїхав з ним до Театру ім. Івана Франка. За кавою у “Золотому півнику” мали довгу й відверту розмову. Ми завжди розуміли один одного, він не закрив переді мною своєї душі, не закрив і дверей театру, куди перейшов працювати. Будьякої миті я мій увійти туди”.
Як відомо, з групою заньківчан у Київ переїхав і Богдан Ступка, а конгеніальний Богдан Козак не міг і не хотів залишити маму (вона навідріз відмовилася покидати Львів), й це викликає у мене захоплення сином, який склав світову славу рідному театрові на львівській сцені. Сергій Данченко, котрий, за справедливими й точними словами Богдана Козака, мислив масштабно, державотворчо, звіряючи поступ українського театру з розвитком театру європейського, в 1970х роках в іпостасі головного режисера вивершив у Львові неповторний академічний Театр імені Марії Заньковецької. Приїхавши до столиці, Данченко не лише врятував од творчого краху Київський академічний театр імені Івана Франка, але й підняв його на світові котурни.
Богдан Миколайович із вдячністю розповідає про те, що саме Сергій Володимирович відновив у 1974 році функціонування театральної студії в їхньому театрі, а, від’їжджаючи в Київ, попросив його завершити навчання зі студійцями свого курсу, випуск якого відбувся в 1979 році: “Саме з його легкої руки я розпочав свою театральнопедагогічну діяльність”. У цьому епізоді, як у бурштині, застигла величезна довіра Вчителя до талановитого учня. Богдан Козак сповна виправдав її, кілька десятиліть викладаючи майстерність актора, очолюючи понад 20 років кафедру театрознавства й акторської майстерності, створену за підтримки Івана Вакарчука — ректора Львівського національного університету імені Івана Франка.
Великий Сергій Данченко вважав, що в акторах українського Національного театру нація має споглядати себе, собою милуватися і себе вдосконалювати. На мій погляд, Богдан Козак був і залишається видатним підтвердженням цих мудрих слів.

“Акторові підвладна лише мить сучасного…”
У моїй книзі “Богдан Ступка. Біографія” (2012) є розділ “Богдан Козак про Бориса Тягна та його студію”. Там можна прочитати таке:
“…Богдан Козак дуже цікавий мені ще й як театрознавець, дослідник історії Львівського театру ім. М. К. Заньковецької. Більше того, саме він і лише він (!) так яскраво, повно й тепло написав про акторську школу заньківчан, зокрема про театральну студію Бориса Тягна, що мала два випуски: у 1959–1961 роках у ній навчався Богдан Ступка, а в 1961–1963 роках — Богдан Козак.
З дозволу Богдана Миколайовича використовую його матеріали. Погодив це і з Богданом Сильвестровичем, бо сам Ступка вважав, що необхідно розповісти історію театральної студії, яку він закінчував, та викласти біографію його вчителя Бориса Тягна”.
Згадані матеріали вміщено й у книзі Богдана Козака “У лабіринтах історії українського театру”. У ній окремий розділ називається “Акторська школа у Львові”, в якому розглянуто шляхи становлення української акторської школи в місті, починаючи з 1864 року, тобто з часу появи українського професійного театру в Галичині. Праці Богдана Козака допомогли мені глибше й всебічніше зрозуміти максиму Богдана Ступки — “Львів — це коріння”. Саме так і назвав першу частину біографічної книги про нього.
У стислих, сказати б, економних на слово і багатих глибокою думкою, точно розрахованих текстах Богдана Козака дивовижно сплавлено важливу наукову інформацію безстороннього досвідченого дослідника, здобуту в архівах, інших документах, із об’єктивними довголітніми спостереженнями й свідченнями безпосереднього видатного учасника театральної історії Львова, значить, України. Це — неповторний феномен, який уже став унікальним явищем української театральної культури.
Щодо театральної іпостасі самого Богдана Козака, який прожив на сцені понад 170 ролей, то було б наївно намагатися в невеликій статті охопити весь огром його Таланту. Відзначу лише, що Богдан Ступка на моє давнє запитання про те, кого з улюблених акторів він виділив би ще й окремо, спеціально, відразу назвав Богдана Козака і Федора Стригуна… Власне, це не обговорюється!
Театрознавчі роздуми й спостереження Богдана Миколайовича вражають своєю глибиною й афористичністю. Скажімо: “У мистецтві вік не має жодного значення, важать ознаки професіоналізму: культура, міра, смак і точність виконання”. Або: “Акторові підвладна лише мить сучасного… Крізь неї він може сягнути минулого…”
Заворожують міркування, позначені генетичною “львівськістю” Майстра, зокрема, про те, що світ театру, в якому він творить уже півстоліття, видається йому, як і Львів, загадковим лабіринтом творчих миттєвостей… На його думку, ролі креслять обличчя актора, як львівські будинки творять лице міста — різні стилі, різні епохи… Актор обов’язково переживає, коли втрачає роль. А місто? Цікаво, чи воно відчуває жаль, коли втрачає якийсь будинок? А, може, місто іронічно сміється, як сміється Час…
“Коли актор народжує роль, місто аплодує, дарує успіх, а потім байдуже відвертається і чекає народження нової вистави, нової ролі. Минуле і теперішнє міста — поруч у його будинках, вулицях, якими можна прогулятись, торкнути стіни”.
Гадаю, старовинний Львів ніколи не відвертається від свого великого громадянина, втім, очевидно, незмінно чекає його нових ролей…
Згадую Богдана Миколайовича в ролі сімдесятирічного таємного радника Маттіаса Клаузена у виставі “Перед заходом сонця” нобелівського лауреата Герхарта Гауптмана (режисерка народна артистка України Алла Бабенко), показаній на франківській сцені в Києві у 2018 р. У його образі бачу вражаюче, пронизливе втілення ідеї віковічної справедливості, згідно з якою, говорячи словами самого Богдана Миколайовича, “кожна людина прагне щастя, незалежно від віку”. Навіть перед остаточним заходом сонця… Відразу переконуєшся, що всі роздуми й афоризми Майстра пропущені через його серце… Пам’ятаєте як у Тараса Шевченка? “Серце болить, а розказувать треба…”

“Дорога до Шевченка — це дорога на прощу…”
Особисто познайомився з Богданом Миколайовичем у березні 2010 року, коли він отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за концертне виконання поетичних композицій “Євангеліє від Тараса” та “Думи” за творами Тараса Шевченка. То була видатна подія для всієї театральної України, а для заньківчан — особливо! У театрі служили тоді два лауреати Шевченківської премії — народний артист України Федір Стригун і народний художник України Мирон Кипріян, але вони отримали нагороду у 1978му, тобто понад тридцять років тому. “Бог любить трійцю” — сказав тоді Богдан Козак…
Вже через кілька днів після вручення йому високої нагороди лауреат представив поетичномузичну композицію “Посланіє…” в Культурному центрі України в Москві на Арбаті, 9. Концертний зал Українського дому був ущерть заповнений, але камернотеплий. Успіх артиста надзвичайний, неперевершений!
— Я читаю Шевченка з молодих років, — сказав тоді Майстер, — і вважаю “Кобзар” українським Євангелієм. Його поезія має таке колосальне енергетичне поле, що читати її щодня просто неможливо. З власного досвіду знаю, що дорога до Шевченка — це дорога на прощу, бо його твори допомагають осягнути, ким ти є та ким маєш бути. Такі відкриття можна зробити тільки на сповіді…
Актор справді стояв на сцені Культурного центру перед шанувальниками його творчості, як на сповіді, — відвертий, щиросердний… Працівниця Центру, театрознавиця Ассоль Овсянникова захоплено писала про той дивовижний вечір: “Коли випадає щастя зробити подібні відкриття, розумієш, що ти досі нічого про Поета не знав, не розумів та не розкодував його творів. Богдан Козак — щасливий виняток. Його трактування Шевченка побудоване на акторській майстерності й темпераменті. Коли перебуваєш під впливом акторської енергетики, часом здається, що вустами митця промовляє Тарас Григорович…”
Чи ж може бути вищим поцінування творчості видатного Майстра…
Ассоль Овсянникова взяла інтерв’ю у Богдана Козака, яке відсутнє серед його численних публікацій, уміщених у вже згаданій книзі “Богдан Козак. Актор, педагог, науковець”, але опубліковане у виданнях Культурного центру. Воно має всеохоплюючу назву: “Богдан Козак про Тараса Шевченка, національну премію, театр, педагогіку, Москву і Культурний центр”. Але мені вдастся торкнутися лише відвідання Культурного центру:
“Мене просто вразив ваш Центр. Це справді величний палац із дивовижною атмосферою — достойне представництво нашої країни. Мені бракує слів, щоб висловити враження…”
Втім, хочеться передати і щиру радість артиста з приводу вручення йому найвищої нагороди:
“Я щасливий і гордий, бо, маючи звання народного артиста України, досі не мав Шевченківської премії — “українського Оскара” в царині мистецтва і культури. Потрапити до когорти кращих із найкращих — це почесно і прекрасно. За це вдячний Господу Богу, долі й Тарасові Шевченку”.
Богдану Миколайовичу запам’яталася тепла зустріч із батьками учнів Української недільної школи, що діяла в Культурному центрі:
— Мене запитали про театр, Львів та Україну. І я радо розповів краянам усе, що їх цікавило. До речі, те, що є така школа в Українському домі — для мене теж відкриття. Те, що батьки приводять дітей і прагнуть, щоб вони не забували свою мову — це прекрасно. Я вважаю, що кожен батько і мати, куди б доля їх не закинула, зобов’язані навчити свою дитину рідної мови предків. Побувавши в Культурному центрі, я відкрив для себе високу українську культуру, що живе і пульсує…
Доречно нагадати, що в Культурному центрі України в Москві неодноразово побували колеги й учні Богдана Козака, зокрема, відбувся творчий вечір його учениці, заслуженої артистки України Олександри Лютої, яку вітав і відомий московський театрознавець, великий друг Українського дому, Борис Поюровський. На сцені Центру пройшла вистава Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької “Оповідання невідомої людини” за Антоном Чеховим (актори — учень Богдана Козака, заслужений діяч мистецтв України Юрій Чеков, Марія Шумейко, Юрій Волинський). В березні 2012 року відбувся показ вистави “Спогади про Саломею” за п’єсою Романа Горака в постановці Алли Бабенко (актори — народна артистка України, учениця Богдана Козака Любов Боровська і народна артистка України Олександра Бонковська).
Звісно, не можу не згадати, що мені пощастило, починаючи з 2010го й упродовж шести років, поряд із Богданом Козаком, бути членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Разом із великими українцями Борисом Олійником (голова Комітету), Романом Балаяном, Василем Герасим’юком, Іваном Драчем, Віктором Ковтуном, Олександром Сизоненком, Мирославом Скориком, Марією Стеф’юк, Богданом Ступкою, Дмитром Стусом…. Ніколи не забуду, що й у цьому видатному товаристві Богдан Козак усетаки вирізнявся витонченим, глибинним інтелектуалізмом… За нашу каденцію лауреатами Шевченківської премії стали Дмитро Богомазов, Мирослав Дочинець, Лідія Забіляста, Анатолій Криволап, Левко Лук’яненко, Петро Мідянка, Петро Панчук, Петро Печорний, Раду Поклітару, Анжеліна Швачка, Василь Шкляр та інші видатні митці України.
Дякую долі за дружбу з Богданом Козаком…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment