Як Леонід Макарович українську мову задушити хотів

Андрій БОНДАРЧУК,
народний депутат України І скликання, журналіст, письменник, м. Луцьк

Недавно мій парламентський колега, наш вічний революціонер з незламним українським духом, класик і патріарх української літератури Дмитро Павличко у “Слові Просвіти” (ч. 41. 8 – 14 жовтня 2020 р.) поділився таємницею, яку не розголошував майже 30 літ. Спогад-епізод “За що я хотів задушити Леоніда Кравчука” не займає й півсотні рядків. Зате у читачів він викликав бурю емоцій. Йдеться про те, як Леонід Макарович у вікопомний день проголошення Незалежності вагався оголошувати підготовлений і узгоджений проєкт тексту Акту Незалежності України: то хотів його перенести на понеділок, то доручити оголосити його іншій особі.
Чи треба говорити, який це був відповідальний момент, критична мить? І тоді Дмитро Васильович, з яким в президії перемовлявся голова, на вухо тихо, спокійно, але з прихованою погрозою, прошепотів: “Читай, а як ні, то задушу тебе!” Зрозуміло, депутат Павличко того б реально не зробив, але це подіяло. На табло – 346! Звершилось! Які емоції кипіли в душі Дмитра Васильовича, у нас, народних депутатів, мільйонів громадян – не передати.
Тоді, на початку 90-х, на зорі відродження Незалежності України, було багато миттєвостей, здається дрібних, які, проте, могли змінити історію. Розповім про ще один, свідком якого я був, у якому задіяні ті ж дійові особи, про які йшлося у спогаді Дмитра Павличка. Але необхідний короткий екскурс у ті часи. Бо йшлося про надто важливе – долю української мови: вона могла не потрапити до першого проєкту Конституції України 1992 року, винесеного ВР для всенародного обговорення.
У недавній аналітичній статті “Українська мова – державна” постійний автор цікавих публікацій професор Іван Ющук справедливо закидає докір владі у тому, що Основний Закон держави прийнятий аж через п’ять років після проголошення незалежності України. Так, це пряма вина її керманичів, але не депутатів. Адже Верховна Рада І скликання, яка розпочала свою роботу 15 травня 1990 року, вже 16 липня ухвалила “Декларацію про державний суверенітет України”, і цей день відзначався як день Незалежності. В документі йшлося і про українську мову, як державну.
Декларація стала визначним історичним і політичним документом на шляху до відновлення Незалежності. Попри те, що її назвали “Малою Конституцією”, вона Основним Законом не була. В числі найгостріших проблем постала необхідність мати першу Конституцію незалежної України, бо Конституція УРСР – це вже був вчорашній день. Верховна Рада обрала для цього Конституційну Комісію. Безперечно, її склад був узгоджений з тоді ще діючим ЦК КПУ, бо туди увійшли переважно партійні, радянські функціонери, довірені вчені. Це викликало великий спротив у суспільстві, ЗМІ. Рішення було скасовано, обрали новий склад, куди ввійшов і автор цих рядків, немало інших членів першої опозиції в парламенті – Народної Ради. Але вистачало й ортодоксів. Співголовами Комісії стали голова Верховної Ради Іван Плющ і президент Леонід Кравчук.
Вдаватися в перипетії роботи цього важливого органу не буду. Скажу лише, що її діяльність була активною, кожне засідання проходило бурхливо, бо ж важило кожне слово, навіть його місце у статті. Робота наближалась до завершального етапу – винесення узгодженого проєкту першої Конституції незалежної України на всенародне обговорення. На початку засідання нам роздали його для ознайомлення.
На кілька хвилин запала робоча тиша. Та вона тривала недовго. Почулись невдоволені голоси.
— В проєкті нема статті про українську мову як державну…
— Чорт зна що! Яка ж мова займає її місце?
— Московська, хіба то не відомо…
Шум, гамір наростав. Мовчали лиш ортодокси, хоча хтось з них впевнено заперечив:
— Людям всьо равно какой язик. Лішь би колбаса била…
— Це в тебе язик, а у нас – мова. Корова теж має язика, та мови, як і ти, не знає…
Ситуація вимагала розв’язки. Її прискорив енергійний Дмитро Павличко:
– Шановні співголови! Друкарською така помилка не може бути. Лише ви можете пояснити причину…
Іван Плющ знизав плечима. А Леонід Макарович у своїй звичайній незворушності повільно піднявся і спокійно пояснив:
— Це я сказав вилучити речення. Заради спокою в суспільстві…
За таке легковажне ставлення до фундаменту нації, свідому диверсію в “оборонця нації” полетіли стріли:
– Оце ціна мовчання?
– Та ви ж не речення – душу в народу виймаєте…
Якби то не було, але визначення мови, як державної, повернулось на своє місце. До речі, в ту пору мовне питання так гостро, як нині, не стояло і можна було діловодство і судочинство без особливих проблем перевести на українську мову, що й пропонували: відродилась держава.
1 липня 1992 року Верховна Рада винесла проєкт першої Конституції України на всенародне обговорення, яке тривало до 1 листопада 1992 року. Завважимо: проєкт Основного Закону був підготовлений менш як за 11 місяців після проголошення незалежності і мав бути ухваленим нашим скликанням. У ході всенародного обговорення Конституційна комісія одержала близько 15 тисяч пропозицій і зауважень, які почали розглядати. Однак її очільники абсолютно втратили до цього інтерес, робота комісії фактично припинилась. Нагадування депутатів про потребу повернутись до ухвалення Основного Закону у Верховній Раді було “мов горохом об стіну”.
Економічна і політична ситуація у країні 1993 року і справді була дуже складною. Зайве перераховувати, які виклики постали перед молодою державою, адже це зовсім інший державний, політичний, правовий, соціальний стан. Багато з них мали об’єктивну причину, немало суб’єктивну: перший президент зробив опору на старі партійно-радянські кадри, які швидко переорієнтувались і з полегшенням зітхнули: нарешті позбулись партійного контролю, а нових законів і контролю нема. Хаос з успіхом використали свої і зовнішні антиукраїнські сили. Масові атаки зосереджувались на єдиній реальній перешкоді: Верховній Раді, яка на той час, попри деякі суперечності, досягла належного фахового державного рівня законодавчого органу.
Дискредитація, суспільне очорнення ВР з боку цих сил, їхніх ЗМІ, молодих, політичних, фінансових, комерційних піраній, які згодом виростуть у зубастих акул, у 1993 — на початку 1994 року досягло апогею. Мітинги, маніфестації, акції протесту, блокада відбувались лише під стінами ВР, а не на Банковій, ні біля Кабміну. Так, протести були масовими – народу ніколи було розбиратися у політичних хащах. Шлюзи невдоволення мас поволі почали відкривати і керманичі держави: Л. М. Кравчук, І. С. Плющ. В глибині душі більшість депутатів розуміли, що вони стають жертвами помилок цих владців, однак їхні романтична натура, честь і гідність перемогла: якщо нас жорстко критикують, народ прагне молодих професіоналів – ми добровільно, на рік раніше каденції складаємо повноваження. Голосування відбулось без якихось ексцесів.
Майже весь склад підтримав текст Звернення до майбутнього складу ВР і наказ: дорожити державою, збудувати її сильною, заможною.
Але насамкінець повернемось до історії Конституції України. З хронології процесу її творення геть випала важлива частина внеску Верховної Ради І скликання. Сформована думка, що це виключно заслуга лише учасників “конституційної ночі” депутатів ІІ скликання, які ухвалили Конституцію України більш як через рік роботи, маючи вже майже готовий проєкт. Це, безперечно, не докір ображеного, адже доводити до досконалості такий важливий документ нелегко. Просто є потреба дотримуватись історичної правди творення Основного Закону. До його честі, це врахував другий президент України Леонід Кучма, при якому й була ухвалена нинішня Конституція. Урядовими нагородами були відзначені найбільш активні члени Конституційної Комісії (в тому числі й автор) ВР І скликання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment