Віч-на-віч з історією

Іван ЮЩУК,
заслужений діяч науки і техніки України

Історія — річ невловима й часто замулена. Безліч струмочків, струмків, річечок, річок дій і подій з численними поворотами й заворотами йдуть, петляють по кам’янисто-болотистій місцевості і впадають у бездонну ріку часу. Несуть і джерельну воду, і всякий болотний бруд. Одним людям (чи не більшості?) байдуже, у якому напрямку течуть ці водотоки історії, хоч би й насупроти, їх цікавить хіба що “шмат гнилої ковбаси”. Але є люди, їх, може, відсотків п’ять чи трохи більше, у яких раптом прокидається огида до твані в суспільній течії.
Чому “прокидається”? Бо людина приходить у світ такий, який він є, і сприймає його таким, яким він є. Але одні пливуть собі за течією, так комфортніше, інші, хто хоче бачити гармонію в світобудові, раптом починають шукати чистої, нескаламученої течії.
І ось в зошиті з коричневими палітурками наприкінці 50-х років ХХ століття з’являються рядки, звернені до пророка України:
А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити!
Написав це студент четвертого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка Вадим Пепа. Прокинулося в ньому оте болюче, нестерпне українське питання: “Що ми? Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?”
Народився Вадим Іванович Пепа 9 січня 1936 року в селищі Драбів на Черкащині. Поселення це заснував у ХVІІ столітті переяславський козацький полковник Іван Мирович, але його син Федір 1709 року воював разом з Іваном Мазепою проти монголо-татарського ярма. З того часу з царської волі на козацькій землі запанували московські зайди. Село пережило два голодомори: 1932-1933 та 1946-1947 років. Батько Вадима в Другу світову війну дійшов до Берліна і через два роки повернувся додому гвардії капітаном з дев’ятьма бойовими орденами й медалями на гімнастерці. Тим часом мати з п’ятьма малими дітьми ледве зводила кінці з кінцями.
Зошит Вадима Пепи з віршем потрапив до відповідних служб (хтось із “друзів” вислужився), і рецензія не забарилася: автора як “українського буржуазного націоналіста” викинули з університету, й опинився він рядовим на Уралі, на ядерному полігоні, де 1954 року було випробувано атомну бомбу, скинуту з літака. Там проходили разом курс молодого бійця вигнанці з вузів України, Молдавії і кавказьких республік. На щастя, Вадим Пепа був солдатом не десять, а три роки, і писав гуморески із солдатського побуту до газети Уральського військового округу. На нього звернув увагу військовий журналіст у званні полковника, виходець з України. І поклопотався, щоб рядовий повернувся на факультет, з якого був витурений. Вадим Пепа 1961 року таки закінчив факультет журналістики.
Журналістське перо Вадим Пепа гартував як кореспондент редакції газети “Літературна Україна”, завідувач відділу художньої літератури в газеті “Друг читача”. Писав книжки для дітей: “Найкращий трамвай” (1979), “Прилетів лелека з вирію” (1986), “Не підведи, брате” (1981).
Певний час Вадим Пепа писав сценарії документальних стрічок на “Укртелефільмі”. Тоді й відкрилися йому широкі масиви літературних та архівних джерел. Історія! Він серйозно зацікавився нею. Мав розмови з відомими докторами історичних наук Оленою Компан і Оленою Апанович, товаришував з кандидатом історичних наук Ярославом Дзирою, але в аспірантуру в Інститут історії його не взяли: спецслужби не дозволили — ненадійний, іcторію не таку, як потрібно імперії, писатиме!
Історія все-таки стала згодом основою його численних книжок. Першою з’явилася книга поем за народними мотивами на історичну тематику “Скажи мені, соколе” (1987). А далі одна за одною виходять книжки з красномовними назвами “Ключі од вирію” (1990), “Україна в дзеркалі тисячоліть” (2006), “Пам’ять української душі” (2012), “Перед очима істини” (2015), “Золото Дажбожих внуків” (2015), “Майстер-клас з імператором” (2017), “Щедрик летить із Києва” (2018), “Віч-на-віч з вічністю” (2019), “Слово про антського короля Божа” (2019), “Володар Грому” (2020). Вадим Пепа – заслужений журналіст України, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
Вільно ширяючи над віками й просторами, Вадим Пепа охопив письменницьким зором час від Мізинської археологічної культури до сьогодення. Його основне зацікавлення: хто жив на цій землі “з нащада світу” і леліяв її словом та працею і кому вона належить по праву.
Вадим Пепа привертає увагу до далеких таки наших предків, які двадцять три — чотирнадцять тисячоліть тому жили на берегах Десни, Сейму, Середнього та Горішнього Подніпров’я й полювали на мамонтів та північних оленів. Археологи знаходять на Мізинській стоянці вироби з бивнів мамонта: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Безцінною тутешньою знахідкою є музичні інструменти з кісток мамонта, шумовий браслет з п’яти окремих незамкнених кілець — своєрідні кастаньєти, кістяний гребінець із зображенням танцівниці. Де музика, там і пісня, а пісня без слів не буває. Чи не з тих ще часів бере початок і наша пісня, і наша мова?
Матеріальні й духовні здобутки Мізина, на переконання Вадима Пепи, успадковала не менш відома в усьому світі Трипільська археологічна культура. “Орнаменти з Мізина протягом наступних тисячоліть озиваються в усілякому рукотворному – тканні, вишивках, мереживах, гончарних виробах, кераміці, різьбленні по дереву”, — пише Вадим Пепа. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших рільників, хліборобів на нашій планеті. Сім тисяч років тому українські пращури, трипільці, почали копати землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю, садити городи.
