Українська гуманітарна наука під дамокловим мечем «Скопусу»

Микола Тимошик,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Що стоїть за черговими “новаціями” Міносвіти?
В українській науці – тяжка криза, яку вже неможливо приховати. Особливо в секторах, де формується гуманітаристика.
Аргументи на поверхні. Такої міри деградації університетської освіти, такого цинізму, непорядності, невігластва керівництва на її верхах, такої вертикалі угодовства, гнучкошиєнства, продажності, непатріотизму, непрофесіоналізму, нетерпіння “білих ворон”, які подекуди ще залишаються, досі не було.
Не було досі й такого підкреслено упослідженого ставлення держави до особливо важливих, за умов не оголошеної російсько-української війни, українознавчих складових гуманітарної науки, що формують національну свідомість, духовний стрижень українців.
У засобах масової інформації та соціальних мережах звичними й не раз повторюваними стали тривожні оціночні твердження на кшталт “деградація освіти посилюється”, “наукове невігластво триває”, “хто і як вчитиме юних українців”, “жебраки від науки”, “країні не потрібні ті, хто читає і думає”, “відтік мізків за кордон зашкалює”, “липові дипломи на конвеєрі”, “плагіатори в законі” тощо. Є й категоричніші: “Серйозність і навіть трагізм ситуації з наукою в Україні все ще не усвідомлюється ні владою, ні широкою громадськістю”.
Що відбувається? Де витоки цього явища? Які очікуються наслідки?

Терпець у середовищі чесних учених уривається
У червні 2020 року багатьох в Україні сколихнула оприлюднена й активно коментована в соціальних мережах заява, написана відомим літературознавцем, професором Житомирського університету ім. І. Франка Петром Білоусом з приводу вимушеного полишення ним цього університету. Серед причин відходу учений назвав “руйнівну політику держави у галузі освіти та науки, а також вишуканий бюрократизм в університеті, несприятлива, нестерпна атмосфера на кафедрі”.
Це – лише один показовий приклад. А їх можна наводити сотнями.
Вершинний айсберг із умовною назвою “майбутнє української науки і освіти”, здається, втрачає керованість і рухається самопливом у непрогнозованому напрямку. Вражає лише реакція вищих щаблів влади: або там про це знають і з цим змирилися, або вважають, що це проблема не першорядна, отож, почекає. Свідченням такого ставлення є хронічно “зрізувальні” статті витрат на науку в щорічному бюджеті країни.
Утім, перманентно перекроюване і за структурою, і за кадровим складом Міносвіти з його щораз новими очільниками таки береться за нові реформи. Однак, як засвідчує практика, більшість із них знову виходять на загал поспішними, безсистемними, відірваними від реалій життя, а відтак – не дієвими.
Однією з останніх спроб розв’язання проблем української науки стала поява наказу Міністерства освіти України №32 від 15 січня 2018 року “Про затвердження Порядку формування Переліку наукових фахових видань України” .
Документ, на якого наукова спільнота давно чекала, на жаль, не розрядив, а навпаки намагнітив ситуацію, породивши низку нових проблем. Сутність того, що відбувається з упровадженням окремих положень цього документа, можна узагальнено окреслити такими слоганами: “руйнація української гуманітаристики”, “зелене світло в науці – підприємливим і грошовитим, а не талановитим і чесним”, “постановка публікаторської справи на бізнесовий потік”, “шлях до псевдонауки відкрито”.

Перші тривожні сигнали залишилися поза увагою держави
Реакцію на чергову спробу чиновників від освіти запровадити революційні зміни в ледь жевріючому бутті української науки можна простежити практично за всім ланцюгом сучасних інформаційних ресурсів – від вузькоспеціалізованих видань, до розрахованих на широкий загал друкованих і електронних ЗМІ, а також соціальних мереж.
Зпоміж мережевих платформ виділю неупереджений і ґрунтовний аналіз міністерського документа у статті представника академічної спільноти, доктора економічних наук Олександра Поповича. Вже сама назва – “Наукометричне невігластво: щодо манії бюрократії запровадити цифрове оцінювання науки” – дає можливість з’ясувати змістові акценти виступу цього вченого. На конкретних прикладах із світової і національної практики автор доводить шкідливість такого документа для подальшого української науки.
Стаття ця оприлюднена в науковопопулярному щотижневому виданні “Гранит науки”. До речі, показова деталь: це видання зареєстроване урядовими чинниками не України, а… Латвії.
Цілковито підтримуючи автора цієї резонансної статті, доцент економічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Кравченко висловлює здивування щодо того, що наше Міносвіти, запроваджуючи не ефективне чуже, незаслужено ігнорує недавно створений національний ефективний електронний ресурс щодо оцінки результатів наукової діяльності співробітників класичних університетів  безкоштовну пошукову систему Google Scholar. Цю тему київські вчені порушили ще за рік до виходу згадуваного наказу Міносвіти. Але ніхто з державних чиновників на це не зреагував.
Гострота теми перекинулася й на сторінки загальнонаціональних ЗМІ.
Офіційний орган Верховної Ради України – газета “Голос України” в числі від 1 червня 2018 року – оприлюднив звернення групи ученихправників та політологів на чолі з Володимиром Горбатенком під промовистим заголовком “Scopus замість науки:чи потрібно це Україні?” Висновок звучить категорично і однозначно: “Результати ймовірного впровадження цього наказу матимуть катастрофічні наслідки і для науки, і для держави в цілому”.
Із болісними словами про кризовий стан української науки, який ще більш посилився після чергової новації Міносвіти, через тижневик “Слово Просвіти” рівно рік тому виступив доктор фізикоматематичних наук Максим Стріха. Власне він висловив не лише свої думки, а й всіх учасників щорічної конференції Академії наук вищої школи. Градус пристрастей на цьому зібранні промовисто прочитується, скажімо, ось у цих словах із виступу одного з учасників конференції, адресований передусім очільникам Міносвіти: “Терпець не безмежний, коли йдеться про пряме приниження людської гідності й неможливість займатися улюбленою фаховою роботою… Ми (свого часу) говорили правду про Дмитра Табачника, то чому повинні мовчати про нинішніх очільників, які сьогодні реформують нашу освіту, не маючи жодного дня фахового трудового стажу ані у вітчизняній науці, ані в українській вищій школі”.
Все більше постів із означеної проблематики знаходимо в соціальних мережах.

Наслідки повальної університезації української освіти
На початку варто з’ясувати корінь проблеми.
Зачинається він, на переконання автора цих рядків, безпосереднього свідка й учасника цих процесів із середини, у тому періоді непростого ствердження Української держави, коли наука із специфічного цеху талановитих, одержимих і покликаних долею опинилася, за умов слабкості державотворчих інституцій і стихійності їхнього становлення, в середовищі продажної кон’юнктури.
За цих обставин наука, непомітно для пересічного громадянства, ставала масовою професію для менш обдарованих, але підприємливих та амбітних. Ставала такою передусім тому, що шлях проходження здобувачами наукових ступенів її зазвичай важкими для долання сходами помітно спрощувався завдяки допуску туди таких чужорідних “тіл” як корупція, непрофесіоналізм, непрозорий бізнес. Це те, що завжди супроводжує будьяку хронічно нестабільну, некомпетентну і непатріотичну владу.
Ідеться про рубіж тисячоліть: кінець 90х ХХго – початок 10х років ХХІ століть. Варто згадати цю епоху в конкретиці зародження на українських теренах нечуваного досі явища повальної університезації вищої школи і, відповідно, різкої девальвації первинного значення таких понять як “університет”, “інтелігент”, “еліта нації”.
Це явище з відомих причин досі не осмислене й не описане нашими дослідниками. Тому тут – лише фрагментарно про те, в чому полягала його суть:
– зрівняння на законодавчому рівні різних форм власності спонукало до з’яви десятків нових приватних вишів, засновниками яких часто були люди, далекі від науки і освіти і такі ж рівновіддалені від справжньої сутності призначення та функціонування освітніх закладів;
– традиційні для пострадянської освіти педінститути (а таких на кожну область було по два-три) спішно переформатовувалися в університети класичного типу;
– статус академій та університетів раптом отримували колишні технікуми, коледжі, а то й училища;
– безрозбірливе творення низкою новоутворених і переформатованих університетів значної кількості філій у глибинці, які нерідко розміщувалися в гуртожитках, інших непристосованих приміщеннях, а до лектури в яких залучалися цілковито непідготовлені для такої роботи викладачі; у таких виписування “липових” дипломів про закінчення вищої освіти набуло небачених доти розмахів.
– категоріальне означення “національний”, яке первинно присвоювалося лише трьом головним університетам України (університет Шевченка, Київська політехніка та Київська Могилянка), стало прикріплюватися до все більшої кількості вишів, навіть і в низці районних центрів української глибинки (скажімо, Глухів, Умань, Переяслав, Кам’янець-Подільський), які ні за кількісним складом студентів, ні за кадровим потенціалом викладачів, ні за науковосвітнім їх доробком цьому високому званню не відповідали;
– строго прописані на папері за низкою відповідних критеріїв процедури ліцензування та акредитації кожної нової спеціальності зокрема чи окремо взятого університету в цілому поступово перетворилася в головному офісі Міносвіти в простий розпродаж направо й наліво найбільш престижних спеціальностей за відповідним ціновим діапазоном.
Такі спеціальності, скажімо, як міжнародні відносини, журналістика, юриспруденція, медицина, виявилися найбільш прибутковими для вишів – за рахунок гарантованого переповнення контрактних груп тягнули й найбільшу суму “зелених”, які стабільно заносилися відповідним “рішалам” при міністерстві.
Ті з керівного складу вишів, хто проходив цю принизливу і дорогу в коштах процедуру акредитації (звісно, що все це лягало на плечі наступних вступниківконтрактників), може потвердити: явище “розпродажу” у такий спосіб спеціальностей було характерне фактично чи не для кожного, в черговий раз переформатованого, освітнього міністерства з його новим очільником.

Як формувалася наукова “еліта” нації з числа пристосуванців та плагіаторів
Стихійні “паради” нових університетів породили гостру потребу в наукових кадрах – кругом відчувався голод на кандидатів і докторів наук, відповідно, й на титулованих викладачів – доцентів, професорів. Наставала “золота пора” для розмноження, також у геометричній прогресії, наукових спеціалізованих рад, біляміністерських науковометодичних комісій, які отримали право від імені держави і фактично поза її контролем супроводжувати цей процес.
За умов, коли всі метастази корупції на цій ділянці буття вищої школи буде з корінням вирвано, громадянству стануть відомі всі тонкощі та механізми, які призвели до узурпованого лише вузьким колом високопосадових чиновників процесу “штампування” так звої наукової еліти нації з числа людей, далеких від науки, але близьких до влади і бізнесу, – від написання текстів дисертацій, організації так званого заавторства публікацій, до оплаченого супроводу процедури захисту. Переважна більшість тих, хто пройшов або прагне пройти лабіринтами тривалої в часі процедури захисту “почесному”, може потвердити конкретними цифрами (якщо відважиться), якими затратними і в нервах, і в коштах залишаються й сьогодні деякі з таких процедур (скажімо, все ще “непотоплювані” ставки в “зелених” за договірне опонування на спецрадах, за наукове керівництво, за публікації у “правильних”, на думку міністерства, виданнях, за “правильне” оформлення і подальший супровід атестаційних документів тощо).
Роками на рівні державних чинників фактично легалізується плагіат, саботується справа покарання тих, хто прослизає в науку нечесними методами, хто свідомо не дотримується віддавна свято толерованих у цивілізованому світі норм академічної доброчесності.
Втім, активізація в соціальних мережах наукових спільнот на кшталт “Дисергейту”, об’єднаних ідеєю вивести з тіні цю проблему й озвучити її на повен голос на міжнародному рівні, якщо її ігнорує державний провід, засвідчує: кришка з киплячого наукового казанка таки готова зірватися.
У неминучому бажанні керівництва вишів, кількість яких в Україні таки завелика, будь що вижити за рахунок контрактників помітно занизилася планка вимог до оцінювання знань. Незмінна упродовж віків теза університетської освіти “студент повинен знати і вміти” замінена нині на принизливу для більшості викладачів-професіоналів тезу “студентові треба догодити, треба сподобатися”.
За цих умов різко знизилася мотивація до наполегливого навчання студентів чесних, працьовитих, професійно зорієнтованих. Як і праця таких же викладачів. Бюрократизм і паперотворчіть на університетських кафедрах фактично витіснили дух справжньої науки, результативної освіти.
Університети продовжують практично штампувати дипломи, не підтверджені ні знаннями, ні практичними навичками. Армія носіїв таких дипломних – розчарованих українськими реаліями молодих і амбітних українців – усе більше поповнює армію заробітчан на європейських та заокеанських шляхах-дорогах.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment