Софія МАЙДАНСЬКА
Бабуся певно намагалася заприязнитися з новими, прийшлими людьми іншої культури, інших звичаїв, тому якось ми пішли в гості до вчительки російської мови. Була люта зима, йдучи узбіччям дороги, я побачила таркату курку, що стоячи на одній нозі, так і замерзла. Побачене так вразило, що присівши біля неї навпочіпки, почала зігрівати її подихом, сподіваючись, що відтановиться. Замітало снігом, і бабуся, йдучи попереду, зразу й не помітила, що мене немає поруч. Я так перейнялася процесом “відродження” замерзлої курки, що навіть не відгукнулась, коли мене покликали. Добре, що бабуся повернулася, бо я також почала поволеньки обертатися в крижинку.
Увійшовши з різдвяного холоду до помешкання вчительки, ми опинилися в справжній “російській бані”, грубка пашіла жаром і повітря одразу огорнуло нас задушливою периною. Вдома ми не звикли до такої парні, а ще, на додачу, нас пригостили “російським чаєм”, його пила вперше, бо вдома на сніданок готували каву з молоком, а на́пари з цвіту липи, рум’янку чи бузини, або гіркі – з вербової кори та полину, бабуся давала мені лише при застуді. Єдине, що впадало у вічі – на ліжку темно-синє сатинове простирадло з червоними трояндами і такі ж подушки. У бабусі був певний культ біли́зни: її виварювали, підсинювали, витягали, прасували; особливо в зимові дні, коли білизну заносили з морозу, вона виповнювала кімнати дивовижною хрусткою свіжістю. У селі я також ніколи не бачила на постелі темної білизни, навіть верітки й ті були білі. То ж тепер, коли зважаючи на негоду і пізню годину вчителька запропонували переночувати в неї, злякавшись, що мені доведеться спати на цій “брудній”, з огляду на колір, білизні, я майже влаштувала істерику. Врешті, подякувавши за гостину, бабусі довелося відмовитися від ночівлі.
“Російська баня і російський чай” таки далися взнаки, бо наступного дня мене вже опосів пекельний вар застуди і я стоїчно сьорбала гіркий вербовий трунок.
Була ще одна спроба порозумітися з “братнім російським народом”, коли в домі з’явилася майже “Пушкинская няня”. Вона назвалася чи то учасницею переможного наступу на Берлін, чи самовидцем не менш успішних дій партизанської дивізії Ковпака… Тоді я вперше побачила, як при відсутності губ та брів можна створювати ілюзію краси лише за допомогою огризка чорного олівця і криваво-червоної помади. Пушкінська няня не знала ні румунської, ані української, однак запевняла мене, чотирирічну дитину, що невдовзі ввесь пролетарський світ розмовлятиме лише російською.
Того холодного березневого ранку я нудилася в кімнаті, бо мене не пускали надвір, до моїх ровесників, дідусь із бабусею вже були в школі, коли по радіоточці почали застрашливо вити сирени та раптом, гучніше від сирен, завила-заголосила моя няня. Спантеличено витріщившись на нестримний потік сліз, що стікав по жолобках її підзолистих зморшок, я обережно спитала: чого ти плачеш?.. Вона вибухнула ще гучнішим риданням: сьогодні помер Сталін – та де ж мені, малій, збагнути непоправну, планетарну втрату всього прогресивного людства, втрату батька всіх народів?.. Слухаючи її невтішні схлипи, мені стало дуже незручно і соромно, що жодної сльозинки не можу видушити зі своїх очей. Забившись під дідусевий письмовий стіл, почала гарячково думати, чим би то роз’ятрити до сліз своє серце і згадала про Синця, до якого вже не раз ходила з бабусею на Руський цвинтар. Коли подумала про маленького хлопчика Остапчика-Синця, який бавився зі мною і помер, а я його не пам’ятаю, навіть не можу пригадати його обличчя – мене огорнув такий самотинний туск, що я щиро заридала.
Бабуся не на жарт занепокоїлася, коли застала вдома дует ревних тужільниць і невдовзі розпрощалася з “Пушкінською нянею”, бо, як писав класик, “умом Россию не понять… В Россию можно только верить.”: і вони вірили спочатку в образ “царя-батюшки”, а потім у “батька народів…”
Пізніше у мене змінилися ще дві няні: смаглява, чорноока і чорнокоса дівчина-підліток Маріуца, за нею Домніка: мені було п’ять, а їй п’ятнадцять, ми весело бавилися, потім бабуся вирішила взяти гуцулку, щоб я не забула рідної мови. І до нас, за рекомендацією панства Стратичуків, приїхала з Веженки Катерина – саме та дівчина, про яку в Карпатах співають, “А я теє дівча люблю, що біле, як гусє…” Ми з нею також товаришували, аж доки не стався прикрий випадок: Катерина сіла писати листа до своєї мами у Виженку, щоб я не заважала, дала мені аркушик паперу та олівець. Я спитала, чи можу також написати листа до моєї мами. Звісно можеш, — зраділа Катерина, бо деякий час не буду їй перешкоджати. Я не журилася тим, що не знала ще абетки, була певна – моє письмо мама зуміє прочитати. Єдине що турбувало – для мого листа не було конверта і я просила Катерину його відіслати. Вона заспокоїла, що неодмінно відішле і я почала натхненно “карлючити” листа. Найніжніші, найщиріші, найпрекрасніші слова були вкладені до тієї першої, самостійної епістоли, ще й у куточку аркуша намалювала свій портрет, щоб мама побачила, яка я вже велика. Минуло кілька днів і я чомусь опинилася в тій частині городу, де була викопана яма для різного сміття. На щастя, тоді ще не було ні поліетилену, ні пластику і все, що опинялося в ямі, за кілька років ставало добривами для грядок, я зазирнула до ями і раптом мене наче вдарили навідмаш – там побачила свого листа, Катерина його викинула. Вперше віч-на-віч зіткнулася з обманом; нестерпно було усвідомити, що цього листа моя мама ніколи вже не прочитає…
Та саме від Катерини я дізналася, що існує всевладна, всевидюща сила, вона карає і милує, дає і забирає, вона любить кожну істоту і навіть коли карає – то також із любові, бо все, що на землі, створено Її милістю, і це – Господь Бог і тільки Він може допомогти людині, коли їй важко і вже ні від кого не можна сподіватися допомоги, адже Бог чує навіть найменшу дитину, Бог там, високо на хмарах…
Якось, холодної осінньої днини чалапала одна по мокрому споришу подвір’я, накрапав дрібний дощик, хмари спустилися дуже низько, майже чіпляючись нашого даху, і я подумала – випадає добра нагода без свідків поспілкуватися з Богом. Зрозумівши, що мій лист вже не дійде до мами, вирішила спробувати – може Бог передасть мамі мої бажання. Вдивлялася в сиву бараницю хмар, намагаючись розгледіти бодай тінь Бога. Не будучи певною, що мене почують, усе ж почала творити свою дитячу молитву: просила – якщо Бог мене бачить, нехай перекаже мамі, що я ладна щодня пити кальцій і риб’ячий жир, лише б вона скоріше приїхала, та ще – кілька блискучих, скляних іграшок на ялинку і ляльку… Я ревно молилася, аж на очах виступили сльози і ніхто не заважав – були тільки я та дощове небо…
Досі дивуюся тому, що сталося напередодні Різдва. Саме на Миколая прийшов нам великий пакунок, і це була перша посилка від мами. Коли її розпакували, я була приголомшена побаченим: ялинкові іграшки, ціла пака ялинкових прикрас: дбайливо припасовані одна до одної, великі розмальовані кулі, блискучі, матові, у вигляді звірят, овочів, фруктів, цілі композиції з дрібненьких сяючих намистин і що дивно, подолавши такий “космічний” шлях із Красноярська до Остриці, жодна іграшка не розбилася. А на самій горі, у сповитку з тонкого паперу лежала лялька, таких я ще ніколи ні в кого не бачила, як тепер говорять чистий “ексклюзив”. За формою вона нагадувала сучасну ляльку-барбі, тільки значно більшу: дівчина з русявою косою, вбрана у вишуканий українській стрій, в якому кожна деталь була ретельно відпрацьована.
З того дня, бажання залишитися наодинці з Богом зростало разом із болісною вірою в чудо Божистого Пришестя моєї матері. Я навіть не уявляла собі, як вона виглядає, певно фотографії були, та чомусь родичі їх сховали, бо жодна не потрапляла мені на очі. Я вдивлялася в небесну сферу і боялась невірним жестом думок порушити невидимий, але такий реальний контакт із силою, яка була схожа на Юрка, (маминого молодшого брата, який тоді навчався у Львові), бо радість од передчуття зустрічі з Юрасем завжди, на місяці́, ти́жні, дні, години, бігла попереду нього… Ця радість не мала собі рівних, час очікування був поза реальним часом, не чула землі під ногами, лише один порив, політ, вознесіння, щоби повиснувши на шиї “Георгія Змієборця”, пірнути обличчям у м’які хвилі його волосся і відчути запах найчистішого озону, що, як після довгожданої літньої грози, виповнює всю землю.
