Едуард ОВЧАРЕНКО
Київський академічний драматичний театр на Подолі неодноразово звертався до творчості Івана Франка. Багато років у репертуарі театру була вистава “Таїна буття” Тетяни Іващенко, в якій розповідається про життєвий шлях Каменяра, нині в афіші – спектакль за однойменним твором Івана Яковича “Сойчине крило”. А нещодавно на камерній сцені (театральній вітальні імені Ігоря Славинського) Ігор Матіїв поставив виставу “Імітація” за повістю Івана Франка “Для домашнього вогнища”.
Для багатьох найактуальнішим є питання, де взяти гроші. Можна влаштуватися на роботу, продати майно, купити лотерейний квиток або?.. Героїня вистави знайшла свій вихід. Тепер її чоловік жадає з’ясувати – який? Хто його обманює: ліпший друг чи кохана дружина? Але щось точно не чисто, коли твоє життя здається імітацією.
Актори разом з глядачами намагаються подолати лабіринти минулого, знайти докази і відкрити лицемірів у нетиповому детективі від Івана Франка.
– Це вже моє четверте звернення до української класики на професійній сцені, – розповідає Ігор Матіїв. – До цього були “Лісова пісня” в ІваноФранківському музичнодраматичному театрі, “Мина Мазайло” в Донецькому українському музичнодраматичному театрі та “За двома зайцями” у Київському театрі на Подолі.
Я народився в ІваноФранківську. З дитинства цікавлюся творчістю свого видатного земляка. Моєю студентською роботою на третьому курсі була постановка “Украденого щастя”. Франко – це справжня глиба. Ті теми, які він піднімав, та манера, в якій він їх розробляв і опрацьовував, дуже мені близькі. Свого часу передивився телевиставу за цим твором з Ольгою Куксенко та телевізійний фільм з Богданом Ступкою. А тепер пропонуємо свою, альтернативну версію цієї повісті.
Задум вистави виношував кілька років. Врешті, написав інсценування і запропонував художньому керівникові нашого театру Віталію Малахову взяти її до постановки.
Мені подобається ідейна складова цього твору і сам жанр. Це водночас і драма, і психологічний детектив, що майстерно зроблений як екшн. І звісно ж, проблематика, яку Франко порушує в цій повісті.
Репетиції розпочали ще у березні. Потім їх кілька разів відкладали. Спочатку через локдаун, а потім через те, що актори були зайняті в інших виставах. Регулярні репетиції розпочалися в жовтні. Атмосфера під час репетицій була приємна, ми добре попрацювали. Після прем’єри залишився гарний присмак. Звичайно ж, хотілося б ще попрацювати з цими акторами.
В Івана Франка є дуже детальний опис головних героїнь – Анелі й Юлії. Коли прочитав твір, то був вражений, як наші актриси Катерина Шенфельд і Катерина Вайла схожі на героїнь повісті. “Чорнява, з ямочками” – це Шенфельд (Анеля), емоційна – Вайла (Юлія). Подібність не лише зовнішня, але й характерів, була вражаюча.
Якщо з цими акторками я працював раніше, то з Ігорем Ніколаєвим (Антось), Станіславом Мельником (Гірш) і Євгеном Ковирзановим (Барон) – наш перший спільний проєкт, хоч вже давно хотів з ними попрацювати. Редліха мав грати Костянтин Темляк, однак він захворів і довелося вводити на цю роль Юрія Філіпенка. Юрій добре впорався зі своїм завданням, а в наступних показах гратиме і Костянтин.
У виставі є багато тем, про які можна говорити: на що здатна людина заради того, аби вижити, про суспільство, від якого ми залежимо і яке досить часто керує нашими вчинками тощо. У Антося конфлікт: дружина, яку він любить, і суспільство, що засуджує її вчинки. Врешті він стає на бік суспільства.
Ми назвали виставу “Імітація”, бо тут головна тема – дволикість людей. Хто найчастіше кричить “Ловіть злодія!” – сам злодій. Так і тут. У схемі замішано багато людей, а коли все починає відкриватися, то винними, звичайно ж, залишаються виконавці. Але ніколи не судять замовників. Це глобальна тема, яка стосується і наркотиків, і проституції і всього того, що у нас твориться. Натхненники та організатори всіх злодіянь ніколи не несуть кари. Думаю, що це актуально для нас дотепер.
Художникпостановник та художник з костюмів – Таїсія Карась. Працюємо разом вперше. Спочатку у нас було кілька рішень. Зупинилися на найбільш нейтральному рішенні, мінімалізмі. Нам хотілося повністю змінити малу залу, зробити абсолютно інший сценічний простір. На такому мінімалізмі зіграли цю детективнопсихологічну історію.
Що стосується костюмів, то ми не хотіли історизму, не прагнули повернутися в 90ті роки ХІХ століття. Водночас не одягали героїв у сучасні строї. Костюми стилізовані, недостовірні, певною мірою зберігають смак позаминулого століття. Всі вони вирішені в темних тонах, а головна героїня – світла пляма на темному тлі.
Помітно, що глядач дивиться виставу зосереджено. Це важливо. Людям подобається, а якщо задоволений глядач, то задоволений і режисер.
Мені подобається багато творів Івана Франка. Хотів би поставити “Перехресні стежки” і “Украдене щастя”, але вистави за цими творами вже йдуть у багатьох українських театрах. Також в Івана Яковича безліч цікавих оповідань. Мені, приміром, дуже подобається “Хома з серцем і Хома без серця”. Це історія про те, що таке праця і що таке популізм. На прикладі двох чоловіків показано, як можна використати свій талант. Його можна кинути на працю, а можна – на дешевий популізм. Можливо колись звернуся до цього сюжету.
Зараз робитимемо інтерактивний детектив. Залучатимемо публіку до розслідування злочину. А за яким автором буде ця постановка, нехай поки залишається таємницею.
