Сергій ГРАБАР
Коли везли мене тим коридором, я пригадав Чистилище, пророковане світовими письменниками з трьома крапками наприкінці замість відповіді. Поруч були люди у захисних комбінезонах, рукавичках, масках, окулярах та з пластиковими екранами. Ми проминули три лінії захисту і опинилися у так званій брудній або, як було прийнято казати тут, “грязній” зоні…
…Хвороба явилася, як і будь-які хвороби, неочікуваною, тож спочатку я себе тішив надією, що то просто легка простуда, і так грався дев’ять днів. А потім… потім висока температура, “Швидка допомога” та киснева маска просто в кареті. Сатурація (це — наявність кисню у легенях) виявилася вкрай низькою, і моя подальша доля залежала вже від вправності або невправності лікарів.
Перша лікарня, до якої я потрапив була такою собі пересилкою, Чистилищем перед Чистилищем, де розпізнавалася наявність Зарази в тобі, і подальший шлях вже до іншої лікарні, на постійні хліби. В палаті на пересилці нас було четверо, всі з підведеним киснем, люди замкнуті, відчужені. Нам робили уколи, давали пігулки і три рази на день годували. Там я зрозумів, що ми потрапили до святкової акції або навіть, можливо, “місячника перловки”, бо два, а інколи три рази на день її отримували.
Мої сусіди по палаті були різними людьми: один екскаваторник з патологічною ненавистю до жінок, який після приходу медсестр, шипів їм у спину прокляття. Пізніше він чомусь розповів мені історію свого кохання і подальшої втечі від нього. Я її не буду переповідати, бо то його історія.
Другий – вже у віці, дрібний бізнесмен, що займався так званими натуральними замінниками ліків. Але йому вони у боротьбі з цією Заразою не допомогли. У нього був недобрий погляд і потаємна злоба до всіх.
Третім був Володечка, мій найближчий сусід у палаті. Коли я туди прибув, а це було десь на початку ночі, він відразу мені сповістив, що йому сімдесят чотири роки і він з Києва. На моє запитання: звідки, з Києва, відповів, що з Подолу. За моїм досвідом, так, як правило, говорять ті, хто не з Києва. Тому, після моєї фрази, що я з Євбазу, і його запиту, а що це, мені стало все зрозуміло. Але справа не в тому звідки він, – Володечка був шизофреником. Він розповідав про свою дружину, до якої його переведуть, але, як виявилося, дружини у нього не було. В одну із ночей його забрали, щоби кудись перевезти, але за півгодини він повернувся – санітари відмовилися його приймати, бо, як він просто сповістив: “Я їм не сподобався”. Тої ночі я прокинувся десь о третій годині і побачив Володечку, який стояв між нашими ліжками із закритими очима, розкинувши руки, одягнувши відразу дві, свою і мою кисневі маски. Його сиве, давно не стрижене, волосся розлетілося у просторі. Я пригадав фільм “Горець”, Дункана Маклауда і те, що “залишитися може тільки один”. Тому різко, наскільки це було можливо, але тихо прошепотів: “Віддай мою маску”. Володечка відразу якось знітився, зіщулився, прошамкавши, що він випадково. Яка його подальша доля, я не знаю. Мене наступної ночі перевезли до іншої лікарні. Він дуже мені дякував за мінеральну воду, що я йому полишив (йому ніхто за ці дні ніяких передач не приносив). Зараза брала своє, і їй було однаково: хто ти. Ми всі перебували в зоні ризику, а в мого сусіда по палаті були ще й свої додаткові химери.
До іншої лікарні мене везли вночі, десь після першої години. Я, лежачи на ношах у кареті “Швидкої допомоги”, вгадував через віконце задніх дверцят, де ми проїжджаємо. Київ завжди був моїм містом, тому я приблизно розумів, яким є маршрут з лікарні на Підвисоцького до лікарні на Солом’янці. На моє запитання, чому ми їдемо вночі, санітари щось невиразно відповіли. Я пошуткував, що я, мабуть, є національним здобутком і, щоби вороги не прознали таємницю – все засекречено. Вони з посмішкою погодилися. Пізніше, я зрозумів сутність нічних перевезень: по-перше, дороги в мегаполісі цього часу порожні, по-друге, ми уникали величезних черг перед приймальним покоєм лікарні, які утворювалися упродовж дня.
Сатурація у мене була така, що мене відразу приєднали до кисневої маски, а потім, оформивши, відвезли до палати у відділення “Пульмонології”. Тоді я й промандрував повз перепони через коридор-Чистилище до своєї палати і до свого кисневого джерела. Люди в скафандрах, сунувши мені до рук рятувальну маску і сказавши: “Дихайте”, пішли, а я залишився не розуміючи, що з усім цим робити.
Добре, що сусіди по палаті, а нас всіх разом виявилося шестеро, підказали, як з тим киснем поводитися. Які поруч з тобою люди, від того залежить надзвичайно багато. Мені повезло, скажу більше, нам всім повезло, бо взаємні підтримка і допомога йшли від кожного палатника. А люди-то через лютість Зарази зійшлися різні.
Анатолій був водієм автобуса, колись після армії, приїхавши до Києва, сів за “баранку” і вже сорок три роки робить життя для нас у місті кращим і комфортнішим. Ми не замислюємося над тим, яка доля у водія автобуса, чому він, з дня у день, не зважаючи на погоду, на власний настрій допомагає нам дістатися у той чи інший куточок Києва. Коли я лежав “ульожку” під крапельницями та цілодобовим киснем, саме Анатолій, як правило, кликав при потребі медсестр або забирав передані мені з чистої зони передачі.
Варто пояснити, що ми тут, у “грязній” зоні, були ізольовані від зовнішнього світу. Воно й зрозуміло, бо Зараза-то – інфекційна. Від нас щось передати у чисту зону було неможливо, але нам приходили додаткові ліки, посуд – тим, хто не захопив із дому, та різні смаколики. Це все носили невтомні санітарки та медсестри. Якщо говорити про медичний персонал, який з нами спілкувався, то інакше, як святими людьми, їх назвати не можна. З ранку до ночі, а інколи й серед ночі, коли привозили таких, як я, вони постійно були на посту. За п’ятнадцять днів перебування у лікарні, я нарахував всього чотирьох медичних сестер, трьох санітарок, двох лікарів, в тому числі й завідувачку відділенням та двох рознощиць їжі. І це на сорок п’ять хворих у віці від 60-ти і старше, хоча були й молоді, десь відсотків п’ятнадцять.
Всі вони жорстко дотримувалися протоколу: взяти хоча б вологе прибирання по два рази на день. Медики – завжди у захисних скафандрах, і ми вже по шурхоту в коридорі вгадували, що до нас йдуть уколи і крапельниці, пігулки і пульсоксиметри, а по брязкоту посуду – їжа. Годували добре і досить смачно, та й ми отримували додатковий харч з волі, яким пригощали сусідів.
Один з тих, хто потрапив до нашої бойової палати, був Юрій, військовий на пенсії – людина цікава, непересічна. Він вразив мене щирим вболіванням за старовину нашого міста, гнівом на безоглядне руйнування Києва, його знаннями, а головне, бажанням знати більше, його просто-таки скорострільним читанням. Річ у тім, що вістка про те, що я письменник, прийшла разом зі мною ще у ту ніч, коли я зайшов до палати. Один з постояльців – директор Театру на Михайлівській, інтелектуал і книжник Віталій упізнав мене. Та я не дуже й опирався, при першій нагоді запросив з волі свої книжки і подарував їх сусідам. Інколи ми влаштовували читання невеличких новел. Інколи це були бесіди про культуру і не тільки, варто пам’ятати, що всі ми були хворі досить складною та невідомою хворобою.
Центром думок і дій у палаті був Іван – майстер-наставник з автоколони, людина, яка вміла завдяки розуму, такту і досвіду все влагодити, все передбачити. Всі ми спілкувалися між собою українською мовою і ні у кого не було жодних застережень з цього приводу. Якось я повернувся до палати з коридору і побачив, що всі мої сусіди читають мої книжки. Мабуть, це і є те важливе, заради чого ці книжки пишуться – їхня потрібність. А ще більше у цій закритій від світу, “грязній” зоні, куди вхід тільки у спеціальних скафандрах, у зоні де живе купка відхрещених, ізольованих людей, які читають, бо вірять у те, що ми звідси вийдемо своїми ногами, а не на каталці, вкриті простирадлом. На таких, як Іван, взагалі тримається наша країна, зберігається нація. Людина-хранитель генетичного коду українців, – і це не патетичне.
Останнього з поселенців палати діда Івана привезли, як і мене, десь о другій годині ночі. Він був старший за всіх, мав чотирьох дітей, чотирьох онуків і чотирьох правнуків. На момент прибуття потребував кисню і був, важко хворим. Ми його спочатку заставляли потроху, що-небудь їсти, піднімали серед ночі, щоби дихав киснем, і це, власне, й робив Іван-наставник. Дід спочатку пручався, бо звик все завжди вирішувати сам, але згодом примирився, і на момент моєї виписки виглядав просто красунчиком.
Варто сказати, за п’ятнадцять днів мого перебування у лікарні жодного разу, з палат відділення нікого не вивезли – всі виходили до чистої зони своїми ногами. Настав і мій день, коли ми разом з сусідом Анатолієм попрямували коридором-Чистилищем у зворотному напрямку: через три перепони, що розділяли світ на дві зони, ліфтом до першого поверху і далі – до подвір’я, що зустріло прозорим, просто кришталевим повітрям.
Попереду на мене, як і на моїх сусідів по палаті, чекав ще довгий шлях відновлення, бо Зараза висмоктала з нас майже всі сили. Але все-таки не всі!..
