Репресовані родичі Лесі Українки

Присвячується 150-літтю від дня народження поетеси і пам’яті її кревних

Анна СТОЛЯРОВА,
почесний член Всеукраїнського товариства “ПРОСВІТА” імені Тараса Шевченка та Національної спілки краєзнавців України, автор книги “Харківська весна Лесі Українки”, лауреат премії імені Дмитра Багалія, м. Харків

Родина Лесі Українки відзначалася шляхетністю та волелюбством. Пращур Драгоманових був заволокою з Греччини. Служив драгоманом (перекладачем) при гетьманському уряді Б. Хмельницького. Рід українізувався, прапрадід Лесі Українки Стефан Драгоман жив на Полтавщині, і вибрано його було “яко чоловіка зацного і віри годного” війтом міста Переяслава. Рід Косачів теж дуже древній. В родині зберігався документ, в якому було записано: “Правитель Захолмья Стефан Косач исходатайствовал для себя в 1444 году у Германского императора Фридриха титул герцога, откуда вся его область получила название Герцоговины”. З того часу розсіялися нащадки Стефана Косача по багатьох країнах, один з них оселився на Чернігівщині. Гордість за свій рід голосною луною озветься в крицево гартованих рядках Лесі Українки: “Ми ще поборемось. Ми, слава Богу, вродились не підніжками магнатів, у нашім гороскопі інші зорі”.
Почнемо розповідь про родичів Лесі Українки, які були переслідувані ще за царських часів. Яків Якимович Драгоманов, брат діда Лесі Українки Петра Якимовича Драгоманова, був декабристом. Є запис у біо-бібліографічному словнику “Деятели революционного движения в России” (далі “Словник” — авт.): “Драгоманов Яков Акимович, прапорщик Полтавского пехотного полка, из дворян, член общества Соединенных Славян, по отбытии трехмесячного тюремного заключения переведен в Старо-ингерманландский пехотный полк, в 1828 г. уволен со службы и оставлен под строгим надзором”.
Коли Петро Антонович Косач, батько Лесі Українки, був на другому курсі, в Петербурзькому університеті сталися так звані “студенческие беспорядки”. Багатьох студентів покарали, зокрема і його. Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету св. Володимира на юридичний факультет. Після закінчення університету вступає на службу в київську палату карного суду, захищає дисертацію на ступінь “кандидата законоведения”. В 1868 р. призначається головою Зв’ягельського з’їзду мирових посередників. В цьому місті народилася Лариса Петрівна Косач. З того часу і до кінця життя батько завжди служив “по крестьянским делам”, його рішення селянських справ були здебільшого на користь селян. За прихильність до селян його не любило не тільки начальство, а й сусіди-поміщики. П. Косач вважав українські справи своїми справами, був найактивнішим членом “Старої Громади”, членом редакційної колегії журналу “Київська старовина”, надавав матеріальну підтримку українським виданням, був у дружніх стосунках з І. Франком, М. Лисенком, М. Старицьким. За розповідями наймолодшої дочки Ізидори її батько був знайомий з Т. Г. Шевченком. Наприкінці травня 1861 р. відбувалося перепоховання праху Т. Шевченка. Пароплав “Кременчуг” не міг пристати до берега через дуже велику повінь. І тоді вирішили на звичайний драбинчастий віз покласти труну з прахом поета, і в цей Шевченків віз впряглися кращі українські студенти, серед них був і Петро Косач. Ідучи по пояс у холодній дніпровській воді, вони витягли труну на берег. Він був людиною гуманною. У нього був друг Лободовський Михайло Федорович, видатний етнограф і перекладач Гоголя на українську мову. Він служив учителем. В поліцейському відділку є запис: “Косач за предоставление должности волостного писаря бывшему сельскому учителю М. Лободовскому, уволенному за украинофильство, и за снабжение его украинскою литературою заподозрен в политической неблагонадежности”. Коли помер Петро Антонович Косач, на його похорон зі Львова, із Австро-Угорщини, приїздив Іван Франко і гірко плакав над могилою кращого друга.
Рідну сестру Петра Косача Олександру Антонівну Косач весною 1879 р. арештували в Петербурзі. Її врешті випустили, а її чоловіка Бориса Опанасовича Шимановського заслали до Сибіру за участь у революційному русі. В цей же рік була арештована друга сестра Косача Олена Антонівна Косач. Про неї є запис в тому ж “Словнику”: “Участница киевского кружка “бунтарей”. В 1876 г. привлекалась к дознанию по делу о революционном кружке в Елизаветграде, состояла под надзором. Зимою 1878-1879 г.г. жила в Петербурге, работала акушеркой в Калинкинской больнице. Арестована в Петербурге после 13 марта 1879 г. в связи с покушением на Дрентеля (шеф жандармів – авт): находилась в заключении в Литовском тюремном замке”. Пізніше її вислано в Олонецьку губернію, в 1881 р. заслано до Сибіру на п’ять років в м. Ялуторовськ Тюменської області. Дізнавшись про це, восьмирічна Леся пише свій перший вірш “Надія”: “Ні долі, ні волі у мене нема,/ Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну”.
Рідний брат Олени Пчілки і дядько Лесі Українки Михайло Петрович Драгоманов народився у м. Гадяч, де колись була прийнята з ініціативи гетьмана І. Виговського Гадяцька угода, що давала ілюзії на відродження автономії України. М. Драгоманов закінчив Київський університет св. Володимира, історико-філологічний факультет. Він був активним учасником історично-культурного процесу, заявляв: “Волію краще сам творити історію, ніж про неї писати”. І творив. Він ставив за мету науковою працею довести абсурдність офіціозних положень про несамостійність української нації та її культури. Був організатором недільних шкіл як засобу інтелігенції сприяти просвіті народу. Першу школу відкрито 1859 р. в Києві, де був викладачем історії М. Драгоманов. Вона стала прообразом багатьох шкіл України. У Харкові організатором недільної школи була Х. Алчевська. Заслуга М. Драгоманова у тому, що він намагався об’єднати українців на основі власної національної історії, культури, спільних традицій. Фольклорними виданнями він демонстрував світові достойне минуле українського народу, його героїзм в нерівній боротьбі із зовнішньою експансією, його прагнення до державної незалежності. Два томи “Історичні пісні малоруського народу. З поясненнями Вл. Антоновича і М. Драгоманова”, класичний збірник української народної прози “Малоруські народні повір’я і оповідання”, два випуски “Політичні пісні українського народу 18-19 ст.ст. з увагами”, “Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство” – мали велике значення в освітньому процесі. М. Драгоманов був членом товариства “Стара Громада”, до якої входили видатні діячі української культури і меценати, зокрема П. А. Косач. Вони видавали часопис “Київська старовина”, газети “Київський телеграф”, “Рада”, книжки для народу, займались просвітницькою справою. М. Драгоманов був одним з організаторів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, яке об’єднувало передову наукову громадськість, займалося дослідженням історії, етнографії. фольклору, статистики, кліматично-географічних умов України, публікацією українських народних пісень, давніх актів, літописів, вивченням стану хліботоргівлі на Правобережжі, кліматологічними дослідженнями, переписом населення, тощо. Усе це перетворило “Товариство” на своєрідну українську академію. Вершиною діяльності “Географічного товариства” був третій археологічний з’їзд у Києві 1874 р., на якому чітко вияснилось згуртування свідомого національного українства, метою якого було надання українській справі європейського рівня і можливість входження України в загальноєвропейський культурний світ. Саме це викликало незадоволення імперської влади. Була призначена спеціальна комісія для розслідування діяльності “Товариства”. Наслідком перевірки “високої комісії” був ганебний “Емський указ” 1876 р. про заборону всього українського, навіть не можна було ставити підписи під нотами українською мовою. “Географічне товариство” було закрито, М. Драгоманова звільнили з викладацької роботи в Київському університеті без права викладання в інших університетах, виникла загроза висилки до Сибіру. Комітет “Старої громади” у складі 12-ти членів виніс рішення про утворення українського закордонного видання періодичної збірки “Громада”, редактором і видавцем був призначений М. Драгоманов. Планувалося, що він буде продовжувати українську справу за кордоном. Кошти на цю справу і отримання Драгоманова і його родину дали члени “Старої Громади” П. Косач і Я. Шульгін. Часопис “Громада” таємно будуть переправляти до Галичини і далі до українців Наддніпрянщини. Ранньої весни 1876 р. М. Драгоманов виїздить до Відня, потім у Швейцарію до Женеви. Тож він був першим українським політичним емігрантом. У збірнику “Громада” перш за все друкувалися статті про Україну, книги, зокрема, “Кобзар” Шевченка, роман Панаса Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні” і повість “Лихі люди”. Одна з найкращих праць М. Драгоманова — “Чудацькі думки про українську національну справу”, де вчений піддає гострій критиці московську нетерпимість до українського народу. Драгоманов пропонував боротися за самостійну Україну еволюційним шляхом:

  1. Культурно-літературна праця по розбудженню й розвитку національної свідомості;
  2. Введення Конституції;
  3. Реформами добиватися розв’язання соціальних проблем.
    Революційний шлях він відкидав – на крові демократії не побудуєш. За кордоном Драгоманов боровся за право існування української історії, літератури, мови. У травні 1878 р. Драгоманов виголосив на літературному конгресі у Парижі промову: “Література українська, поскрибована урядом російським”. Він сказав: “Членам конгресу важко буде й повірити, щоб ціла література в Європі була заборонена, й щоб така нечувана подія могла статися в середині 19-го століття”. Свою промову Драгоманов надіслав Голові Конгресу Віктору Гюго, за його сприяння вона була розповсюджена по усьому світу. Тоді вся прогресивна інтелігенція дізналась про ганебне ставлення російського уряду до українського народу. Авторитет Драгоманова в Європі як вченого, історика, філософа, мислителя був дуже високим. Праці Драгоманова, що він подав на міжнародні конгреси фольклористів у Парижі і Чикаго звернули на себе увагу іноземних спеціалістів. На Конгресі в Лондоні його вшановано вибором у члени Міжнародної Ради фольклористів, а перед Конгресом у Чікаго – Почесним членом цього Конгресу. Його запрошують читати лекції з історії у Софійському університеті. Коли у 1891 році розперезані російські сановники вимагали вигнати його з Болгарії в Росію, то болгарський уряд не пішов на це, хоч Драгоманов не мав громадянства Болгарії. До останніх днів він не розлучався з мрією повернутись в Україну: “Невже помру, не побачивши українського неба, журливих верб над водою, не почую, як увечері озивається піснею той чи інший куточок села?” Драгоманов виховав цілу плеяду вчених Болгарії, збудивши у багатьох з них інтерес до подальшого вивчення історії українсько-болгарських духовних взаємин. І. Франко казав, що Драгоманов був “сотворений на духового провідника великої нації”. В грудні 1894 р. учні й друзі Драгоманова вирішили у Львові відзначити 30-літній ювілей громадсько-політичної і літературно-наукової діяльності. Було створено культ-освітнє товариство “Поступ”. З’їхалось 600 осіб, виступали І. Франко, М. Павлик, Н. Кобринська, В. Стефаник, було багато подарунків, вітань. Леся Українка назвала ювілей “святом свідомої себе України”, французький історик Альфред Рембо назвав ювілей “великим слов’янським концертом” , на якому видатний фольклорист Анрі Карноа проголосив “Многіє літа Михайлу Драгоманову”. І ніхто тоді не думав, що йому залишилося жити півроку. “Властитель дум” М. Драгоманов помер від серцевої хвороби 8 червня 1895 р., похований на католицькому кладовищі у Софії за протестантським обрядом, як заповідав (не хотів, щоб у кращій світ його проводжав п’яний російський священик). Український скульптор, також емігрант, Михайло Паращук спорудив надгробок над його могилою, на підмурку якого викарбовано: “Великому громадянину від українських емігрантів”. Драгоманов був учителем і духовним батьком Лесі Українки, звали його “Українець”, Леся забрала в нього псевдонім. І так вийшло, що в останній рік життя Драгоманова Леся жила в його родині в Софії. Поховавши його, Леся взяла з собою грудку землі з дядькової могили і написала прощальний вірш, повитий глибоким смутком і пошаною до дядька:
    Торік, бувало, тут над цим потоком
    Звивала я тобі вінки барвисті…
    Тоді у мене і квітчасті вірші,
    Жартуючи лилися з – під пера, —
    Колись я мала той дівочий звичай,
    Як покидала край який надовго,
    Збирати квіти з наймиліших міст
    І брати їх на пам’ятку з собою, —
    Тепер взяла я грудочку землі,
    Колись її положать надо мною…
    Леся Українка казала: “Він научив мене, як люди терплять лихо і боряться з долею”. А до України М. Драгоманов повернувся своїми безцінними працями, вивчаючи які сучасні українці роблять висновок, який звучить останніми словами Драгоманова до українців: “Коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Мало кого хіба б’ють на землі? Люди інтересуються лиш тими, хто одбивається. І таким, звичайно, і помагають”. Ці слова звучать як заповіт українцям до боротьби за волю і невтомної праці для щастя.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment