Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем «Скопусу»

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст

Закінчення. Початок у числі № 1 за 2021

Чергові наміри змін та причини їхньої пробуксовки
Передусім зроблю наголос на такому: актуальність і потрібність директивного документа, на підставі якого варто терміново наводити лад у контрольованій державою фактично в ручному режимі упродовж багатьох років ланці наукової діяльності, не викликає сумніву. Логічно вмотивованою сприймається і декларована мета: підвищення якості опублікованої у них наукової інформації та інтеграція цих видань до світового наукового простору. Якщо мати на оці, що українська наука уподовж століть вимушено розвивалася за стандартами і в тіні лише “старшого брата”, то намір перевести стрілки на європейські орієнтири виглядає безумовно правильним.
Втім, як і в будь-якій рішучій справі, перші кроки її втілення в життя зримо відтіняють як позитиви, так і гальмівні елементи.
Найслабкішими місцями документу є дві вимоги:
Перша. Директивне втягування усієї української періодики в науковометричні бази даних Scopus та Web of Scienceі.
Друга. Цілковито невмотивована вимога формування складу редколегій та оцінка якості діяльності науковців за новими, алогічними, критеріями.
Виконання їх уже призвело до появи в нашій державі ще одного непрозорого, фактично корумпованого, чинника, завдяки якому у керівній верхівці науки уже на законних підставах будуть витіснені останні острівці добропорядності й чесності, а їхні місця замінять грошовиті й маєтні, для яких наука стає не покликанням, а чином кар’єрного зростання та матеріального збагачення.

“Скопусівські” вимоги за рознарядкою бюрократів
З міністерського документу випливає, що всі наукові періодичні видання, які до початку 2018 року офіційно вважалися як фахові, автоматично підлягають санації: або входять до списку скопусівських, або, за умов недотримання вимог, переводяться до списку другорядних, офіційно не визнаних. Отож, і публікації в таких офіційно визнаватися не будуть.
Не зайве в цьому контексті поставити питання: хто конкретно приймає рішення про включення журналів до категорії “скопусних”: заснована 2004 року компанія глобального інформаційно-аналітичного бізнесу Elsevier, що розробила систему Scopus, чи Міносвіти?
Відповідь однозначна – наше міністерство. Отож, держава.
Згідно з даними сайту “Відкрита наука в Україні” (останнє оновлення 30.08 2020) до “Переліку наукових фахових видань України” входило 1110 назв таких видань (актуальний наказ МОН від 02.07. 2020 року). Нині це спільний показник для новоутвореної, так званої білої, категорії А та тимчасової, з перспективою “на виліт”, категорії В.
Проаналізувавши оновлений список, приходиш до невтішного висновку: упродовж півтора року запровадження нових “правил гри” із цієї більш ніж тисячі наукових журналів статус категорії “А” (офіційно визнаної нашим міністерством) отримало… сто видань, що до загальної їхньої кількості складає дев’ять (!) відсотків.
Багато це чи мало? Добре це чи погано?
Чіткіше відповісти на ці запитання можна тоді, коли порівняти цю кількість “щасливчиків” за науками – точними і соціогуманітарними.
Як і варто було очікувати, до нових критеріїв могли прилаштуватися зовсім небагато видань, переважна більшість яких має стосунок до проблематики фізико-математичних, хімічних, медичних, технічних, біологічних наук. Дослідження в цих галузях за всіх часів і режимів існування України справді були і є цікавими західному світу.
Натомість із гуманітарними журналами – печальна картина. Їх кількість – на пальцях однієї руки. Ось вони: Judaica Ukrainica (КМА); “Рукописна та книжкова спадщина України” (НБУ ім. В. Вернадського): “Сторінки Історії” (НТУУ КПІ); “Вісник Дніпропетровського університету”, серія: Історія та археологія; “Український історичний журнал” (Ін-т історії НАНУ); “Східноєвропейський історичний вісник” (Дрогобич). Ще – Києво-Могилянський гуманітарний журнал”. І це на всю Україну, на її майже 800 вишів…

Українознавчу науку дискримінує держава?
Шансів потрапити в розряд “узаконених” самою державою менше всього мають наукові журнали, тематика яких сконцентрована у площині передусім українознавства. Йдеться про такі його упосліджені і сфальсифіковані упродовж століть різною колоніальною владою складові як етнологія, фольклористика, народні творчість, журналістика, видавнича справа, звичаєве право, “білі плями” української історії. Зрештою, всі ті дослідження, які спрямовані на захист, розвій і ствердження української мови як державної.
Це сотні і тисячі ще ненаписаних сторінок локальних подій і явищ. Це такі ж сотні і тисячі відомих і маловідомих персоналій, на яких ще російською, а згодом радянською тоталітарною системами було накладено тавро “зрадників трудящого народу”. Це мільйони недосліджених сторінок архівних справ, шпальт рідкісних натепер перших українських газет, журналів, книг. Одне слово, все, що стосується національної ідентичності, мови та культури українського народу. Зазвичай, такий масив інформаційного національного генофонду навряд чи буде оцифрований у найближчім часі. Отож, пропаде не пізнаним.
Звісно, що все це має цікавити передусім саму державу в особі її нинішніх очільників, а не чужоземні “скопусівські” журнали, де завжди витребуваними будуть відкриття й знахідки передусім загально цивілізаційного, а не локального масштабу.
Але чому саме українознавчий сегмент нашої науки свідомо випихають із загальноукраїнського контексту найперше ті, хто формує гуманітарну політику держави?
Складається враження, що автори цього документа у неприхований спосіб пішли на обмеження саме такого сегменту наукових досліджень. Бо інакше, як пояснити той факт, що за умов неоголошеної російсько-української війни на сході України та активізації ворогів українського по всій Україні освітнє міністерство приймає рішення, яке об’єктивно ставить у дискримінаційній умови дослідження і дослідників, які посвятили себе українознавчим студіям, які об’єктивно відмосковлюють нашу гуманітаристику, повертають їй національне обличчя?
Немає сумніву, що до початку 2021 року так званий “скопусівський” список українських наукових видань може помітно поповнитися – тиснуть директивно спущені терміни. Але в який спосіб?
Відважуся спрогнозувати: у будь-який, але рівновіддалений від об’єктивності, наукової доброчесності, прозорості, доцільності з точки зору передусім державницьких інтересів. Отож, формалізований, з явними елементами ручного управління та корумпованості.
Підстави для такого твердження дає практика “прилаштування” наших вишів у цілому і дослідників зокрема до драконівських вимог міністерства. І практика ця, на превеликий наш сором, часом виглядає жалюгідною.

Що таке “Скопус” і як до нього прилаштовується Україна?
Для малооплачуваного представника української гуманітарної науки існує два шляхи бути удостоєним публікації у журналах узаконеної нашим міністерством так званої “скопусівської” категорії: моральний і аморальний.
Та перед тим, як розглянути вже усталену практику досягнення мети цими двома шляхами, варто розібратися у справжніх лабіринтах на підступах до цього питання.
Кількісно масив наукових журналів у світі, які індексуються під крівлею цього поняття, сягнув показника більш ніж 38 тисяч назв. Така цифра постійно плаваюча, оскільки на тлі сталого поповнення бази даних новими виданнями, які відповідають високим критеріям, так же активно вилучаються ті, що не завжди дотримуються високої планки вимог.
Не може не викликати поваги й бажання наслідування низка тамтешніх правил до підготовки наукових текстів: передусім актуальність; високий рівень відбору матеріалу, порядку аналізу, методології та статистичної достовірності дослідження; підтвердження даних переконливими висновками; цікавий виклад, чітка структурованість і, звісно, — ні найменшого натяку на плагіат чи компіляцію. Отож, направду: халтура, профанація, лженаука, що є давнім і хронічним бичем нашої пострадянської науки, тут таки не проходять.
Але тут є два важливі нюанси.
Перший. Стосується якісної наукової періодики. І тут ця якість виявляється й оцінюється на етапі рецензування. Відкриває або закриває шлюзи для якісних текстів не рішення міністерського чиновника чи ректорату, а думка рецензента – авторитета тої чи тої ділянки науки.
Другий. У широкому морі “скопусівських” журналів є немало таких, яких у науковій спільноті прийнято називати “агресивними” або “хижацькими” – з точки зору їхньої фінансової політики. А її останнім часом диктують видавництва, під чиїм крилом усе частіше опиняються наукові періодичні й книжкові видання. Тут однозначно все поставлено на конвеєр заробляння грошей. І сюди вже встигла “примазатися” так звана російська білянаукова мафія.

Моральний і аморальний шлях публікаторів: досвід французів
Автор цих рядків мав добру нагоду вивчити процедуру відбору якісних наукових текстів під час фінансованої Радою Європи ознайомчої поїздки з вивчення досвіду викладання журналістики в низці університетів Франції та Великої Британії.
Так на запитання керівника української делегації, чи може він опублікувати свою статтю в науковому журналі з журналістики Лільського університету (Франція), директор видання “La Voix du Nord” професор Дорозі Тромпарент однозначно сказав: “Ні, цього я відразу вам сказати не можу. Вашу статтю, після перегляду її секретарем із технічного боку, я найперше надішлю одному з наших рецензентів, який є фахівцем із опрацьованої вами теми. Він може мешкати зовсім в іншому куті світу і, звісно, не знатиме, з якої країни ця стаття і хто її автор. Вердикт рецензента буде для мене як редактора остаточним”.
Не зайве тут звернути вагу й на інші нюанси розповіді французького колеги. Процес від отримання статті до прийняття рішення про рекомендацію її до друку у часі може розтягнутися на шість-вісім місяців. Рецензенти в журналі – оплачувані, кошти на цю статтю витрат виділяються за рахунок спеціального фонду редакції. Такі не залежать ні від ректора, ні від декана вишу, в якому працюють. Для таких понад усе – наукова репутація на принципах доброчесності.
Публікації для самих авторів можуть бути як платними, так і безкоштовними. Все залежить від політики журналу. Зазвичай ті, що у вільному доступі, покривають свої редакційні та друкарські витрати за рахунок передплатників та авторів, які хочуть тут на­друкуватися. Редакції, які чергові випуски своїх видань не подають у відкриту мережу, заробляють кошти за рахунок платного доступу до їхніх платформ пошукачів відповідної інформації. За цих умов авторам публікацій, які рекомендовані до друку, платити нічого не доводиться.
За свідченням мого французького колеги, із надісланих звідусіль до чергового номера редагованого журналу статей він відправляє на рецензування не більше третини.
А що ж і з тими авторами, тексти яких не відповідають означеним критеріям?
Саме для таких починається аморальний шлях потрапляння до “скопусу”. І саме на такий шлях, свідомо чи несвідомо, штовхає українських дослідників держава через свій виконавчий орган – Міносвіти.

Хочеш “узаконену” статтю? – викладай 1000 доларів: український досвід
Йдеться про платні послуги фірм-посередників. Їхня кількість останнім часом таки зашкалює, їхні пропозиції послуг часто збивають з пантелику навіть найстійкіших у моральному плані дослідників.
Ось лиш деякі з обіцянок, отриманих автором цих рядків на особисту електронну пошту: “вітаємо, ваша поважна присутність у базі даних Copernucus дає можливість отримати знижку за публікацію в наших журналах на 30 відсотків”; “співробітничаємо з високорейтинговими журналами і кращими видавництвами”, “за півроку допомогли двом тисячам авторів опублікувати їхні статті”, “публікація вашої статті швидко і без ризику”, “ми працюємо на якісний результат, а не на кількість”. Тут же подаються відгуки й подяки захоплених клієнтів.
Цінова політика посередників будується за такою схемою: на початку клієнта переконують, що вартість публікації складатиме від 40 до 50 тисяч рублів (підкреслюю – саме рублів). Згодом з’ясовується, що це лише оплата для редакції журналу, але додатково ще слід заплатити за наступні етапи: належне редагування, підтягування рівня статті до вимог журналу, переклад англійською. Таким чином, остаточна сума збільшується в кілька разів. Зазвичай вона складає 1000 доларів. Усе, що менше цього показника, знижує шанс бути опублікованим.
Що входить у набір послуг таких посередників?
Фактично все – від написання самої статті за вас до розміщення її в одному із журналів, на які так орієнтується наше міністерство.
Багато компаній-посередників, незважаючи на високу ціну послуг, розміщують такі статті не лише в агресивних чи хижацьких виданнях, а й тих, де публікації є безкоштовними, хоча термін очікування може скласти більше року. За таких умов повна вартість “послуги”, без гарантій терміну і факту появи статті в друці, іде посереднику.
Із низки особливо розкручених фірм-посередників, які спеціалізуються на наданні таких дорогих послуг, — сайт “World Sci Publ: публикация научных статей в Scopus и WoS”. У мережі Фейсбуку має активну групу підтримки. Ця спільнота, що має російське коріння, згідно з рекламою, забезпечує “термінову публікацію в міжнародних наукових журналах із баз Scopuc і Web of science із гарантією і оплатою послуг”.
Ще одна принципова деталь: всі ці платформи – російськомовні. І чи не всі фірми-посередники – з Росії. Благо для росіян, що керівництво їхньої держави повсякчас і за всіх епох дбало про живучість “русского міра”. Цілком очевидно, що всюдисуща “російська мафія” оплутала вже й такий специфічний міжнародний сегмент людської діяльності як наука.
Отож, виникає питання: кого й навіщо фінансуємо?

Сертифікат із Парижа за 300 гривень, не виходячи з хати
Варто звернути увагу ще на один чинник профанації науки. Він викликаний вимогою міністерських чиновників кожному викладачеві чи дослідникові взяти участь упродовж року в одній-двох міжнародних наукових конференціях. І це за умов, коли фінансові витрати на таку поїздку вже віддавна викладачі змушені брати на себе.
Знову ж, як і у випадку із дефіцитними “скопусівськими” публікаціями, на незадоволений попит завжди знайдеться пропозиція.
З низки фірм-посередників найбільш активно працює в Україні дві: “Научно-информационный центр Sci-conf” та International Science Group. Вони організовують міжнародні наукові конференції по всьому світу та друкують за результатами їхньої роботи тези й доповіді.
Ті з колег, чиї електронні адреси потрапили до розсильної пошти, скажімо, першої фірми, може потвердити: тут пропонують конференції у режимі non-stop. Ось перелік лише осені 2020 року: у вересні: 11-13 – Ліверпуль, 18-20 – Софія, 25-27 – Ванкувер; у жовтні: 2-4 – Осака, 9-11 – Ліверпуль, 16-18 – Токіо; 30-31 жовтня – Осака; у листопаді – аж п’ять конференцій: в Антальї, Софії, Токіо, Ванкувері, Афінах. Тішить хіба що те, що до цього переліку потрапили і два українські міста – Львів та Харків.
Рекламна сторінка цієї платформи переповнена переконливими твердженнями про вигоди від участі в таких конференціях: кожний її учасник отримує Персональний Сертифікат, із зразком якого можна ознайомитися за окремим посиланням на сайті. Також гарантується збірник тез конференції, який формується за результатами заходу і розсилається в електронному варіанті учасникам не пізніше ніж за тиждень після.
Прочитавши таке запрошення, у багатьох виникне бажання скористатися послугами сайту та й вибрати щось із запропонованого.
Що для цього треба?
Відправити на вказану адресу три “дрібниці”: сам текст “доповіді”, анкету та квитанцію про сплату. За два тижні отримаєш обіцяне.
У дослідника “зі стажем”, та й у початківця, виникне закономірне питання: а як же візи, квитки, готелі? Де офіційне запрошення, яке слід показати в ректораті свого вишу та вирішити питання про відрядження?
Виявляється в цьому випадку всього цього не треба. Бо й їхати нікуди не треба – ні в Токіо, ні в Барселону.
А що ж із вимогами до наукової статті?
Вони тривіальні: задані формат, поля, шрифт, міжрядкові інтервали, обсяг. Обсяг – цілковито довільний – від двох до десяти сторінок (ви можете уявити наукову статтю на дві сторінки?). Жодного слова – про якість. Зазначається тут одна нісенітниця: оригінальність тексту має бути не менше 60 відсотків. Останні 40 відсотків, виходить, можна сміло плагіатувати?
Чи не з таких публікацій у нинішніх магістрів університетів появилося переконання, що плагіат у нас уже допустимий, узаконений?

Цинізм і профанація – на конвеєрі
Видання таких збірників – також цинізм і профанація. Варто переглянути бодай один із них (вони у вільному доступі на цьому ж сайті), щоб у цьому переконатися. Для прикладу візьмемо виставлений 2 лютого цього року збірник наукового конгресу в Барселоні “Eeurasian Scientific Congress”, який нібито там проходив 27-28 січня 2020 р.
У службовій частині видання ніде не зазначено, від імені якої інституції відбувалася ця конференція, на базі якого закладу. Щоправда, на звороті титульної сторінки надибуємо: Barca Academy Publishing. Але годі шукати поштової чи електронної адресу цього закладу, щоб перевірити, що ж там відбувалося з участю українських учених. Суто українське походження цього проєкту вказує “липовий” номер міжнародного ідентифікатора видання: 978-84-15927-31-0.
Найцікавіше – про оплату. Вартість публікації в такому, з дозволу сказати, науковому збірнику помітно нижча, ніж у “скопусівських”: всі зарубіжні оцінюються в 290 грн., українські – 150 грн.
Але звернімо увагу: хто отримувач коштів?
З усіх майже сотні “міжнародних конференцій”, зрежисованих у Києві, такою є одна фізична особа – “ФИО Комарицкий Максим Леонидович”. Це прізвище та особиста банківська картка, зареєстрована у Приватбанку України, зазначаються через відкриту мережу в усіх інформаційних листах цього далекого від науки бізнесового проєкту.
Незважаючи на те, що так званий міжнародний рівень конференцій і симпозіумів шитий “білими нитками”, на таке явне “розведення” ведеться немало наших викладачів і дослідників. Переконують у цьому обсяги наявних у мережі збірників. Скажімо, “барселонський” збірник перевищує 700 сторінок і містить дослідження 139 авторів з різних вишів України. Тут – зібрана впереміш солянка з усіх наук. Найбільше – педагогічних (35), технічних (30), медичних і фармацевтичних (23), але по одній – із журналістики, політології, математики, фізики та географії.
Питання до міністерських чиновників: хтось від держави моніторить такі видання?
Адже посилання на публікації в них подають у своїх річних звітах сотні наших дослідників, які працюють у конкретних університетах. І, цілком очевидно, що куплені за гроші “сертифікати з Парижа” в таких університетах зараховуються, як щабель до “Скопусу”.

Логіка абсурду з відома міністрів-непрофесіоналів
Перелічені вище “новаторські” ідеї Міносвіти, що викликали збурення наукової громади, почали запроваджувати за каденції десятого українського міністра в особі Лілії Гриневич. Після неї на цій відповідальній посаді – від 30 серпня 2019 року до нині – вже встигли увійти в новочасну історію ще троє очільників: малограмотна з мовного боку Ганна Новосад (в одному її короткому фейсбучному тексті професорка Ірина Фаріон віднайшла аж вісім (!) помилок) та два виконуючі обов’язки – Любомира Мандзій і Сергій Шкарлет (останнього небайдужа наукова спільнота звинувачує в явному плагіаті, але керівництво держави демонстративно закриває на це очі).
Втім, жоден із цих міністрів-тимчасовиків так і не встигав особисто заглибитися в суть проблеми, розібратися в ній та осягнути ціну таких поспішних нововведень, а навпаки, продовжував їх упроваджувати.
Логіку абсурду нових вимог до наукових журналів гуманітарного за статусом і україноцентричного за духом і проблематикою спрямуванням можна простежити на прикладі “Українського Інформаційного Простору” – дворічника з проблематики журналістики, головним редактором якого до грудня 2020 року був автор цих рядків.
За неповні два роки журнал зареєстровано та індексується у десяти (!) авторитетних у науковому світі міжнародних науково-метричних базах даних і каталогах. Серед них – Index Copernicus, Academic Resourse Index, PKP Index, DASE, Crosseref, GoogleScholar Academia, Polska Bibliografia Naukowa (PBN), ResechGate, ResechBib, Journal Faktor, Worldcat. Також і в національних скриптоніях: Каталоги НБУВ (IRBIS-NBUV) та Наукова періодика України (УРАН). Це єдине в Україні наукове видання, у редакційній політиці якого чітко декларовано головний об’єкт всебічного аналізу – національний інформаційний простір у світовому контексті як вагома складова гуманітарної політики новопосталої України. Єдине з прицілом на архівний компонент поскрибованої і сфальшованої попереднім режимом національної історії журналістики, в тім числі й діаспорної. І це на противагу низки журналів із соціальних комунікацій, зі сторінок яких упродовж короткого часу фактично витравлено проблематику національної журналістики та книговидання.
Втім, за логікою нового міністерського документа, цей журнал не має перспектив бути узаконеним Українською державною з тієї простої причини, що ні його головний редактор – автор цих рядків, ні шановані члени редколегії, п’ятеро з яких – із університетів західного світу, принципово не бажають у описаний вище спосіб набувати собі “скопусівського” статусу.
Хто виграє від того, якщо не лише цей, а й десятки інших подібних наукових журналів з орієнтацією на здебільшого українознавчу проблематику, припинить своє існування? І що буде з українською наукою, в оцінкову основу якої буде покладено абстрактно сформалізований наукометричний підхід?
Гарячкові спроби вжити будь-яких заходів, щоб виконати міністерські вимоги з підбору “правильної” редколегії й будь-що добитися категорійності свого журналу, інколи доходять до абсурду.
Для прикладу, мій колега – головний редактор наукового журналу одного з університетів в Україні, не маючи “скопусних” публікацій, увів до складу редколегії доктора наук із, м’яко кажучи, не добросовісною науковою репутацію, в якої якраз такі публікації є. Незважаючи на те, що ця колега працює в іншому університеті, її призначили в цьому збірнику заступником головного редактора. Щоправда журнал цей знову не пройшов чистилище міністерства. Бо, виявляється, таких членів редколегії треба ще кілька. Гадаю, незабаром вони знайдуться. На моє запитання про моральний бік справи, колега розвів руками: слід, мовляв, дбати про рейтинг університету, а мораллю доведеться знехтувати…

Повертаємося до малоросійської гавані? Замість висновків
У цілому підтримуючи спроби Міністерства освіти України навести лад у запущеному національному науковому господарстві, не можна погодитися з узаконенням, як головних, лише наукометричних показників публікацій під час оцінювання наукової діяльності окремих учених чи навчальних закладів. Уже неодноразово, у тім числі і на рівні низки декларацій світової наукової спільноти, було доведено, що науковий зміст конкретної статті значно важливіший ніж наукометричні показники журналу, де вона оприлюднюється. Такий однозначний підхід, запропонований Міносвіти, має низку очевидних недоліків і ним можна маніпулювати.
Особливо небезпечно застосовувати такий підхід для гуманітарних наукових журналів, тематика яких сконцентрована у площині передусім українознавства. Йдеться про такі його складові як етнологія, фольклористика, народна творчість, журналістика, видавнича справа, звичаєве право, “білі плями” української історії, зрештою, всі дослідження, спрямовані на захист і розвій української мови як державної. Зважаючи на пріоритетність внутрішнього, загальнонаціонального контексту українознавчого блоку досліджень, що має не глобальне, а локальне, в межах національної держави, значення, нові міністерські норми щодо міжнародних наукометричних показників для таких видань є несправедливими, науково не вмотивованими і такими, що можуть призвести до зникнення видань цього профілю з інформаційного поля передусім України.
Орієнтація держави на посилення публікаторської діяльності учених у зарубіжних виданнях за формально обраною категорією призведе до перетворення українських наукових періодичних видань у вторинний сорт, знизить їхній престиж, сприятиме переміщенню побутування наукових відкриттів, результатів експериментальних розробок за кордон.
Цим самим знижується престиж української мови як наукової. Перебуваючи упродовж століть в упослідженому стані під тиском російської мови як мови окупаційної й імперської, українська мова, не ствердившись ще остаточно в усіх сферах державного і суспільного-політичного життя, постає перед черговою загрозою стати периферійною в науці.
За відсутності державницького підходу до українознавчих видань як специфічного і архіважливого сегменту наукової продукції постає загроза згортання наукових досліджень у соціогуманітарній сфері й до подальшого посилення фальсифікації україноцентричного контенту методами і засоби інформаційної війни держави-агресора.
У такий спосіб українська соціогуманітарна наука перестане бути чинником національного виживання і самоствердження держави, а може стати засобом її занепаду.
Подальше впровадження запропонованої міністерством освіти процедури отримання статусу фахових наукових видань призведе до посилення в цій справі бізнесових чинників за рахунок витіснення чинників наукової доброчесності. У сере­довищі передусім керівної ланки національної наукової спільноти збільшиться кількість титулованих “скопусівськими” виданнями авторів, які набуватимуть такі публікації не власними зусиллями чи талантом, а можливістю купити такі публікації у спосіб, який на конкретних прикладах детально проаналізований у цій статті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment