Тихо пішов, тихо прийшов

Валерій ФРАНЧУК,
м. Київ

Зайшов у тролейбус — і одразу побачив цього чоловіка, хоча був ТОЙ від мене далеченько. Він стояв біля виходу, чекаючи своєї зупинки. Людей було небагато, ніхто не звертав ніякісінької уваги га людину у військовій, далеко не новій формі з кількома медалями на грудях, а ця деталь привертала увагу і виділяла його серед інших пасажирів. Вдивляючись у ще досить молоде обличчя, я відчував, що ця людина пережила вже чимало, що позаду в нього багато гіркого, а може й страшного. І ще одне. Щось було в його постаті непевне, він наче вибачався перед нами, що так не схожий на нас.
А люд у тролейбусі був різний. Одні в роках, добре доглянуті і цинічно байдужі до всього, що діється навкруги. Інші — веселі, самовпевнені, балакучі, вертляві, зі специфічною корозійно-блатною говіркою. Одне слово — “хозяєва жизні”. І раптом: “Как надоєла ета война!” Ці слова наче довбнею вдарили мене по голові. Імпозантна дама невизначеного віку, уся в прикрасах, як новорічна ялинка, видно вгледіла-таки вояка. Це їй “надоєла война”. Я так глянув у її порожні очі, що вона миттю позадкувала до водія, мабуть, вирішивши, що “бандеровєц” її зараз з’їсть.
Я підійшов до воїна, вибачився, що перебиваю його, очевидно, невеселі думки (про це говорило його змарніле обличчя, порізане немов осіння рілля глибокими зморшками). “Дозвольте потиснути Вашу руку. Вклоняюся Вам за те, що зупинили москальського агресора. Хоча тут дехто не усвідомлює, що йде справжня жорстока війна”, — мовив перше, що спало на думку. Потиснувши міцну мозолясту правицю, запитав: “А як там на сході?” Чоловік якось сумно, але без роздумів, відповів: “Наступати немає наказу. І це найтяжче для побратимів”. Я не знав, що на ці слова йому сказати, тому помовчали.
Тим часом тролейбус під’їхав до моєї зупинки. “Дякую ще раз Вам, шановний, я вже виходжу”, — звернувся я до воїна. “І я теж”, — відповів він. Доля дала мені шанс, яким мав обов’язково скористатися: “Я художник Валерій Франчук. Ось тут, поряд, моя майстерня. Буду радий бачити Вас там, хочу намалювати Ваш портрет”.
Ця думка в мене виникла тієї ж миті, коли я побачив незнайомця у тролейбусі. “Скажіть, будь-ласка, як Вас звати?” У відповідь наш захисник витяг з кишені посвідчення: “Я — Віталій Голота, козацького роду…” — “А Ви, часом, не родич письменниці Любові Голоти?” — запитав я. Пан Віталій заперечливо похитав головою, ніби соромлячись, додав: “Нас, Голот, в Україні багато!” Прощаючись, дав новому знайомому свою візитівку і ще запросив, щоб він обов’язково озвався.
Хоча рутинні справи брали своє, та я не забував цю зустріч у тролейбусі на моїй Троєщині. Аж тут заграв телефон, в трубці я почув голос: “Добрий день, Валерію, це Віталій!”
“Ну, слава Богу”, — подумав я.
— Де ви знаходитеся і як моя пропозиція щодо портрету?
— Можу до Вас сьогодні завітати. Скажіть на котру годину, — відповів Віталій.
Я назвав годину — і розмова завершилася.
У призначену годину він ще раз зателефонував, що вже поблизу, і я зустрів його біля майстерні.
— Іду від побратима, провідував його. У нього немає обох ніг. Це сумно, але він недавно оженився — це радісно.
З розмови я дізнався, що переді мною кіборг, який захищав Донецький аеропорт “Сєвєр”.
Я здивувався, бо знаю, що псевдо “Сєвєр” мав молодий доброволець з Чернігова, котрий загинув — і воїн мені роз’яснив: всі, хто його знали, думали, що загинув саме він, тому дуже здивувалися, коли Віталій повернувся після чергового поранення живий. А псевдо “Сєвєр” — тому що вісім років жив в Якутії. Він про це розповів добровольцям, і цей слоган став його новим ім’ям. Згадування були хаотичні, бо я його весь час перебивав і допитувався, що з його пораненнями. Він показав слід від снайперської кулі на правій скроні, додавши: “Куля там, але після реабілітації голова болить менше”.
Що пережив цей 43-літній чоловік? Поранення в голову, ліва рука на титановій пластині, ноги посічені осколками, слід від кулі в спині, контузія після того, як 150-міліметровий снаряд прилетів в їхній бліндаж тощо. Але він знову має намір повернутися на схід, як розвідник 93 гвардійської ОМБР “Холодний Яр”, 2 батальйону, 6 роти.
Воістину із такими українськими патріотами ніякі путінські “іхтамнєти” цю землю не здолають. “Сєвєр” багато чого мені розповів. Дуже непросте життя мав цей воїн-доброволець. Була і босяцька юність із тяжкими наслідками через порушення законів, руйнування сім’ї, а головне — теперішнє його усвідомлення свого місця на цій землі та захист від “русскаво міра”.
Ось це, останнє, мабуть і є результатом довгих і непростих пошуків себе. Для нього Україна стала найвищим, найвизначнішим мірилом його життя.
Доки йшла наша розмова, я зробив начерк його портрета та подарував Віталію Голоті.
Р. S. Поза стінами свої квартири чи майстерні часто спостерігаю за тими, кому “какая разніца”, тими, які дудлять пиво під гидотний специфічний русскій шансон і ще й хизуються своєю ватністю. За тими, хто йде розбивати лоба об підлогу УПЦ МП, яка закликала їх заразитися коронавірусом і яка не підкоряється українській владі та відкрито підтримує російського агресора. І думаю: чому?! Чому таке можливо у нашій вою­ючій країні? Русскій мір забрав мільйони, вдумайтесь — не просто мільйони українських життів, він постійно нищив українську культуру, мову, він краде нашу історію, загалом хоче знищити українську націю. Я звертаюся до тих, кому є різниця: знайдіть тепле слово подяки для таких, як мій знайомий — відважний воїн Віталій Голота. Адже вони захищали і захищають нас від огидного, брехливого, жорстокого агресора-ординця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment