Гідний свого роду і народу

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
доктор філологічних наук, професор, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ

Георгій Філіпчук народився 19 грудня. На Зимового Миколая. Батьки охрестили його Георгієм, пророкуючи синові долю воїна-змієборця, переможця. Пригадалися слова Павла Мовчана, який після полум’яних виступів політика-державотворця Георгія Філіпчука висловився так: “Надзвичайно сильна, вольова і безкомпромісна особистість. Про таких людей кажуть одним словом: воїн…”
…Два роки тому, а саме 26-28 листопада 2019 р., мене і Георгія Філіпчука – академіка Національної академії педагогічних наук України, заступника голови Всеукраїнського товариства “Просвіта”, — запросив добровольчий полк “Азов” до Маріуполя на відзначення 90-річчя від дня народження визначної художниці й правозахисниці Алли Горської. На вокзалі Маріуполя нас зустріли письменник, драматург, головний редактор журналу “Харків. Lit” Леонід Тома і представник полку “Азов”, письменник Володимир Михайленко — “Оберіг”. Із ініціативи політвиховника полку “Азов” “Оберега” і вшановувалася в Приазов’ї, на колишніх землях Кальміуської паланки Запорізької Січі, згодом – Азовського козацького війська, пам’ять Алли Горської, яка саме в Маріуполі створила два мозаїчні панно “Дерево життя” і “Боривітер”.
Свого часу, під час створення декорації до інсценівки за поемою Івана Драча “Ніж у сонці”, Алла Горська здивувала присутніх таким виразом: “Можна малювати світлом, темрявою, дощем, хмарами!” Саме ці слова видатної української художниці, активної учасниці українського руху спротиву тоталітарній системі СРСР згадувалися під час наших зустрічей із бійцями-добровольцями полку “Азов”, із літераторами і представниками творчих організацій в Центральній міській бібліотеці м. Маріуполя ім. В.Г. Короленка, з колективом Донецького академічного обласного драматичного театру, зі студентами Маріупольського державного університету і Приазовського державного технічного університету.
Приазовський край зустрів нас холодним осіннім вітром, дощами, накрив важкими, понурими хмарами, але зате було багато світла і душевного тепла, які випромінювалися очима слухачів. І це світло натхненно запалював Георгій Філіпчук. Говорив він просто, але енергійно розставляючи акценти на головних концептуальних положеннях національно-культурного розвитку України. Тільки україноцентрична, націєтворча державна політика, спрямована на формування духовної незалежності, стверджував він, забезпечить Україні гарантоване майбутнє без територіальних втрат, війн і трагедій. І переконливо аргументував соціологічними даними, фактологічними екскурсами в історичне минуле українського народу, світової цивілізації. Зокрема, пояснював причини розпаду Вавилону і Римської імперії ослабленням духовності, громадським знеціненням моральних засад і пересторог, майстерно переводячи увагу слухачів на сучасну ситуацію в Україні, передусім на необхідність розконсервування напівколоніального стану життєдіяльності української нації.
Саме тому, що частина українців, особливо мешканців Криму, Донбасу, Приазов’я була інфікована духом колоніальної вторинності, фальшивою ідею братерства з російським народом, “віковічною дружбою” зі “старшим братом” і сталася агресія путінської Росії в Крим і на Донбас, відбулася окупація цих українських територій. Для того, щоб убезпечити себе від нових агресій, як інформаційних, так і військових передусім із боку північного сусіда, й необхідно формувати національну ідентичність, аргументовано відкидати чужі ідеологеми, виховувати українську націю відповідно до цінностей україноцентризму та європеїзму. Це головне завдання, наголошував академік-педагог Георгій Філіпчук, яке постало нині перед національною елітою – вчителями, педагогами, письменниками і філософами, воїнами і культурними діячами. “Виховання нації – найбільш державотворча “реформа”, — звертався до університетських викладачів, студентів, працівників культури автор праць “Національна освіта: особистість і суспільство”, “Націєтворчість освіти”, “Національна ідентичність: культурно-освітній вимір”, “Філософія економічної освіти сталого розвитку”, “Українськість: витоки, виклики, відповіді”. Георгій Філіпчук дарував університетам, бібліотекам Маріуполя, бібліотеці полку “Азов” ці та інші свої праці, зокрема, видрукувані Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Т. Шевченка публіцистичні три книжки серії “Духа не вгашайте”, книжечки-“метелики” “Педагогіка особистої і національної Гідності”, “Світіння Культурою”, “Що ми?.. Чиї сини?”, закликаючи “не забути, зберегти і зміцнити національний дух народу”. Бо, як стверджує цей учений і педагог, “творення духовності народу, олюднення людини” слід вважати найважливішим завданням сучасної української національної освіти.
Я приємно вражався, з якою увагою сприймалися емоційно вразливі та концептуально чіткі виступи Георгія Філіпчука, сам слухав із неослабним зацікавленням і думав-переконувався в тому, що тільки національні ідеали і цінності здатні гарантувати збереження національної ідентичності, захистити духовність і мораль від космополітичної корозії, від деструктивного впливу глобальної субкультури та не дати втягнути нас у систему уніфікаційних “вирівнювань” культурних контекстів. Тому так важливо, — і як тут не погодитися з Георгієм Філіпчуком, — не загубити, зберегти дух народу, національний дух. Саме із цією метою автор книги “Націєтворчість освіти” пропонує впровадити в освіту націокультурну парадигму, завдяки якій можна і слід подолати соціальний, духовний, політичний дискомфорт у суспільстві. Це означає необхідність рішучого відкидання національного нігілізму, бездуховності, політичного сепаратизму та формування на якісно вищому рівні громадянської й політичної свідомості народу, плекання національної гідності, честі, почуття гордості за Україну, поваги до власної історії, культури, науки, духовності рідного народу.
Успішне вирішення освітніх завдань неможливе без впровадження державної культурно-освітньої мовної політики, бо як наголошував В. фон Гумбольдт, “мова народу — це його дух, а дух народу — це його мова”.
Мова посідає особливе місце в системі людського духовно-практичного пізнання і освоєння світу. Георгій Філіпчук у своїй науково-освітній діяльності багато уваги приділяє розвиткові рідної мови, посиленню її особливої місії як консолідатора нації і як транслятора культурно-духовних цінностей українського народу. Він обстоює мовно-культурний пріоритет освіти, обґрунтовує тезу про державну мову як чинник консолідації і безпеки, наполягає на людино- та культуроцентричності в освітній політиці, розгортає систему аргументів на користь принципу народності, який має бути ключовим у національній освіті, бо без народності “неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини” .
Учений-педагог переконаний, що давно назріла потреба в гуманізації та гуманітаризації освіти на всіх її рівнях, одухотворення самого процесу набуття знань, плекання творчої особистості, для якої духовні цінності мають бути визначальними. Тому стратегічні напрями освітньої політики повинні узгоджуватися з логікою національних інтересів та досвіду передусім європейських країн.
Духовно зріла особистість свідомо здійснює вибір свого власного образу, смислу свого буття, свого призначення в світі. І якщо слідувати за Гете і вважати, що людина — це “природа зсередини” самої себе, то неминуче постає проблема взаємозалежності буття людини та природи. І людина не може розглядатися як зовнішня щодо природи сила, спрямована на її перетворення чи удосконалення в своїх егоїстичних інтересах. Людина повинна шукати можливості й шляхи включення людського розуму в систему живої природи заради набуття єдності життя, планети, інстинкту й духу, заради творення ноосферної цивілізації. Георгій Філіпчук у своїх виступах достатньо уваги приділив проблемі формування екологічної свідомості, культури і цілісного екологічного світогляду, екологічної освіти і виховання, наполягаючи на необхідності набуття наукових знань про природу, про природне середовище та принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Людина повинна усвідомити свою особисту екологічну відповідальність, досягти осмисленого розуміння взаємозв’язків між культурою та навколишнім природним середовищем.
Георгій Філіпчук із висоти свого державницького досвіду як народного депутата України трьох скликань, голови Чернівецької обласної державної адміністрації, міністра охорони навколишнього природного середовища закономірно дійшов до висновку, що екологічна освіта і виховання повинні бути одним із пріоритетних напрямів державної політики, а сама держава зобов’язана чітко визначити свої обов’язки перед природою заради досягнення гармонії, цілості між людською спільнотою і природним спільносвітом. Таку концепцію взаємовідносин між суспільством і довкіллям нині послідовно обстоює європейська екологічна думка, екологічні рухи, наукова спільнота.
Екологічна культура, як і будь-який інший інваріант культури, спрямована на досягнення нових духовних обріїв, на формування в людині вищих якостей нових смислів життєдіяльності людини. Адже в наш час природа є особливою сферою людської відповідальності, вона багато в чому допомагає розкриттю нових джерел сенсу життя в умовах катастрофічного його знецінення, стимулює усвідомлення людиною її головної ролі у виробленні стратегії співіснування в гармонійній єдності усіх систем ноосфери. Саме людський розум зобов’язаний розробити “нову ноосферну ідеологію людства” (Сергій Кримський), в основі якої має бути “розуміння спорідненості людської, тваринної і планетарно-екологічної систем ноосфери” .
Внаслідок співтворчості, гармонійного співбуття природи і людини можливе якісно нове піднесення духу, досягнення вищого рівня духовного освоєння навколишнього світу на основі ціннісного змісту національної культури. Особливо в наші дні, в період “переоцінки цінностей”, глобалізаційних викликів, коли нівелювання, вирівнювання форм розуміння та існування людського буття загрожують втратою, за С. К’єркегором, людською істотою власного Я, а етносом — свого національного образу, національні культури набувають виняткового значення в прагненні людини не лише не загубити себе як духовного індивіда, але й самоздійснитися завдяки національним духовним цінностям і пріоритетам. Як стверджував Сергій Кримський, “нація і є визначальною сферою функціонування культури”, а “культура існує тільки в національному вигляді, бо нація є специфікованим автопортретом людства і водночас історичною особистістю…” .
Отже, набуття індивідом культури здійснюється передусім заради налагодження і забезпечення духовних зв’язків між внутрішнім світом людини і формами існування зовнішнього світу, природного світу, світу довкілля. Завдяки культурі й освіті індивід самоздійснюється, внутрішньо підноситься до рівня гармонії з універсальним, із Абсолютом, дає йому “змогу крізь національне прозирати універсальне, тобто переломлювати загальнолюдський досвід у національну іпостась буття” .
Саме виступи Георгія Філіпчука в Маріуполі, мої з ним часті розмови і стимулювали мене на оці міркування про екологічну освіту, про екологічне прозрівання і виховання нації, а саме цим питанням і присвятив Георгій Філіпчук монографічне дослідження “Філософія екологічної освіти сталого розвитку”.
…Проживали ми неподалік від Маріуполя – на базі полку “Азов” в Урзуфі, де нас зустрічав увечері, після повернення з міста, рвійний з дощем вітер із Азовського моря. В той останній вечір нашого перебування серед воїнів-добровольців в полку було оголошено траур. Сотні азовців вишикувалися на плацу. Палахкотіли розбурхані різкими поривами вітру смолоскипи, маяли бойові штандарти. Темінь і глуха скорботна тиша. Командир полку “Редис” виголосив прощальне слово над труною однополчанина-воїна “Волина”. Трикратний автоматний залп – і рядами покотилося гучне “Слава героям! – Смерть ворогам!”. Сотні азовців один за одним підходили до труни свого побратима, вклякали на мить, торкаючись рукою домовини, і мовчки проходили далі. Ми, я, Георгій Філіпчук і Леонід Тома, також в цьому скорботному прощанні слідували за бійцями, переживаючи особливе хвилювання і відчуття тривоги, небезпеки. Поряд, зовсім близько, за кілька кілометрів від Урзуфу починається лінія фронту. Про війну і загрозу нового вторгнення в Маріуполь російських агресорів свідчить ушкоджений бомбардуванням у січні 2015 року мікрорайон Східний, розташоване неподалік майже повністю знищене Широкино. Саме там, серед воїнів-добровольців “Азову”, особливо в драматичні хвилини прощання з азовцем “Волинем”, ми відчули, що мир у Приазовському краї здається відносним. Я раз у раз поглядав на Георгія Філіпчука і бачив, як закам’яніло від емоційної напруги і переживання його обличчя. Відчувалося, що в ньому прокидався інстинкт месника, бійця, готового в цю ж мить кинутися в бій, піти в атаку на ворога. Тільки б прозвучав клич, тільки б пролунала команда. Чи не тоді, під час надзвичайно хвилюючого траурного ритуалу прощання із воїном “Волиною”, я переконався, що яким прозірливо символічним було охрещення дитини в День Святого Миколая Георгієм на честь Юрія-Змієборця . Але коли я згадував виступи Георгія Філіпчука в Маріуполі, його одержиму відданість будь-якій праці на благо України – від шкільного вчителя історії, методиста історії та права, інспектора шкіл, начальника обласного управління на рідній Буковині до голови Чернівецької обласної державної адміністрації, голови комітету Верховної Ради України, Міністра охорони навколишнього середовища України – то мимоволі зринало в пам’яті ще й друге значення імені Георгій, яке запозичене з грецької мови і походить від іменника “землероб”, утвореного з основ іменників “земля”, “праця”, “робота”. Таким він і є Георгій-Юрій Філіпчук, учитель, педагог, сіяч і захисник доброго, вічного, нескореного українського Слова, великий трудівник-подвижник на ниві національної освіти, який вважає найвищим гуманним громадянським обов’язком виховувати в українській людині любов до рідної мови, національної культури, історичної пам’яті, національних і духовних святинь, повагу до власного “Я”, свого Роду, Народу, України.
Саме тому, що частина українців, особливо мешканців Криму, Донбасу, Приазов’я була інфікована духом колоніальної вторинності, фальшивою ідею братерства з російським народом, “віковічною дружбою” зі “старшим братом” і сталася агресія путінської Росії в Крим і на Донбас, відбулася окупація цих українських територій. Для того, щоб убезпечити себе від нових агресій, як інформаційних, так і військових, передусім із боку північного сусіда, й необхідно формувати національну ідентичність, аргументовано відкидати чужі ідеологеми, виховувати українську націю відповідно до цінностей україноцентризму та європеїзму. Це головне завдання, наголошував академікпедагог Георгій Філіпчук, яке постало нині перед національною елітою – вчителями, педагогами, письменниками і філософами, воїнами і культурними діячами. “Виховання нації – найбільш державотворча “реформа”, — звертався до університетських викладачів, студентів, працівників культури автор праць “Національна освіта: особистість і суспільство”, “Націєтворчість освіти”, “Національна ідентичність: культурноосвітній вимір”, “Філософія економічної освіти сталого розвитку”, “Українськість: витоки, виклики, відповіді”. Георгій Філіпчук дарував університетам, бібліотекам Маріуполя, бібліотеці полку “Азов” ці та інші свої праці, зокрема, видрукувані Всеукраїнським товариством “Просвіта” ім. Т. Шевченка публіцистичні три книжки серії “Духа не вгашайте”, книжечки“метелики” “Педагогіка особистої і національної Гідності”, “Світіння Культурою”, “Що ми?.. Чиї сини?”, закликаючи “не забути, зберегти і зміцнити національний дух народу”. Бо, як стверджує цей учений і педагог, “творення духовності народу, олюднення людини” слід вважати найважливішим завданням сучасної української національної освіти.
Я приємно вражався, з якою увагою сприймалися емоційно вразливі та концептуально чіткі виступи Георгія Філіпчука, сам слухав із неослабним зацікавленням і думавпереконувався в тому, що тільки національні ідеали і цінності здатні гарантувати збереження національної ідентичності, захистити духовність і мораль від космополітичної корозії, від деструктивного впливу глобальної субкультури та не дати втягнути нас у систему уніфікаційних “вирівнювань” культурних контекстів. Тому так важливо, — і як тут не погодитися з Георгієм Філіпчуком, — не загубити, зберегти дух народу, національний дух. Саме із цією метою автор книги “Націєтворчість освіти” пропонує впровадити в освіту націокультурну парадигму, завдяки якій можна і слід подолати соціальний, духовний, політичний дискомфорт у суспільстві. Це означає необхідність рішучого відкидання національного нігілізму, бездуховності, політичного сепаратизму та формування на якісно вищому рівні громадянської й політичної свідомості народу, плекання національної гідності, честі, почуття гордості за Україну, поваги до власної історії, культури, науки, духовності рідного народу.
Успішне вирішення освітніх завдань неможливе без впровадження державної культурноосвітньої мовної політики, бо як наголошував В. фон Гумбольдт, “мова народу — це його дух, а дух народу — це його мова”.
Мова посідає особливе місце в системі людського духовнопрактичного пізнання і освоєння світу. Георгій Філіпчук у своїй науковоосвітній діяльності багато уваги приділяє розвиткові рідної мови, посиленню її особливої місії як консолідатора нації і як транслятора культурнодуховних цінностей українського народу. Він обстоює мовнокультурний пріоритет освіти, обґрунтовує тезу про державну мову як чинник консолідації і безпеки, наполягає на людино та культуроцентричності в освітній політиці, розгортає систему аргументів на користь принципу народності, який має бути ключовим у національній освіті, бо без народності “неможливо творити сутність виховної системи етносу, народу, нації, наближеної до Людини”1.
Ученийпедагог переконаний, що давно назріла потреба в гуманізації та гуманітаризації освіти на всіх її рівнях, одухотворення самого процесу набуття знань, плекання творчої особистості, для якої духовні цінності мають бути визначальними. Тому стратегічні напрями освітньої політики повинні узгоджуватися з логікою національних інтересів та досвіду передусім європейських країн.
Духовно зріла особистість свідомо здійснює вибір свого власного образу, смислу свого буття, свого призначення в світі. І якщо слідувати за Гете і вважати, що людина — це “природа зсередини” самої себе, то неминуче постає проблема взаємозалежності буття людини та природи. І людина не може розглядатися як зовнішня щодо природи сила, спрямована на її перетворення чи удосконалення в своїх егоїстичних інтересах. Людина повинна шукати можливості й шляхи включення людського розуму в систему живої природи заради набуття єдності життя, планети, інстинкту й духу, заради творення ноосферної цивілізації. Георгій Філіпчук у своїх виступах достатньо уваги приділив проблемі формування екологічної свідомості, культури і цілісного екологічного світогляду, екологічної освіти і виховання, наполягаючи на необхідності набуття наукових знань про природу, про природне середовище та принципи гармонійного розвитку людини і довкілля. Людина повинна усвідомити свою особисту екологічну відповідальність, досягти осмисленого розуміння взаємозв’язків між культурою та навколишнім природним середовищем.
Георгій Філіпчук із висоти свого державницького досвіду як народного депутата України трьох скликань, голови Чернівецької обласної державної адміністрації, міністра охорони навколишнього природного середовища закономірно дійшов до висновку, що екологічна освіта і виховання повинні бути одним із пріоритетних напрямів державної політики, а сама держава зобов’язана чітко визначити свої обов’язки перед природою заради досягнення гармонії, цілості між людською спільнотою і природним спільносвітом. Таку концепцію взаємовідносин між суспільством і довкіллям нині послідовно обстоює європейська екологічна думка, екологічні рухи, наукова спільнота.
Екологічна культура, як і будьякий інший інваріант культури, спрямована на досягнення нових духовних обріїв, на формування в людині вищих якостей нових смислів життєдіяльності людини. Адже в наш час природа є особливою сферою людської відповідальності, вона багато в чому допомагає розкриттю нових джерел сенсу життя в умовах катастрофічного його знецінення, стимулює усвідомлення людиною її головної ролі у виробленні стратегії співіснування в гармонійній єдності усіх систем ноосфери. Саме людський розум зобов’язаний розробити “нову ноосферну ідеологію людства” (Сергій Кримський), в основі якої має бути “розуміння спорідненості людської, тваринної і планетарноекологічної систем ноосфери”2.
Внаслідок співтворчості, гармонійного співбуття природи і людини можливе якісно нове піднесення духу, досягнення вищого рівня духовного освоєння навколишнього світу на основі ціннісного змісту національної культури. Особливо в наші дні, в період “переоцінки цінностей”, глобалізаційних викликів, коли нівелювання, вирівнювання форм розуміння та існування людського буття загрожують втратою, за С. К’єркегором, людською істотою власного Я, а етносом — свого національного образу, національні культури набувають виняткового значення в прагненні людини не лише не загубити себе як духовного індивіда, але й самоздійснитися завдяки національним духовним цінностям і пріоритетам. Як стверджував Сергій Кримський, “нація і є визначальною сферою функціонування культури”, а “культура існує тільки в національному вигляді, бо нація є специфікованим автопортретом людства і водночас історичною особистістю…”3.
Отже, набуття індивідом культури здійснюється передусім заради налагодження і забезпечення духовних зв’язків між внутрішнім світом людини і формами існування зовнішнього світу, природного світу, світу довкілля. Завдяки культурі й освіті індивід самоздійснюється, внутрішньо підноситься до рівня гармонії з універсальним, із Абсолютом, дає йому “змогу крізь національне прозирати універсальне, тобто переломлювати загальнолюдський досвід у національну іпостась буття”4.
Саме виступи Георгія Філіпчука в Маріуполі, мої з ним часті розмови і стимулювали мене на оці міркування про екологічну освіту, про екологічне прозрівання і виховання нації, а саме цим питанням і присвятив Георгій Філіпчук монографічне дослідження “Філософія екологічної освіти сталого розвитку”.
…Проживали ми неподалік від Маріуполя – на базі полку “Азов” в Урзуфі, де нас зустрічав увечері, після повернення з міста, рвійний з дощем вітер із Азовського моря. В той останній вечір нашого перебування серед воїнівдобровольців в полку було оголошено траур. Сотні азовців вишикувалися на плацу. Палахкотіли розбурхані різкими поривами вітру смолоскипи, маяли бойові штандарти. Темінь і глуха скорботна тиша. Командир полку “Редис” виголосив прощальне слово над труною однополчанинавоїна “Волина”. Трикратний автоматний залп – і рядами покотилося гучне “Слава героям! – Смерть ворогам!”. Сотні азовців один за одним підходили до труни свого побратима, вклякали на мить, торкаючись рукою домовини, і мовчки проходили далі. Ми, я, Георгій Філіпчук і Леонід Тома, також в цьому скорботному прощанні слідували за бійцями, переживаючи особливе хвилювання і відчуття тривоги, небезпеки. Поряд, зовсім близько, за кілька кілометрів від Урзуфу починається лінія фронту. Про війну і загрозу нового вторгнення в Маріуполь російських агресорів свідчить ушкоджений бомбардуванням у січні 2015 року мікрорайон Східний, розташоване неподалік майже повністю знищене Широкино. Саме там, серед воїнівдобровольців “Азову”, особливо в драматичні хвилини прощання з азовцем “Волинем”, ми відчули, що мир у Приазовському краї є відносним. Я раз у раз поглядав на Георгія Філіпчука і бачив, як закам’яніло від емоційної напруги і переживання його обличчя. Відчувалося, що в ньому прокидався інстинкт месника, бійця, готового в цю ж мить кинутися в бій, піти в атаку на ворога. Тільки б прозвучав клич, тільки б пролунала команда. Чи не тоді, під час надзвичайно хвилюючого траурного ритуалу прощання із воїном “Волиною”, я переконався, яким прозірливо символічним було охрещення дитини в День Святого Миколая Георгієм на честь ЮріяЗмієборця. Але коли я згадував виступи Георгія Філіпчука в Маріуполі, його одержиму відданість будьякій праці на благо України – від шкільного вчителя історії, методиста історії та права, інспектора шкіл, начальника обласного управління на рідній Буковині до голови Чернівецької обласної державної адміністрації, голови комітету Верховної Ради України, Міністра охорони навколишнього середовища України – то мимоволі зринало в пам’яті ще й друге значення імені Георгій, яке запозичене з грецької мови і походить від іменника “землероб”, утвореного з основ іменників “земля”, “праця”, “робота”. Таким він і є, ГеоргійЮрій Філіпчук, учитель, педагог, сіяч і захисник доброго, вічного, нескореного українського Слова, великий трудівникподвижник на ниві національної освіти, який вважає найвищим гуманним громадянським обов’язком виховувати в українській людині любов до рідної мови, національної культури, історичної пам’яті, національних і духовних святинь, повагу до власного “Я”, свого Роду, Народу, України.

Микола Жулинський

1 Філіпчук Георгій. Націєтворчість освіти. Чернівці: “Зелена Буковина”. 2014. — С. 84.
2 Кримський Сергій. Під сигнатурою Софії. — К. : Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. — С. 258.
3 Там же. — С. 85.
4 Там же. — С. 422.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment