Тарас Шевченко: «От Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” започатковано в січні 2019 р. Він умотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”.
До Різдва Христового Володимир Мельниченко приурочує розповідь про дуже важливі твори, написані Тарасом Шевченком саме у ці святкові дні, а також — про деякі подробиці його життя, пов’язані з ним.

“Кайдани порвіте”
Двадцять третього жовтня 1845 р., Шевченко поскаржився у листі до А. Г. і Н. Я. Родзянків, що дуже простудився: “С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу ещё не выходил из комнаты, и ко всему этому ещё нечего читать. Если бы не Библия, то можно было бы с ума сойти”. Через тиждень поет уже приїхав до Переяслава, де його вдома лікував А. О. Козачковський, який у спогадах залишив алмазний рядок: “Іноді він читав Біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки; на жаль, ця Біблія під час пожежі згоріла”. У мене немає сумніву, що, говорячи словами поета, “Святая Біблія” лежала у тяжко хворого Шевченка під рукою, коли на Різдво, 25 грудня 1845 р., він написав свій безсмертний “Заповіт”:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…
Цей Шевченків заповіт українці виконали — нинішнього року відзначаємо 160у річницю перевезення його праху з Петербурга в Україну й перепоховання в Каневі на Чернечій горі1. Нагадаю, що в Києві панахиду за упокій Шевченкової душі було відправлено в церкві Різдва Христового на Подолі.
Щодо найважливішого Шевченкового заповіту — “кайдани порвіте”, — то його реалізація триває до цього часу…
Які кайдани заповідав порвати національний Пророк? Багато хто визнає це питання риторичним. Адже, мовляв, усе давно і всім відомо! І всетаки, всетаки… Певно, що йшлося про кайдани царизму і кріпосництва, соціальнокласового поневолення. Безперечно! Та погляньмо на “Заповіт”, опираючись на підказки, які сам Тарас Григорович залишив. У поемі “Кавказ” названо тих, які навчали “Кайдани кувати, / Як і носить!..” За десять днів до “Заповіту” Тарас Шевченко в посланні “І мертвим, і живим…” абсолютно конкретно вказав, від кого його землякам історично передані кайдани:
Так от як кров свою лили
Батьки за Москву і Варшаву,
І вам, синам, передали
Свої кайдани, свою славу!
В поемі “Чернець” (1847), переписаній Тарасом Григоровичем у Москві зі значними переробками в березні 1858 р. з “Малої книжки” до “Більшої книжки”, все це зосереджено в одному рядку: “Кайдани брязкають… Москва…”
Отже, йшлося про московські кайдани!
Завжди дуже добре пам’ятав про це М. С. Грушевський. А точніше — беріг у своєму національному генотипі. Це його слова — “генетичне преємство…”
Сто років тому в історично нових умовах М. С. Грушевський сформулював імператив Нової України, який відкривав їй шлях до національної ідентичності: “Перше, що я вважаю пережитим і віджитим… се наша орієнтація на Московщину, на Росію…” Він різко заявив, що вважає визволення від “песього обов’язку” перед Москвою надзвичайно важливим і цінним. Але насправді тоді цього не сталося… Втім, відбулася теоретизація поетового Слова, а вогненність його Заповіту і в радянські часи палила душу великих українців.
Досить нагадати пронизливі рядки незабутнього Василя Стуса, який у другій половині ХХ століття пошевченківськи сильно й переконливо заявив про ключове завдання самоідентифікації України — розірвання московських кайданів:
Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
У наші дні найпронизливіше нагадує про Москву національний класик Дмитро Павличко, який ще у 2012 р. писав у вірші “Я вбитий був під Крутами…”
Я, кулею московською
Пробитий на проліт,
Встаю, щоб знов послухати
Шевченків Заповіт.
У цьому контексті вражають проникливі слова М. С. Грушевського, сказані на початку ХХ століття, — вони звучать дуже сучасно. Взагалі їх мовлено на віки:
“Перед лицем поета мусимо здати собі справу, чи живий в нас дух його? Чи не держимося ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими ліпшими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами — сею основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас та свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко в знаних словах…”.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ці рядки написані поетом у віці Ісуса Христа на засланні в Орській фортеці. Шевченко ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написано поетом, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву” (О. Т. Гончар), написано віруючою людиною, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Але, говорячи словами В. М. Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…”
У визначальних Шевченкових рядках самоназва “Україна” як символ ідентичності, була навічно сакралізована й запеклася назавжди в українській свідомості, а поетова святоблива жертовність стала ментальним критерієм вірності Україні.
От і тепер, перечитуючи Шевченкові осердні рядки, розуміємо, що йдеться не про те, чи знаємо ми про його святу жертовну любов, або чи віримо в неї… Ні! Чи палить вона саме нас?! І найперше — державних очільників! Уявіть собі всенародний референдум щодо них із цим питанням…
Наша сучасна драма полягає в тому, що можновладці реально спрямовують свою любов насамперед на себе і насправді не здатні пошевченківськи душу погубити за Україну. Згадуються слова М. С. Грушевського, написані з іншого приводу, але вбивчо точні: “Се правда, вони не шевченки”.
То ж і маємо таки справу з олігархічними обрисами “національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем…” (М. С. Грушевський). За цих умов при черговому перерозподілі влади українців рятує ментальний оптимізм: “Було всього, а буде ще всьогіше” (Ліна Костенко). Втім у серці та свідомості вкотре зрадженого народу накипає нещадний підсумок, який можна сформулювати Шевченковими словами: “Недоуми! Занапастили Божий рай!..”
Водночас з’явилася надія на те, що живий Шевченків дух нарешті поселяється в молодих українських душах, і, сподіваюся, є підстави нині з оптимізмом передати упевненість М. С. Грушевського, який у статті “Українське свято” (1910), цитуючи вже названі Шевченкові слова, наголосив, що молоді люди “набиратимуться з них святої любові до свого народу, любові вищої над усе, по слову поетовому…”
Але лише тоді, коли в українському суспільстві на ділі панівним стане Шевченкове розуміння правдивого Слова, що людям би серце розтопило:
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
Не забуваймо, що Шевченкова душа досі залишається з українським народом, і лише після виконання його заповіту полине
До самого Бога
Молитися…

“Отак мені доведеться
свято зострічати!”
Напередодні Різдва 24 грудня 1848 р. на Косаралі Шевченко написав один із кращих віршів його невольницької лірики “Не додому вночі йдучи…”, звернений до близького друга на засланні, чиновника Оренбурзької прикордонної комісії Ф. М. Лазаревського:
Надворі, бач,
Наступає свято…
Тяжко його, дружебрате,
Самому стрічати
У пустині. Завтра рано
Заревуть дзвіниці
В Україні; завтра рано
До церкви молитись
Підуть люде…
Наступні рядки потрясають своєю контрастністю з попередніми, рвуться душу запалити, серце розірвати безвихіддям каторжного заслання, нидіння у промерзлому курені на острові в Аральському морі:
Завтра ж рано
Завиє голодний
Звір в пустині, і повіє
Ураган холодний.
І занесе піском, снігом
Курінь — мою хату.
Отак мені доведеться
Свято зострічати!
Та Шевченко не був би Шевченком, якби в кінцівці ліричної поезії не виявив однозначно свій незламний, нескорений характер:
Що ж діяти? На те й лихо,
Щоб з тим лихом битись.
А ти, друже, мій єдиний,
Як маєш журитись,
Прочитай оцю цидулу
І знай, що на світі
Тілько й тяжко, що в пустині
У неволі жити;
Та й там живуть, хоч погано,
Що ж діяти маю?
Треба б вмерти. Так надія,
Брате, не вмирає.
Розповім, як наприкінці 1916 р. політичний засланець М. С. Грушевський написав до Різдва Христового статтю “На Святвечір”, аби підбадьорити своїх земляків галичан, у тижневик “Промінь”, який, за його словами, “був єдиним українським органом” у Москві.
До неї Грушевський узяв епіграф із твору Тараса Шевченка “Не додому вночі йдучи…”: “Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні; завтра рано до церкви молитись підуть люде… Завтра ж рано завиє голодний звір в пустині, і повіє ураган холодний”. Потім Михайло Сергійович згадував: “Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було таки нічого, окрім кількох слів невмирущої надії. Пішло тільки мотто (епіграф на початку твору, в даному випадку — статті. — В. М.) з Шевченка й титул (титульна сторінка. — В. М.). Думаю, що значення їх було зрозуміле”.
Уточню, що в журналі було надруковано лише півтитула. Проте й половини сторінки дійсно було достатньо, щоб зрозуміти Грушевського. Він посилав багатостраждальним галичанам енергетичний сигнал — упевненість у тому, що вони вистоять, спираючись на свого Кобзаря:
“Друзі і браття! Ви, що проходите хрестним шляхом, котрим пройшов шістьдесят літ тому найкращий з Українців, — в згадці про нього, що йшла за вами невідступно на сім шляху і путеводною зорею світитиме вам до кінця, ви знайшли, певно, і сим разом утіху і опору і тверду рішучість — пронести через всі пустині життя і принести назад ціло і ненарушено святий огонь, що одушевляв його:
…Жива
Душа поетова святая,
Жива в святих своїх речах…”.
Потрясаючу історію розповіла в журналі “Київ” (2003, № 1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. У 1950 р. у Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на Святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка. Саме ці рядки: “Завтра рано / Заревуть дзвіниці / В Україні… / Завтра ж рано / Завиє голодний / Звір в пустині…” Вірченко згадує: “В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…”

“Приїжджав до мене колядувать
старий М. С. Щепкін”
Особливо щасливим було для Шевченка Різдво 1857 р. І не лише тому, що десять разів до нього він зустрічав свято на засланні. Були й там несподівано радісні миттєвості. Скажімо, в листі до Андрія Лизогуба від 29 грудня 1849 р. із Оренбурга писав:
“На самий Святвечір сижу собі одиноднісінький у хатині та журюся, згадуючи свою Україну і тебе, мій друже єдиний. Думаю: от Бог дає і свято своє велике на радість добрим людям, а мені нема з ким слова промовить. Аж гульк! входить в хатину добрий Герн2 і подає мені ваш лист. Господи милостивий! Як я зрадів! Неначе батька рідного побачив або заговорив з сестрою на чужині!”
Чи у 1851 р., якраз на Різдво, самодіяльний драматичний гурток у Новопетровському укріпленні, душею якого був Тарас Григорович, завершив постановку комедії О. М. Островського “Свої люди — поквитаємось”, а 26 грудня відбулася прем’єра вистави. Шевченко прочитав п’єсу в журналі “Москвитянин” (1850, № 6).
Та не тільки прочитав! Є спогади штабскапітана, командира роти Є. М. Косарева, в якого служив Шевченко, записані М. Д. Новицьким. Виявляється, він блискуче зіграв роль стряпчого Ризположенського: “Оскільки генеральної репетиції в нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи посправжньому не грав, то ми й не знали, який вийде з нього Ризположенський. Та коли на першій виставі він з’явився на сцені в костюмі та гримі й почав уже грати, то не тільки публіка, але навіть ми, актори, були здивовані й захоплені!.. Ну, вірите, наче це зовсім не він! Нічогісінько в ньому не лишилось Тарасового: ярига, достеменний тогочасний ярига, — і з вигляду, і голосом, і всією поведенцією!..”3.
До речі, на цю п’єсу діяла заборона на професійній сцені аж до кінця 1860 р., а затим ще двадцять років п’єса йшла у спотвореній цензурою редакції. В Росії відбулися лише кілька аматорських постановок. Однією з перших і стала вистава з участю Шевченка в Новопетровському укріпленні на Різдво 1851 року!
Або ще. Знаю, що гарно було на душі у Тараса Григоровича на Різдво 1858 р., бо саме 25 грудня він закінчив портрет відомого американського і англійського актора Айри Олдріджа, яким захоплювався4. К. Ф. Толстая (Юнге) згадувала:
“Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра… і я. Трагік серйозно сідав на приготовлене місце і сидів деякий час урочисто й тихо, але жвава вдача його не витримувала, він починав робити гримаси, жартувати з нами, набирав комічнопереляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися. Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас не відомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Нарешті Олдрідж схоплювався й починав танцювати “gig” (джигу, тобто, швидкий старовинний танець. — В. М.) на превелику радість моєї сестрички… Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет був скоро закінчений, підписаний художником і моделлю…” Справді, на портреті праворуч унизу художник залишив білим олівцем авторський підпис і дату: “1858. Т. Шевченко. 25 декабря”. Отже, на Різдво Христове!
Та все це не йшло в порівняння з тим, що напередодні Різдва 1857 р. до Шевченка, який, повертаючись із заслання, знаходився в Нижньому Новгороді… Втім, прочитаємо його запис у Щоденнику 24 грудня: “Святам свято і торжество є з торжеств! О третій годині ночі приїхав Михайло Семенович Щепкін”.
Один із найкоротших записів у Щоденнику. Того щасливого дня Шевченку було не до записів. Узагалі вони відновилися аж 29 грудня після від’їзду М. С. Щепкіна, але присвяту “Неофітів”, що створена 5–8 грудня, поет артисту зробив саме цим днем: “М. С. Щепкину. На память 24 декабря 1857”. Тарас Григорович також подарував у цей святковий день артисту свій автопортрет із дарчим написом: “Михайлу Семеновичу Щепкину на память 24 декабря 1857 года от Тараса Шевченка”.
Зустріч двох друзів була спалахом людського тепла і щирої дружби. Вони кинулися в обійми і обидва розридалися так, що довго не могли вимовити й слова…
Ці Різдвяні дні поет і артист не відходили один від одного, розлучалися лише тоді, коли Щепкін виходив увечері на сцену місцевого театру, де зіграв у чотирьох виставах, у тому числі роль Михайла Чупруна у виставі “Москальчарівник” І. П. Котляревського. Майстер буквально відчував на собі захоплений погляд і могутню енергетику поета, в якій його талант розкривався з особливою силою. Зі свого боку, Тарас Григорович не відводив очей від геніального артиста й найдорожчого друга…
Після його від’їзду засмучений Шевченко тільки й зміг записати в Щоденнику: “Шість днів, шість днів повного, радісноурочистого життя!”
На щастя, щире захоплення М. С. Щепкіним і безмежна вдячність йому назавжди збереглися в поетових листах, написаних на початку 1858 р. Я зібрав ці дивовижні рядки докупи:
Другого січня. З листа до А. І. Толстої:
“… 24го приехал ко мне из Москвы гость. И кто бы вы думали был этот дорогой гость, который не дал мне написать вам ни одной строчки? Это был ни больше ни меньше как наш великий старец Михайло Семенович Щепкин. Каков старец? За четыреста верст приехал навестить давно не виданного друга. Вот это, что называется, друг. И я бесконечно счастлив, имея такого искреннего друга”.
Четвертого січня. З листа до П. О. Куліша:
“Наробив він мені, оцей старий, лиха: приїзжав до мене на святках колядувать. Я й досі ще хожу неначе з тяжкого похмілля од його колядок. Учистив старий! аж пальці знать. I де в його узялась така жива, сердечно трепещуща, жива натура? Диво, та й годі!”.
Четвертого січня. З листа до М. М. Лазаревського:
“Приїжджав до мене колядувать старий М. С. Щепкін, то я після його колядки ще й досі хожу, неначе після похмілля. Нехай йому Господь шле добре здоров’я”.
Четвертого січня. З листа до М. О. Максимовича:
“Я ще й досі не охолонув од мого дорогого гостя, і досі ще стоїть він у мене в очах і не дає мені покою ні вдень, ні вночі… Завдав він мені свято. Так учистив, що аж пальці знать”.
Такої напруги щирих емоцій і дружніх почуттів, такої вдячності за справжнє, чудотворне щастя, подароване дружбою, у Шевченка більше не зустрічаємо. Нічого подібного, здається, не знайдемо у світовому мемуарному й епістолярному жанрі. У словах про М. С. Щепкіна — серце, що завмирає від захоплення. Як зазначив І. М. Дзюба, “записи цих днів підносяться до апофеозу щастя”. Нагадаю Шевченкові слова з повісті “Художник”:
“Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты — это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю”.
Тож, якщо колинебудь нарешті буде зображено справді щасливого Тараса Григоровича, то поряд із ним обов’язково побачимо й Михайла Семеновича.

“Щоб і на Різдво б то не виходити?
А кутя? А узвар?”
Розпочавши статтю з Шевченкового “Заповіту” хотів істотно наголосити, що саме на Різдво Христове національний Пророк залишив особливі заповідні знаки для всіх українців. Певно, не був також випадковим і той факт, що у 1846 р. зустріч кириломефодіївців за участю Шевченка в Києві відбулася саме 25 грудня. Як свідчив М. І. Костомаров, обговорювалося питання “майбутньої федерації слов’янських племен”. Якраз у той день студент Університету Св. Володимира О. Петров, за доносом якого було незабаром розгромлене КирилоМефодіївське братство, й підслухав братчиків.
Але найважливіше нагадати, що саме 25 грудня 1859 р. Шевченко написав у столиці Російської імперії Петербурзі вірш “Осія. Глава XIV. Подражаніє”, в якому використано деякі мотиви й образи із Книги біблійного пророка Осії (VIII століття до н. е.). Поезія побудована так, що пророк звертається безпосередньо до України:
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись
В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний!
За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих
До краю нищить…
Отже, у вірші лунає найзастрашливіша Шевченкова засторога — “Погибнеш, згинеш, Україно, / Не стане знаку на землі…” — яка, по суті, й досі пов’язана з небезпекою втрати національної ідентичності в умовах московського чи будьякого іншого домінування. Новітня історія України переконливо показала, що не можна забувати, тим більше, ігнорувати заповіти й застороги національного Пророка. В історичному потоці непідвладного людству часу кожна нація зінтегрувала духовні цінності, що дозволяють зберегти її генотип. Український генетичний код — у Шевченковій творчості. Зміна коду загрожує існуванню України.
Драматизм нинішньої ситуації ще й у тому, що замість усвідомлення Шевченкового провіщення долі України, воно фактично стало розмінною картою в сучасних політичних ігрищах з телеекранною участю незліченних політологів, політтехнологів, експертів, аналітиків, консультантів, радників, коментаторів, чимало з яких, сказати б, диспергують, тобто, буквально подрібнюють механічним способом, пережовують, залежно від політичної позиції, тверді, науково незаперечні, але незручні факти в дрібні, малоспроможні фактики чи й узагалі розчиняють їх, зливаючи в небуття. З іншого боку, щоденний фактизм, сиріч, абсолютизація чистих фактів без їх аналізу й узагальнення, став бичем публічного наукового тлумачення сучасних проблем.
А тут, добивши слово до сколотин,
всяк хоче правду виказать свою.
Ліна Костенко.
Йдеться не про заперечення присутності в ефірі перелічених спеціалістів, серед них є і серйозні фахівці, а про те, що всі вони, без винятку, позиціонують себе інтелектуалами та частогусто не є ними. Здається, переважають пустомолоти. Воістину, багато говорять саме ті, кому нічого сказати, і чимало пересічних людей заплутуються в потоці бездумнозайвих слів. “Бо марнота… в многості слів, але ти бійся Бога!” — підказує нам Книга Еклезіастова.
Значно меншу можливість маємо почути вчених, які вміють робити конкретну справу, і, якби ті, котрі цього не вміють, але вчать інших, зачерпнули дещицю наукових знань й інтелекту, тобто здатності думати, мислити, діяти, то це таки пішло б на користь їм, і людям, до яких звертаються. Не кажу вже про купу депутатів, інших можновладців — їм би таки корисно було познайомитися з науковою візією майбутнього України. Може тоді, говорячи словами Шевченка, “Розпадеться луда / На очах ваших неситих…” Утім, навряд…
Завершальні рядки поезії повертають нас до найвагомішої цінності, вже наголошеної нами в сюжеті про “Заповіт” — до Шевченкового Слова:
Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхе[є], не древлє слово
Розтлєнноє, а слово нове
Меж людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської…
Насамкінець нагадаю, що на початку грудня 1860 р. хворий Шевченко завів розмову з приятелем Ф. І. Черненком про своє бажання вибратися нарешті на вулицю, а той остерігав його й порадив не виходити цілу зиму. Тарас Григорович стрепенувся: “Щоб і на Різдво б то не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу; колядувати хоч рачки вилізу до куми5”. Він, очевидно, не міг не згадати тоді Різдво Христове в своєму селі, в повісті “Близнецы” (1855) писав, що ніч перед ним — це дитяче свято у всіх християнських народів і тільки святкується порізному: у німців, наприклад, із ялинкою, у великоросів також. А у них, після урочистої вечері, посилали дітей з хлібом, рибою і узваром до найближчих родичів, і діти, прийшовши в хату, говорили: “Святий вечір! Прислали батько й мати до вас, дядьку, і до вас, дядино, святу вечерю”.
Напередодні Різдва, 24 грудня 1823 р. Тарас, якому йшов десятий рік, з дванадцятирічним братом Микитою і семирічною сестрою Яриною прийшли до діда Івана:
“Я помню трогательный один Святый вечер в моей жизни. Мы осенью схоронили свою мать. А в Святый вечер понесли мы вечерю к дедушке и, сказавши: “Святый вечир! Прыслалы до вас, диду, батько и…” — и все трое зарыдали. Нам нельзя было сказать и “маты””.
Судячи з усього, задум про колядування у куми здійснити не вдалося, тим більше, що 23 грудня 1860 р. Тарас Григорович повідомив Я. В. Тарновського, що “кума моя Н[адія] В[асилівна] занедужала…” Втім, очевидною є Шевченкова добра, тепла пам’ять про велике свято Різдва Христового й українські народні традиції, йому присвячені… Через два місяці після Різдва 1860 року Шевченко відійшов у Вічність…

1 У квітнітравні в проєкті “Подробиці Шевченкового життя” буде вміщено докладну розповідь про це.
2 К. І. Герн — Шевченків знайомий, відомий інженер і картограф Оренбурзького краю.
3 Спогади про Тараса Шевченка. Київ : Дніпро, 1982. С. 234–235.
4 Див. статтю проєкту “Німий захват від Айри Олдріджа” в “Слові Просвіти” 7–13 березня 2019 р.
5 Йшлося про Н. В. Тарновську, яка відвідала Шевченка 2 грудня, після чого він написав вірш “Н. Т.” (Великомученице кумо!”).