Миколчині пригоди

Знайомство з Миколкою
Це було того дня, коли Миколка прокинувся на горищі. Сонце, посміхаючись, освітило чудове село Промінці. Швидким скоком злетівши зі свого саморобного ліжка (про яке, до речі, розповім вам потім), відкрив двері, вдихнув свіже повітря і пішов здобувати собі їсти.
Ви, напевно, вже зрозуміли, що Микола — звичайний хлопчик. Без мами він залишився давно. Вона пішла до магазину і не повернулася. Її він чекав, причаївшись у квартирі і здригаючись від темряви та кожного зайвого звуку. Двері мама заборонила відчиняти будькому. Не відчинив Миколка і тим, хто наполегливо дзвонив у двері. Зайцем затріпотіло його серце, коли почув слова за дверима: “Тут жила жіночка з дитиною. Вона десь пропала. Якщо хлопчик у квартирі залишився сам, то його необхідно забрати та влаштувати до дитячого будинку”.
Миколка вирішив: “Треба сховатися, щоб ніхто не знайшов і щоб спостерігати за вікнами рідної оселі: якщо повернеться мама, то він про це дізнається”.
Уночі переселився хлопчина на горище сусіднього будинку, гуляти виходив через аварійну драбину і намагався зайвий раз не потрапляти на очі перехожим.
От і сьогодні, спускаючись швидко по сходах, почув запах пиріжків. Це сусіди завжди щось добреньке смажили… Та ніколи йому вдихати аромат сусідських пиріжків, попрямував швиденько до доброї тітки Фросі, яка завжди його підгодовувала. Пристрибом, посміхаюсь, біг він вулицею аж доки краєм ока не побачив обабіч тротуару руде цуценя.
— Ти ба, всілось, — засміявся Миколка, — зачекай тут, бо тітка Фрося не дуже зрадіє тобі!
Песик і справді був брудний, закудланий, увесь у реп’яхах, а тітка любила чистоту.
— Назву тебе Кудлай, тобі сподобалося? — ласкавими очима глянув хлопчик на нового друга. — Сиди, скоро буду!
Кудлай слухняно сів. Хлопчик посміхнувся і лагідно погладив песика по голові.
У тітоньки Фросі пахло котлетами. Забігши в літню кухню і знявши шапку, вклонився:
— Добридень, — привітався хлопець.
— Бачу, ти веселий і на те є якась причина? — спитала жінка, розглядаючи хлопця.
— Та ні, просто настрій гарний! А я бачу, ви котлети зробили?
— Прошу до столу, — усміхнулася тітонька.
Усівшись до столу, він з’їв дві котлети, а останню поклав до маленького кошика, у який завжди клав гостинець, подякував господині і вітром подався до того місця, де його чекав собака.
— На, поїж, зголоднів напевно, — сказав Миколка і кинув Кудлаю котлету.
Собака клацнув зубами, і котлета зникла в його пащі.
— Молодець, — посміхнуся Микола і погладив друга по голові, — ходімо зі мною.
Собака, ніби розуміючи мову, вильнув хвостом і побіг за новим господарем. Разом вони весело піднялися на горище.
— Вітаю тебе вдома, — сказав хлопець, відкриваючи двері до помешкання.

Пожежа
Миколка та Кудлай стали нерозлучними друзями. Вони часто навідувалися до тітоньки Фросі. Коли та нездужала, допомагали їй: чистили картоплю, носили воду, прибирали на подвір’ї. Як з’ясувалося – тітонька дуже любила собак і Кудлай припав їй до душі. Життя може так би і продовжувалося, якби не сталася одна пригода.
Пам’ятаєте оте саморобне ліжко? Його Миколка зробив із підручних матеріалів, які притяг на дах. Вечорами вони із Кудлайчиком довго гралися, роздивлялися у вікнах людей, які живуть у будинках навпроти та темні вікна рідній оселі.
Тієї ночі першим прокинувся собака від запаху диму. Загорілося від свічки ліжко, на якому спав Миколка. Пес почав стягувати хлопця з ліжка, і вже удвох вони вискочили на подвір’я.
Люди бігали біля будинку мов ошелешені, намагаючись гасити вогонь хто чим….
А Миколку ніби ошпарило… Господи, у нього ж там на горищі залишилася найбільша цінність – фотографія мами!!! Він рвонувся до будинку, але його перейняла чоловіча рука діда Івана.
— Ти куди? Здурів чи що!
— Там на горищі у мене мамине фото! Єдине, що залишилося від неї!
Кудлай рвонуся у під’їзд.
Всі затихли, спостерігаючи за страшною картиною. Ті хвилини здавалися вічністю і ніхто ні на що не сподівався… І якою ж була радість, коли з будинку вибіг Кудлай, тримаючи у зубах фото Миколчиної мами.
— Друже, — вигукнув хлопець, витираючи сльози, — я тебе ніколи нікому не віддам!!
Про хлопчика розповіла місцева газета і знайшлася сім’я, яка взяла його до себе. Люди забезпечені, добрі і прийняли як сина, а ще дозволили взяти із собою Кудлая. Тепер і в нього було місце.
Життя попливло своїм руслом і усе було б добре, якби не одна історія.

Шкільна історія
День розпочинався як завжди: сніданок, дорога до школи, друзі, уроки. На останньому уроці (а це був урок англійської мови) до класу зайшла молода жінка у темносиній сукні, на високих підборах. Її яскраві блакитні очі оглянули клас і, посміхнувшись, вона сказала:
— Добрий день, я ваша нова вчителька англійської мови. Мене звати Довгалюк Світлана Володимирівна.
Увесь клас озирнувся на Миколу, бо у нього було таке ж прізвище. Миколчин здивований погляд говорив: “Чому дивитеся, адже таких прізвищ багато?!”
Та тут із задньої парти прозвучав єхидний голос забіяки і двієчника Юрка:
— А у вас сина часом немає?
— Ні, немає, — відповіла вчителька і посмішка зникла з її обличчя.
— Аа, зрозуміло…
Але договорити йому не дала Світлана Володимирівна:
— Досить. У нас урок англійської, а не година спілкування. Зараз глянемо у кого найменше оцінок…
Почала переглядати список учнів у журналі.
— Ось наш вундеркінд хоче відповідати, — вигукнула дівчинка, яка сиділа з Миколкою за однією партою.
— Ну, що ж – виходь, — знову посміхнулася вчителька. — Як тебе звати?
— Довгалюк Микола Олександрович, — вигукнув єхидно Юрко із задньої парти. — Ось чому я питав, чи є у вас син?
— Вибачте, я вийду, — перелякано сказав Микола.
Він біг коридором і йому здавалося, що тупіт його ніг і биття серця чують в усіх класах. Зупинився, витер зволожені очі і злякався своїх думок: можливо це вона — його мати; яка вона гарна і в той же час чужа; якщо вона, то чому вона сказала “Ні!”, чому вона не зрозуміла, не відчула?
Після уроку зайшов до класу забрати речі. Чергували Юрко та Максим. Мимоволі Микола став свідком розмови між ними.
— Я так нічого і не зрозумів: Світлана Володимирівна — мати Миколи чи ні? — питав Юрко.
— Якби то була його матір, то хіба б вона стояла як вкопана!
— Так у нього ж є мати.
— Та тож йому не рідна! Він живе у бізнесменів Непорожніх.
Хлопці обернулися і побачили Миколу.
— Вибач, Колю, це ми про тебе говорили, — почав виправдовуватися Максим.
Микола ухопив портфеля і кинувся до дверей.
— Куди це ти? Маму доганяти? Нуну, біжи! — почув противний голос Юрка у спину.
Прилетівши додому, він зі злістю прокричав мамі на кухню:
— Я більше ніколи не піду у школу!
— Заспокойся, сину! Якщо у тебе якісь проблеми у школі, то усе можна вирішити. Моя допомога потрібна?
— Ні, — трішки заспокоївшись, відповів Микола, гладячи рукою Кудлая, який терся об його ногу.

Лікарня
Майже усю ніч не спав хлопець: згадувалось дитинство, дах старого будинку, пожежа, спливав у далекій пам’яті образ мами, маревом крутилася голова. А вранці його з високою температурою забрала до районної лікарні швидка.
Медики чаклували над хлопчиком, аж допоки він не відкрив очі.
— Слава Богу, ох і налякав ти нас, друзяко, — посміхнувся сивочолий лікар. Я вже піду, а ти знайомся із сусідом по палаті.
Микола повернув голову і на сусідньому ліжку побачив моложавого чоловіка.
— Ну що ж, давай знайомитися. Я – дядько Сашко. А тебе як звативеличати?.
— Я – Микола.
— От і познайомилися. Апельсини будеш? Мені тут всього багато дружина навезла, – посміхнувся сусід.
— Ні, не хочу.
— Чим займатися любиш? — продовжував розмову сусід.
— Та так… різним. Трохи малюю, люблю математику, англійську, ще майструвати.
— Я теж. Хочеш покажу, які я фігурки із дерева вирізаю?
— Звичайно.
І дядько Сашко відкрив тумбочку біля свого ліжка. Миколка завмер у здивуванні від чудернацьких дракончиків, кумедних пінгвінчиків і, навіть, дерев’яних фіксиків.
— А я й тебе навчу. Бо валятися мені тут іще довго.
— А що з Вами?
— Та невдалий стрибок. Маю небезпечне хобі – стрибаю з парашутом. Цього разу так приземлися, що кістку у нозі роздробив.
Так за розмовами та спільними інтересами здружилися Миколка та дядько Сашко.
У неділю вранці відчинилися двері їхньої палати і на порозі з’явилася… Світлана Володимирівна.
Серце Миколки забилося як у горобеняти. Невже вона до нього таки приїхала?
— Доброго дня, Миколко, я і не знала, що ти теж тут у лікарні. Як справи? Я питала у твоїх однокласників що трапилося, але ніхто до пуття не пояснив.
— Та вже краще, — ніяковіючи почав хлопчик.
У цей час зайшла до кімнати медична сестра:
— Колю, ходімо на процедури, а дорослі тим часом нехай спілкуються. Зараз іще тобі тьотя Ніна ліжко перестелить.
Коли малий пацієнт повернуся у палату, то застав заплакану Світлану Володимирівну та спантеличеного дядька Сашка. Вчителька тримала у тремтячих руках фотографію його мами.
— Віддайте, — зі злістю закричав Микола. — Не чіпайте!
— Та я і не збиралася нічого у тебе відбирати! Це фото вилетіло ізпід твоєї подушки, коли міняли постіль. Хто це?
— Це… це — моя мама! Вірніше, це те єдине, що я від неї маю, — заплакав хлопчик.
Світлана Володимирівна повільно піднялася, підійшла до Микола і обняла його.
— На фото — я, — ледве чутно промовила вона.
— А де ж ви були стільки років? — вирвалося у хлопця.
— Давай присядемо і я тобі усе розповім. Ми з твоїм татом Олександром Денисовичем (тобто дядьком Сашею) знали один одного давно, іще з дитячого будинку, після закінчення якого переїхали сюди працювати. У нас незабаром з’явився маленький синок, якого ми обожнювали. Олександр Денисович працював на заводі, а я доглядала маленького. Потім Сашу забрали до війська, а я залишилася сама.
Того страшного дня ти заснув, а я вискочила до магазину. Я так поспішала, що заґавилася на дорозі і потрапила під колеса авто. Мене без пам’яті привезли до лікарні. Було декілька складних операцій, підтримка небайдужих людей, довге одужання. Коли до мене повернулася пам’ять — кинулася я шукати свого хлопчика, оббігала усі притулки, переговорила із сусідами, але ніхто нічого не знав. Говорили, що він одразу зник після мене.
Після повернення мого чоловіка вступили ми до педагогічного вузу — Саша на трудове навчання, а я — на англійський факультет. Працювали кожен у своїй школі. А про тебе ми ніколи не забували.
У палаті запанувала німа тиша.

Після всього
Життя бере своє. Тепер у Миколки було дві сім’ї — рідні Довгалюки та Непорожні. А ще – добрий друг Кудлай.
2018 р.

АВТОБІОГРАФІЯ
Я, Козацька Стефанія Геннадіївна, народилася 14 листопада 2005 року у смт Софіївка Дніпропетровської області у сім’ї священика. Маю старшого брата та сестру.
З дитинства замучувала батьків проханням читати на ніч щось цікаве. До п’ятого класу улюбленим письменником був Всеволод Нестайко.
Мама навчила грати на фортепіано після того як я залишила музичну школу. Це стало одним із моїх захоплень.
Вірші почала писати 03.04.2015 (записала тоді дату). Взагалі я поетом себе не вважаю, оцінюю свої вірші на “5” за дванадцятибальною системою.
У 8 класі захопилася творами Стівена Кінга (найулюбленіший — “Зона покриття”), подобається М.В. Гоголь, із сучасників — дует Дяченків (Марія та Сергій). Недавно поринула з головою у твори Достоєвського. І у вірші С.Єсеніна, О. Блока, І. Анненського (особливо останнього).
Українські поети подобаються майже всі, але найбільше перевагу віддаю В. Стусу та Г. Сковороді.
Дуже люблю собак. Це обов’язково повинно бути, якщо хтось хоче про мене дізнатися.
Подальші цілі мого життя ще не вирішені, але завжди залишається актуальною мрія… План вступу до театрального.
02.11.2020

P.S. від керівника гуртка Наталі Білоус:
Зараз Стефанія навчається у 9 класі КЗ “Софіївська опорна загальноосвітня школа ІІІІ ступенів” Софіївської селищної ради СофіЇвського (тепер Криворізького) району Дніпропетровської області.
Літературну творчість розпочала у 10 років. П’ятий рік навчається у гуртку “Театральне мистецтво” КЗ “Софіївський центр творчості”.
Стала переможницею обласного етапу конкурсу юних літераторів “Собори наших душ2019”, зайняла І місце у номінації “Проза” у середній віковій групі. Дівчинка дуже скромна, чутлива, товариська, має гарну пам’ять.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment