«Просвіті» Костопільщини – 100
Святослав ПРАСК,
письменник, політичний і громадський діяч, учасник руху шістдесятників, голова Костопільської “Просвіти” у 1989–1993 р.р.
Продовження. Поч. у ч. 50 за 2020 р.
Мені з особливим сердечним трепетом приємно згадувати хвилюючі і незабутні миттєвості українського пробудження після довгої і безпросвітньої ночі комуністичного тоталітаризму, адже долею судилося стати тоді біля керма воскреслої “Просвіти” в нашому краї. То була нелегка праця, бо, пам’ятаючи більшовицьку репресивну систему, до відродженої “Просвіти” прихилилися душею й серцем лишень найодчайдушніші представники українства, себто одиниці. Однак добре, що знаходилися сміливці, в яких українотворний волелюбний поклик серця був сильнішим від сковуючого під’яремного безволля страху, і вони, вливаючись у просвітянські ряди, несли незламний дух українства в народні маси. Адже воскресаюча Україна вимагала насамперед навіть не економічних зрушень, а духовного самоусвідомлення, власне, зміни ментальності як такої, з під’яремної меншовартісної у повноцінну незалежницьку, тобто державницьку. Властиво, на перший план тоді виходило саме наше національне відродження. Під цим широким терміном “національне” розуміється не лише вузький спектр чогось етнічного, ні. Це – і наша культура, і духовність, і правічна християнська мораль, яку безбожні комуністи затоптали в багновище атеїстичного вульгарного нігілізму.
Назагал, ми розуміли, що ці два наріжні камені спільноти – економічне переродження і національне відродження – настільки взаємозв’язані, що, відмахнувшись від одного, прирікаємо на загасання другий, бо духовність і добробут, мовби два крила одного птаха, що зветься поступом.
А почалося все в Костополі з того, коли десь у кінці далекого 1988 року мені несподівано потелефонував незнайомець, що відрекомендувався Богданом Дідичем, запропонувавши долучитися до створення осередку шанувальників української мови в нашому місті. Звісно ж, я сприйняв цей телефонний дзвінок з настороженістю, подумавши, що це, може, знову хитрі витівки КДБ, адже через це каральне більшовицьке відомство свого часу мені довелося витерпіти чимало нелегких випробувань. На початку шістдесятих років минулого століття ці репресивні структури грозилися виключити мене з Львівського державного університету ім. Івана Франка за так званий “український буржуазний націоналізм”. Врятував мене тоді ректор університету Євген Костьович Лазаренко, але незабаром і сам поплатився своєю посадою з подібним звинуваченням. Згодом, учителюючи на Костопільщині, ці надсекретні органи теж не давали мені спокою, довівши до тяжкої недуги, і я майже чотири роки відлежав по різних лікарнях. Отож, як мовиться, доводилося дмухати й на холодну воду.
Остаточно упевнився лиш тоді, коли довідався, що порадив Богданові Дідичу звернутися до мене Василь Червоній, який тоді вже організував на рівненському “Азоті” осередок шанувальників української мови. Членом цього осередку був мій однокурсник Любомир Шеремета, який і порадив Червонієві мою кандидатуру.
Довгий час, якщо так можна висловитися, національнодемократичні сили Костополя складалися із нас двох. Згодом до нас долучився вчительісторик за фахом Семен Степанович Данильчук, що працював тоді директором Костопільського краєзнавчого музею. Ми збиралися у мене вдома, радилися, як найпродуктивніше організувати свою діяльність. Богдан Дідич почав створювати на Костопільському хлібозаводі, де він тоді працював, осередок товариства шанувальників української мови. Усе ніби йшло добре, багато робітників підприємства виявили бажання стати членами новоствореного громадського об’єднання. Аж тут раптом прикра несподіванка – перший осередок шанувальників української мови на хлібозаводі самоліквідувався. Начебто причетними до цього стали органи КДБ. Імпульсивний і зазвичай категоричний у своїх судженнях Семен Степанович у розмові зі мною, почувши цю прикру новину, одразу виніс безкомпромісний вердикт, що, мовляв, Богдан Дідич навмисне розпустив осередок товариства шанувальників української мови. Я, знаючи, з якими труднощами йому вдалося організувати осередок, категорично заперечив:
– То неправда. Тут річ у іншому. Просто зерно, як мовиться в Святім Євангелії, було посіяне на непідготовлений для цієї мети ґрунт, тому й не зійшло.
Отож після невдалої спроби діяльності Товариства шанувальників української мови на Костопільському хлібозаводі, випливла на поверхню складна проблема неготовності людей до залучення їх навіть до боротьби за збереження рідної мови, вже не говорячи про складніші завдання. Такий прикрий стан речей вимагав певної роз’яснювальної роботи. Редактором часопису працював колега, письменник Петро Велесик. Задум удався і вже 27 квітня 1989 року в “Червоному промені” з’явилася моя перша велика стаття “Рідна мова – душа народу”. Незабаром ще одна – “Шануймо рідну мову”, вже із закликом до творення осередків шанувальників української мови в районі. Згодом подібних чи іншого змісту моїх ґрунтовних національновідроджувальних статей не тільки в районці, а й в іншій пресі, було опубліковано десятки і десятки.
Не стверджую, що саме це стало абсолютним рушієм того, що крига страху чи застережної обережності скресла і зрушила з місця, але переконаний, що це дало перший просвітницький поштовх у руйнуванні в серцях людей установлених більшовизмом меншовартнісних стереотипів. І після того, як у моєму помешканні 18 липня 1989 року започаткувала діяльність ініціативна група зі створення в районі Народного Руху України, до якої увійшли Богдан Дідич, Святослав Праск, Семен Данильчук, Олександр Козак та Валентин Крамар, мені випало заново організовувати Товариство шанувальників української мови, а Богданові Дідичу – Народний Рух. Я тоді працював учителем географії міської середньої школи № 1 ім. Тараса Шевченка, а директором школи був справжній український патріот Василь Кондур, товариство шанувальників української мови започаткувалося саме у школі, що носить ім’я славного Кобзаря.
Отож з другої половини вересня 1989 року мій географічний кабінет став місцем засідань новостворюваного Товариства, що збиралося тут вечорами два, а то й три рази на тиждень. Першими його членами стали саме учителі першої школи Анатолій Вакулка, Петро Середа, Людмила Жук, Пилип Гордійчук та інші. Згодом до педагогів долучилися колишні політв’язні Сергій Савелюк, Антон Жданюк і його дружина Олена. Потім освітяни інших шкіл міста і району: Параскевія Вибач та Галина Царук, яка в той час завідувала початковою школою в с. Рокитне. Невдовзі до товариства долучилися лікарі Ярослав Кулик та Ілля Колтуцький. Незабаром його поповнили Тамара Малишевська та славне подружжя Любов і Василь Кочеровці, Мирон Везденко, Ніна Зелінська, Ганна Васильчук, архітектор Богдан Брійовський та багато інших, усіх і не перелічити.
“Товариство української мови і культури “Спадщина”, головою якого обрали мене, через якийсь місяцьпівтора своїм складом явно вийшло за рамки СШ № 1. Членами товариства були започатковані просвітянські секції “Живе слово”, “До історичних джерел”, “Символи України”, “Український пісенний фольклор”, “Народні традиції і звичаї” та найголовніше, створено фольклорноетнографічний вокальний ансамбль “Батьківські криниці”, метою якого стало пропагування пісенної народної творчості поліського краю. Керівником ансамблю було запрошено професійного музиканта Михайла Куровського.
Або ж і досі пам’ятається, хоча минуло вже відтоді три десятиліття, як одного разу несподівано у клас веселою галайстрою заходять школярі в барвистому вертепному вбранні – і звучить різдвяна колядка, наче живильний подих якихось загадкових піднебесних янгольських сил. Ініціатором цього сміливого дійства стала голова секції “Український пісенний фольклор”, учителька української мови Людмила Жук. Або ж як на уроці народознавства “Кобзар у моїй сім’ї” у вчительки французької мови Софії Пасевич учні цілого її класу добровільно зголосилися стати юнацькою секцією шкільного Товариства української мови і культури. Товариство швидко росло і міцніло, і вже 21 березня 1990 року було зареєстроване в Головній раді Всеукраїнського Товариства української мови в Києві, реєстраційне свідоцтво якого підписав тодішній голова Товариства Дмитро Павличко.
У 1990 році Товариство взялося за серйозніші справи, зокрема за відзначення на гідному рівні Шевченківських святкувань у місті та районі. Але найретельніше готувалися до знаменної дати перепоховання останків Великого Кобзаря на Канівській горі. Товариство запропонувало педколективу школи, остерігаючись, що його районна влада може не послухати, аби від імені колективу школи, що носить ім’я Тараса Шевченка, звернутися до районної ради з проханням про спорудження пам’ятника Кобзареві в Костополі. І задум удався, влада пішла назустріч, прийнявши відповідне рішення 8 травня 1990 року. В свою чергу Товариство “Спадщина” організувало багатолюдний мітингконцерт на тодішній площі Радянській, який відбувся 22 травня 1990 року, до якого долучилися заклади культури та освіти міста, ба й навіть райком компартії в особі його першого секретаря Анатолія Левковича.
Напередодні мав довгу і непросту розмову з А. Левковичом. Його лякало, що просвітяни прийдуть на мітинг з синьожовтими прапорами, під якими йому доведеться виступати. Тому прозвучала його тверда вимога, аби на майдані української національної символіки не було. Друге питання носило суто особистий характер. Аби читачеві стала зрозумілішою його суть, мушу повернутися думками до його передісторії. В студентські роки ми, група однодумців, організували нелегальний політичний гурток “Визволення”, який випало очолювати мені. Коли на членів нашого гуртка раптом вийшли органи КДБ, ми змушені були припинити його діяльність. Внаслідок доброї законспірованості, чекістам не вдалося встановити його існування, бо тоді б ніщо нас не врятувало від відрахування з вузу і, звісно ж, в’язниці. Ми тоді прийшли, як виявилося згодом, до правильного висновку, що зробити революцію знизу, в системі, яка аж кишить сексотами КДБ, неможливо, тому потрібно готуватися до революції згори. А для цього потрібно всякими способами проникати в керівні органи комуністичного монстра. Адже Радянський Союз таки розвалився внаслідок революції згори. Отож вирішили цю ідею втілювати в життя після закінчення вузу. Найвищого проникнення у владні структури добився мій заступник по гуртку Іван Білоус. Він на Тернопіллі спочатку доріс до першого секретаря райкому комсомолу, а потім його призначили секретарем комсомольської організації Тернопільського медінституту. Кадебісти його зупинили вже тоді, коли його кандидатуру запропонували на посаду другого секретаря міському партії. Його життєвий і політичний шлях назавжди зупинила психіатрична лікарня. Комуністична система вміла прибирати неугодних.
Мені також доволі легко вдалося влаштуватися завідувачем шкільного відділу Костопільського райкому комсомолу. Однак через якихось три місяці мене віднайшло таки львівське кадебістське досьє. У райкомі комсомолу спричинився справжній переполох: у їхні ряди затесався чужак за духом, та ще й син політв’язнябандерівця. Якраз співпало, що помер мій батько, і через день чи два мене забрали до армії. Правда, служив я лишень рік. У кінці служби усіх, хто мав вищу освіту, забрали на курси офіцерів запасу. Однак офіцерського звання я так і не одержав. Причиною стала характеристика А. Левковича, що був тоді першим секретарем райкому комсомолу, яка за сталінських часів тягнула б не менше як на двадцятку “сибірських курортів”.
Одне слово, Анатолій Йосипович мене дуже просив, навіть благав, аби я на мітингові не розповів людям про цей факт двадцятип’ятирічної давності. Клявсябожився, що змусили його її написати органи КДБ.
Просвітяни тоді справді не використовували української національної символіки, проте я звернувся до рухівців, аби ті прийшли на мітинг із синьожовтими знаменами. Виступи промовців чергувалися з виконанням пісень, читанням віршів. Свою високу виконавську майстерність продемонстрував вокальний ансамбль Товариства української мови “Батьківські криниці”, читець Анатолій Вакулка, співаки Михайло Куровський і Богдан Брійовський та інші аматори сцени.
Добрим словом хочеться згадати й активного просвітянина Григорія Бучка, який тоді був головою Костопільської міської ради. Саме завдяки йому того знаменного дня був установлений пам’ятний камінь на місці, де з часом вознісся над майданом постамент Великому Кобзареві, було зібрано перші півтисячі карбованців на пам’ятник славному Тарасові.
Наступна доленосна подія була проведена Товариством української мови і культури “Спадщина” спільно з районним осередком Народного Руху України з нагоди підняття у місті національного синьожовтого прапора на центральній площі Костополя. Ніде було голці впасти, вона просто була переповнена від бажаючих власними очима побачити це перше і знакове історичне дійство на повстанських теренах, яке відбулося 19 серпня 1990 року. На освячення і підняття синьожовтого стягу тоді приїхала величенька делегація з Рівного на чолі з Василем Червонієм та Рівненський просвітянський хор. Ведучим на мітингу був Пилип Гордійчук, активний член Товариства шанувальників української мови, історик за фахом, довголітній директор Костопільської СШ№1 ім. Тараса Шевченка та ведучий просвітницького клубу “Істина”, який щотижнево засідав у Костопільському шаховому клубі “Сузір’я”, яким керував і досі керує Олександр Козак. Учасники мітингу оваціями зустріли виступ Анатолія Вакулки, який майстерно прочитав чудовий вірш Віктора Баранова “До українців”. Єпископ Української Автокефальної Православної Церкви Антоній освятив прапор, лунали українські повстанські та стрілецькі пісні у виконанні Рівненського просвітянського хору, яким керувала чарівна Леся Миськова.
Закінчення на стор. 6
Закінчення.
Поч. на стор. 5
2 квітня 1991 року було зареєстроване Костопільське районне Товариство української мови, реєстраційне свідоцтво якого під номером “шість” підписав голова Правління Рівненського обласного ТУМу Борис Степанишин. Незабаром районне товариство до своєї назви додало ще вагоміше слово “Просвіта”. Відбулося налагодження тісніших зв’язків з Українською Автокефальною Православною Церквою. За порадою Рівненського єпископа УАПЦ владики Полікарпа, почався збір підписів для створення першої громади УАПЦ в Костополі. Православним активісткам Софії та Іванні Лесів за короткий час вдалося зібрати понад 900 підписів прихожан.
Для пожвавлення своєї діяльності новостворена районна рада “Просвіти” вирішила на базі ансамблю “Батьківські криниці” створити просвітянський гурт “Поліщуки”. Він складався з мистецької, власне, художньої частини співаківаматорів, яким взявся керувати лікар за професією, народний музика і щирий патріот за покликанням Ярослав Кулик. І в дощ, і в холод та стужу, де він лишень не бував з нами із своїм нерозлучним баяном. Інша, власне, просвітницька частина гурту, складалася із добрих ораторівпромовців та знавців української історії (це зокрема Анатолій Вакулка, Пилип Гордійчук, Святослав Праск та Петро Середа), і майстерних оповідачів.
Відчувши вагому силу і зростаючу популярність рухівців і просвітян, районна влада дозволила їм збиратися на щовівторкові засідання в районному Будинку культури. Але так тривало до тих пір, поки не сполошило суспільство шипучозміїне лякливе слово ГКЧП. Свою справжню політичну орієнтацію місцева влада проявила миттєво, перекривши враз доступ демократам до районного Будинку культури. Просвітянські і рухівські активісти вирішили провести своє засідання на міському стадіоні. Одноголосно прийняли рішення наступного дня провести мітинг протесту проти ГКЧП і фарисейської місцевої районної влади. Такий мітинг відбувся біля міського універмагу, трибуною якого стали високі сходи міського торгового закладу. Найвідважніші і найпатріотичніші костопільчани прийшли висловити свій гнівний протест проти спроби контрреволюції.
ГКЧП потерпіло крах, а з його безславною кончиною почався остаточний розпад імперії зла і Україна врешті стала незалежною державою. Однак праці для просвітян не зменшувалося, адже сама система залишалася комуністичною, при владі й далі знаходилася стара партноменклатура.
Напевне, саме через оту зростаючу популярність серед краян районного просвітянського товариства, тодішній голова Костопільської районної ради народних депутатів М. Кособутський і вирішив з метою послаблення всезростаючої конфронтації між владою і суспільством запросити мене до праці в райвиконком, де я очолив відділ національного відродження “Просвіта”. У моїй трудовій книжці від 1 жовтня 1991 року так і записано: “Прийнятий на посаду головного спеціаліста райвиконкому з питань національного відродження “Просвіта”. Нині, з відстані часу, мушу визнати, що це був сміливий крок Миколи Михайловича, адже він, мабуть, чи не перший в області відважився взяти мене, демократаопозиціонера у свій апарат. Тодішній мій прихід у місцеву владу став знаковою віхою в розвої просвітянської діяльності на наших повстанських теренах. Адже виходило, що “Просвіта” в районі набула офіційного статусу. Не забарилися й вагомі зрушення в її діяльності. Мені вдалося запровадити в життя “Довгострокову цільову програму з українського національного відродження”, затверджену і профінансовану сесією районної ради. Її змушені були виконувати всі керівні органи на місцях. Районна програма була широкомасштабною та всеохоплюючою. Відразу була створена районна комісія з виконання новоприйнятого державного закону про українську мову. Перевіряючі одержали спеціальні посвідчення, затверджені районною радою і підписані її головою. Був складений чіткий графік виступів просвітянського гурту “Поліщуки” в селах району та забезпечення його транспортом. Сільські клуби були переповнені від бажаючих його послухати. А відтак інтенсивно створювалися нові сільські осередки “Просвіти”, а в школах – юнацькі секції. Мені вдалося розробити програму для учнівської просвітянської діяльності, що складалася з дев’яти напрямків, себто секцій. Найважливішими з яких були: “Національні символи України”, “До історичних джерел”, “Живе слово”, “Мій родовід”, “Я християнин” та інші. Найважливіше, що вже на офіційному рівні в районі почалися відзначення Дня соборності, Дня героїв Крут, Річниць УПА, Шевченківських свят, Дня Матері тощо. Просвітяни включилися у збір інформації про повстанський рух, у розшук могил загиблих вояків УПА та спорудження пам’ятників полеглим героям.
Але однією з найважливіших подій того далекого часу було започаткування випуску в районній газеті просвітянської сторінки “Батьківські криниці”, перший номер якої побачив світ 31 жовтня 1991 року. Вона відігравала важливу роль не тільки в інформаційній обізнаності наших краян з просвітницькою діяльністю на теренах Костопільщини, а й в організаційній і методичній допомозі сільським і шкільним просвітянським осередкам. Я радий, що теперішній енергійний та діловий голова районного Товариства “Просвіти” пан Іван Степанюк після тривалої перерви відродив у “Новинах Косторільщини” випуск просвітянської сторінки “Батьківські криниці”, а з нею і застимулював новий сплеск просвітницької діяльності в районі.
Першим дієвим сільським осередком “Просвіти” на Костопільщині в ті далекі часи став Базальтівський, який організував і очолив колишній повстанський зв’язковий та довголітній політв’язень сибірських концтаборів, робітник Іванодолинського базальтового кар’єру Віктор Довжаниця. Свою діяльність він присвятив пошукові могил вояків УПА. На одному знаковому факті хочу наголосити. Мова йде про перші президентські вибори в Україні, на яких дуже дивну, власне, наперед програшну, позицію зайняли демократичні сили, висунувши півдюжини кандидатів на президентське крісло. Пам’ятаю, як тоді на збори демократичних сил Костопільщини приїхав покійний Василь Червоній і дезорганізуюче закликав краян голосувати за всіх кандидатів від демократичного блоку. Наші просвітяни не могли погодитися з такою деструктивною позицією і на своїй нараді одностайно вирішили агітувати за найбільш реального на той час кандидата В’ячеслава Чорновола. То ж саме просвітянам, очолюваним Віктором Довжаницею, наскільки я пригадую, вдалося тоді досягнути найбільших, власне, вражаючих успіхів, адже в ряді сіл саме Головинської сільської ради виборці тоді обрали Президентом України В’ячеслава Чорновола.
Також одним з перших осередків “Просвіти” в районі виник у Деражному, який очолив тодішній директор місцевої музичної школи Володимир Самчук, вже не говорячи про Костопільський складмагазин, де його керівник Григорій Бучко, не тільки організував осередок, а й проводив вражаючі святкування і чи не першим у районі підняв над своїм складоммагазином синьожовтий прапор.
До просвітянських першопрохідців слід віднести і Мащанський осередок “Просвіти”, який організував директор місцевої школи Володимир Степанюк. Він першим у районі відважився освятити свою школу. Вже після нього цей приклад підхопив і колектив Костопільської міської школи №1 ім. Тараса Шевченка. Костопільську десятирічку освячував уже отець Велігурський, священик Української Автокефальної Православної Церкви.
Однак мушу визнати, що хоч я, тодішній голова районного Товариства “Просвіта”, працював у штаті райвиконкому завідувачем відділу національного відродження, проте в процесі створення осередків “Просвіти”, особливо в школах району, від керівництва яких ішов негласний упертий спротив, не вдавалося досягнути бажаних успіхів. Адже директорами шкіл були члени компартії, а керівною і спрямовуючою силою ще залишалася всевладна КПРС, тому освітянські очільники більше прислухалися до таємних вказівок, точніше, боялися райкомівського компарткерівництва, ніж виборної районної ради. На Костопільщині в ті часи виникло своєрідне двовладдя: районна рада пропагувала українське національне відродження, а райком партії його саботував повзучим спротивом. Лишень дві школи – Костопільська СШ № 1 ім. Тараса Шевченка (директор В.Г.Кондур) і Мащанська (директор В.Б.Степанюк) не піддалися тому підколодному компартійному тиску. Отож через той спротив мені не вдалося остаточно втілити в навчальновиховний процес розробленої мною програми створення в школах району Учнівського просвітянського товариства “Соколи”. Та згодом без усяких зусиль мені вдалося її успішно запровадити в життя на Львівщині.
А скільки інших цікавих, інколи просто вражаючих заходів було проведено просвітянами Костопільщини в ті далекі роки. Не можна не згадати про їхню участь у відкритті й освяченні могил воякам УПА та відзначенні річниць Української Повстанської Армії в Гутвині. Жодне подібне дійство не відбувалося без просвітянського гурту “Поліщуки”. Пригадую, як на святкуванні 50річчя утворення УПА в Гутвині, першому голові Народного Руху Рівненщини пану Миколі Поровському сподобалася піснягімн, власне, візитівка не тільки нашого просвітянського гурту “Поліщуки”, а й просвітян Костопільщини “Крокуймо”. Незабаром цю пісню було включено до пісенного фестивалю “Повстанські ночі”, що проходив у рівненському драмтеатрі.
Усіх проведених просвітянами району заходів просто неможливо перелічити, адже їх проводив і кожен сільський осередок.
Вражаючу просвітницькопошукову роботу організувала, власне, започаткувала, зі своїми школярятами молодших класів учителькапросвітянка міської середньої школи №1 Надія Терещук. Її навчальний клас справді нагадував етнографічний музей, усі експонати якого принесли зі своїх домівок її вихованці. Це була справді новаторська праця, гідна наслідування, особливо з вивчення школярами свого родоводу. Ці дослідження виглядали просто фантастичними, адже діти докопувалися до третього і четвертого, ба навіть дехто до п’ятого поколінь свого роду.
Навесні 1993 року мені довелося тимчасово виїхати на Львівщину через тяжку хворобу моєї тітки, батькової сестри, яка, до речі, за часів польського панування відсиділа тривалий тюремний термін саме за просвітницьку діяльність. Очолила районну “Просвіту” вчителька французької мови Параскевія Вибач. Це вже за її головування у 1995 році закінчилася доволі довга епопея спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в Костополі. У 1997 році Костопільське районне Товариство “Просвіти” очолив український мовник за фахом та довголітній завуч середньої школи №1 ім. Тараса Шевченка, а потім директор міської середньої школи №3 Віктор Крисанов. Я тоді саме повернувся з Львівщини і мене рухівці обрали своїм головою районної організації. Віктора Крисанова обрали моїм заступником і водночас – головою “Просвіти”. В ті роки діяльність “Просвіти” і Народного Руху України в районі здійснювалося у дуже тісному взаємозв’язку.
Після відходу у потойсвіти Віктора Крисанова товариство районної “Просвіти” очолив Богдан Праск. На його головування прийшлася 140а річниця її утворення, святкування якої в районі було відзначено на гідному рівні. Просвітяни проводили поминальні панахиди на місцях поховання вояків УПА, зокрема на могилі легендарного повстанського командира, сотенного Георгія Юрченка – “Лиса” на Трубицькому кладовищі.
Потім районною “Просвітою” керував освітянин Діонісій Шарапа. У 2018 році її керівником було обрано нинішнього голову Костопільського районного Товариства “Просвіта” пана Івана Степанюка, директора районної бібліотеки, який свою діяльність розпочав з масштабного відзначення 150літнього ювілею “Просвіти” в Україні. А це викликає надію, що після тривалого затишшя, діяльність “Просвіти” в повстанському краї знову завирує з новою силою.
Нині, у переддень, власне, на порозі 100річчя “Просвіти” на Костопільщині та тридцятилітнього ювілею з часу її третього відродження на повстанських теренах, хочеться шанобливо схилити голову перед усіма просвітянами нашого краю за їхню титанічну працю в ім’я воскресіння України, та зокрема поіменно згадати і уклінно подякувати невтомним і самовідданим ентузіастамактивістам з просвітянського гурту “Поліщуки” за їхній незмірний патріотизм, за нечувану самовіддачу, властиво, за самопожертву, адже за ту титанічну працю кожен з них не одержав ні копієчки у винагороду. Схилимо голови шани і любові за тими, котрі відійшли вже від нас у потойбіччя вічности, залишивши по собі непроминущу пам’ять серед людей. Це довголітній політв’язень, борець за Україну Антін Жданюк і його славна дружина Олена, вчителька і голова районної “Просвіти” Параскевія Вибач, постійний ведучий усіх заходів і лектор просвітницького клубу “Істина”, історик за фахом Пилип Гордійчук, лікар Ілля Колтуцький, Мирон Везденко, політв’язень Сергій Савелюк, щира українська патріотка Ніна Зелінська. Вічна їм пам’ять!
І побажаємо здоров’я і довголіття тим, хто ще й понині посеред нас продуктивно трудиться для великої і світлої української справи. Це Анатолій Вакулка, директор Костопільського краєзнавчого музею. Це невтомна Галина Царук, котра й понині активно продовжує просвітницьку роботу, очолюючи районну організацію Союзу Українок. Це лікар Ярослав Кулик, невтомний музичний керівник просвітянського гурту “Поліщуки”, Людмила Жук, колишня голова осередку “Просвіти” СШ №1 ім. Тараса Шевченка. Це славне подружжя Любов і Василь Кочеровці, котрі й понині співають у церковному хорі Собору Петра і Павла. Це Микола Кривульський та Тамара Малишевська, вчителька, володарка чудового голосу і особистої вроди.
А ще я твердо переконаний, що просвітництво серед нашого народу ще довго себе не вичерпає, бо перед ним просто необмежені обшири діяльності, аж поки наш січений і мічений недолями народ не стане єдиною і міцною українською державотворною нацією, адже бачимо, що молода наша держава ще вкрай недостатньо робить для її об’єднання на твердій національній основі. Тому саме “Просвіта” й далі покликана виховувати в кожному з нас непорушну і священну ментальність українця з великої літери, остаточно викорчувавши з єства меншовартість і меншоцінність хохла й малороса, себто об’єднати народ в єдину етнічну цілісність, яку не зможуть роз’єднати жодні суспільні катаклізми і політичні амбіції. Кожен українець будьякого політичного спрямування в питаннях української ідентичності мусить бути стійким і єдиним, твердим і непорушним, Сином єдиної МатеріУкраїни. Бо тільки при такій умові зможемо стати могутньою та процвітаючою і нацією, і державою. А зробити їх такими і є святим завданням “Просвіти” разом з іншими українськими патріотичними силами. А держава, аби цей українотворний процес не припинявся ні на мить, повинна надавати їм гідну фінансову підтримку.
Святослав ПРАСК