Цей всесвітнього значення винахід успадкували пізніші наші предки — слов’яни. Всюдисущі елліни, побачивши працелюбів за копанням землі, назвали їх “скави”, тобто “копачі”. Вважається, пише Вадим Пепа, що в середині VІ ст. н. е. якийсь непевний псевдо-Кесарій вставив у “скави” одну-єдину буковку л. Вийшло “склави”. А це по-грецькому означає “раби”. Латинська мова увела в усесвітній ужиток Sclavenia. Тож чи треба цю осоружну назву популяризувати тепер? Тим часом Інститут археології НАН України хвалиться “періодичним науковим виданням” з назвою “In Sclavenia Terra”. Український переклад тої назви, як слушно зауважив Вадим Пепа, “лізе самому чорту на роги” – “В Рабській Землі”. Незнання чи властива нам бездумність?
До речі, Вадим Пепа так само цілком слушно не сприймає словосполучення “раб божий” як зумисно привнесеного царепоклонниками в монголо-татарському дусі: адже до Бога ми звертаємося “Отче наш” — а хіба діти в доброго батька раби?
Хліборобство — основна ознака, за якою ми впізнаємо своїх предків. І автор “Слова о полку Ігоревім” з хліборобів, вважає Вадим Пепа, не від кочівників. Хіба не про це свідчать метафори поеми?
На Немизі снопи стелять головами,
Молотять ціпами харалужними,
На току життя кладуть,
Віють душу од тіла.
Немиги криваві береги не добром були засіяні –
Засіяні кістьми руських синів.
Цитую ще Вадима Пепу, щоб зрозуміти його заглибленість в історію: “За колишніх радянських часів у Москві трактували “Слово” як пам’ятку трьох братніх народів – російського, українського, білоруського. А вже в 5-томній “Энциклопедии “Слова о полку Игореве”, виданій 1995 р. у Санкт-Петербурзі, лізе межи очі “шедевр русской литературы”. Це при тому, що наприкінці ХІІ ст., коли появилося “Слово”, ніяка Росія нікому й уві сні не ввижалася”. Яка держава крадена, така й наука в ній. “Невтримна й нічим не обмежена жадоба ідеологів імперського загарбництва й насильства на очах у всього світу дискредитувала найсвітліші, найвеличніші поняття у світоглядах, у духовних надбаннях інших народів”. Наш народ обкрадали й обкрадають не тільки матеріально, а й духовно.
Ми захоплюємося давньогрецькою міфологією. Вадим Пепа запитує: а чи в наших предків не було такої міфології? Була й міфологія, була й історія. Її відлуння зберігаються в колядках і щедрівках, у казках і повір’ях. Ще не все відкрите, знайдене, прочитане. А треба докопуватися, шукати. “Як ниділа доісторична пам’ять українського народу в чаду поневолення, так і досі ніяк не вдається їй вирватися до сонця, до світла та вдихнути свіжого повітря”, — з жалем стверджує наш письменник — доскіпливий шукач втраченої національної самоповаги.
Цілком зрозумілий сповнений болю докір Вадима Пепи в його погляді на нашу історичну минувшину: “Як віддали українські предки на згубу ворогам своїх волхвів – виразників омріяного, заповідного, то й залишилися обезголовленими. Теж саме спостигло багатостраждальний народ й у ХХ ст. Не вберегли, не відстоя­ли, не захистили мільйонні маси простолюду, “розстріляне відродження”. Й своїми бездиханними тілами засіяли Соловки, устелили рукотворне русло Біломорканалу, лягли кістьми у вічну мерзлоту Колими. Назавжди розпрощалися репресовані із сонцем у Сибіру несходимому. Там же тисячами тонули на лісосплавах. Задихалися в шахтах Караганди. Віддавали Богові душі за колючими дротами в Мордовії…”
Коли я читав чудові, по-філо­софському розважливі міркування Вадима Пепи про глибини нашої історії, я ніяк не міг позбутися думки про Велесову книгу, яку московські патрулі, вишукуючи щоразу нові несосвітенні “аргументи”, зіпхнули в замулене болото. Помітили небезпеку: не про Московську ж бо імперію в ній мова! Де ж це можливо, щоб в українців була своя історія, та ще й така давня? А прислужники їхні в Україні й тепер кивають покірно головами: “Може, так і треба”.
Велесова книга, збірка писаних на дощечках листів-посилань верховного волхва до місцевих волхвів — застереження перед чужоземною духовною експансією — мусила-таки бути. Але потрапила вона не в ті руки: у руки профанів і, до того ж, полковників та генерал-майорів шовіністичної денікінської армії. У Велесовій книзі, у листах-дощечках верховного волхва викладено невигадані (вигадати таке в новітні часи міг тільки геній!) перекази чи й записи наших далеких пращурів про їхню боротьбу за своє виживання. А щось, справді, у них є й дописане або невтямлене тими, хто з нехіттю розшифровував дощечки.
Чудово, що Вадим Іванович не покладаючи рук прагне донести до сучасників те, що покрито темрявою тисячоліть. Прадавня наша пісня, казка, народні повір’я, звичаї, згадки в літописах, натяки в зарубіжних джерелах, факти археології дають йому підставу твердити одно: ми тут спрадавна, ми “на справіку рідній Матері-Землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній, а дарованій від сотворіння світу провидінням чи то вищими небесними силами”.
Епіграфом до творчості Вадима Пепи можна незаперечно поставити слова незабутнього Василя Симоненка: “Народ мій є, народ мій завжди буде, ніхто не перекреслить мій народ!” Це, власне, його кредо.
І слід відзначити ще мову Вадима Пепи: досконала, багата, чиста, логічна.
Многії творчі літа Вам, вельмишановний, заглиблений в українську праісторію Вадиме Івановичу! Нових пошуків і звершень!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment